Сьогодні ми закінчуємо (див. «День» від 20 жовтня) публікувати виступи учасників міжнародної конференції «Освіта та сім’я в постатеїстичних суспільствах». Але це не означає, що тему вичерпано. Навпаки, ми пропонуємо читачам «Дня» продовжити її обговорення на шпальтах газети.
«У наш час християнське учительство особливо потребує міцного союзу з принципами інтелектуальної чесності»
Та обставина, що сьогодні в усьому світі, аж ніяк не тільки в наших «пострадянських», еrgо «постатеїстичних» суспільствах, передання в сім’ї та школі релігійних і культурних традицій пов’язана з небувалими труднощами, є надто очевидною. Стосунки поколінь, зрозуміло, ніколи в цій юдолі смутку не були і не могли бути безхмарними; але таких гострих протиріч між юнацькими субкультурами та всією сумою культурної спадщини світ ще не бачив...
Цікаво, що як чинники колективної хвороби Альцхаймера (тобто розпаду пам’яті — однієї з найбільш страхітливих хвороб сучасності) сучасний ультранаціоналізм виступає в парадоксальній згоді з сучасним ультралібералізмом та ультраглобалізмом: якщо для останніх історична пам’ять є перешкодою для перевиховання людства, спрямованого на якнайшвидше стирання всіх національно-культурних ідентичностей і, так би мовити, «диснейлендизацію», то сьогоднішній шовінізм хоче творити свої міфи, вже не пристосовуючи їх, як це робилося учора, хоча б до зовнішніх деталей історичних даних, але в обстановці повного і відвертого «бєспрєдєла»...
Психологія наших сучасників, орієнтована на медіальну «інформацію», стає нечутливою передусім до нюансу. В галузі релігійній це дає шанси найбільш безглуздим варіантам двох крайнощів, знов пов’язаних одне з одним парадоксальним зв’язком: з одного боку, фундаменталізму, з іншого боку, найбездумнішого секуляризму, найбездумнішого ультралібералізму, що навіть не зглянувся до заперечення віри, а просто відмовляється дивитися в її бік...
Принаймні, елементарне відчуття реальності забороняє нам бачити чудо виживання і відродження віри в наших країнах як благополучне повернення до засад давнини, що дозволяє нам будувати справу передання віри так, як ніби з традиційним концептом непохитно православних націй зовсім нічого не трапилося, як ніби приголомшені очі наших попередників у вірі не бачили якихось вісім десятиріч тому видовища наймасовішого відступництва, що його передрікав прав. Іоанн Кронштадтський та інші святі провидці, але звичайному людському розуму представлялося саме у нас абсолютно неможливим. Тисячі й десятки тисяч мучеників і сповідників, сотні тисяч віруючих, які хоч і поводилися в ті десятиріччя з більшою несміливістю, ніж мученики і сповідники, однак не зраджували віри — велика наша радість; однак рахунок відступників йшов на мільйони, і варто замислитися над тим, з якою разючою легкістю відбувалося їхнє відступництво: немов кожного з них особисто це не обходило — «як всі, так і я».
Сьогодні може здатися, неначе принцип «як всі, так і я» почав працювати на віру; але це небезпечна ілюзія. Звичайно, ми не можемо не радіти тому, що батькам, які активно або хоча б пасивно прийняли свого часу доктрину войовничого безбожництва, так часто не вдавалося прищепити її власним дітям, що й самі вони, якщо дожили до пострадянського часу, знаходять, слава Богу, доріжку до церкви — хай прийме Господь їхнє покаяння! Адже безсилля їхньої тогочасної атеїстичної позиції перед їхніми власними дітьми — в соціопсихологічній перспективі є частиною загальної панорами, на якій взагалі майже нічого вже не «успадковується» дітьми від батьків з такою самою по собі зрозумілою природністю, як успадковувалося раніше.
Притому ми узнали і не повинні забувати, наскільки тендітним і легкомінливим є в наші часи навіть те, що здавалося усталеним на століття і навіть тисячоліття. Для тих, хто вірив разом з Достоєвським у властивість російського народу бути «народом-богоносцем», масова апостасія ранньорадянських років була трагічною несподіванкою; адже й зовсім інша, протилежна подія — крах радянської ідеології — прийшла також досить несподівано, частково і для тих, хто її бажав (а для експертів з так званої радянології несподівано й поготів). Тим більше на початку нового століття і тисячоліття доводиться для початку відмовитися від будь-якої помилкової упевненості — і налаштуватися на очікування несподіваного.
Людство навряд чи стає по ходу історії мудрішим; але воно стає, цього не можна заперечувати, досвідченішим. Це означає, що у глибинах підсвідомості також і в тих, хто сьогодні вступає в життя і на рівні свідомості зовсім мало знає про минуле, залишається несвідома пам’ять про минулі розчарування, крах, фрустрації. Наявність цієї пам’яті в очах, в інтонаціях мови відрізняє сьогодні європейців, особливо німців і австрійців з їхнім досвідом гітлеризму, частково англійців з їхнім досвідом розпаду імперії, від більш наївних американців. І в нас не може не відчуватися те ж саме. Стрімкі переходи настроїв одного й того самого народу, коли ще в 1914 р. навіть вічно опозиційні студенти в пориві патріотизму виходять на монархічні демонстрації; коли в 1917 р. монархія руйнується, у неї не знаходиться захисників, згодом розгорається і дуже скоро гасне любов до Керенського; а потім лад, кінця якого чекали спочатку зовсім скоро, тримається майже три чверті століття і тане, коли ніхто цього не чекає, — хіба вони можуть пройти безслідно? Скепсис накопичується і заявляє про себе дедалі агресивніше; перед його обличчям жести переконаності також стають дедалі різкішими, — але обопільна різкість взаємних заперечень обертається небезпечною симетрією.
Парадокс у тому, що протиборство двох сил, — патетичної індоктринації з одного боку, критицизму і деконструктивізму з іншого, — кожна з яких обіцяє шанс обмежити ексцеси протилежної, впродовж останніх століть, навпаки, взаємно провокує ці ексцеси. Це досить драматично, і це, мабуть, неназваний секрет сучасного культурного життя. Люди не хочуть нігілізму і кидаються в обійми найдивніших доктрин. Люди не хочуть найдивніших доктрин і ще на кілька градусів підвищують різкість загального заперечення.
Щоб зрозуміти, про що я говорю, ось кілька прикладів. Поки панували наївно-авторитарні погляди, згідно з якими вся поведінка підданого (зокрема, під час війни) визначається присягою, даною своєму государю, великої потреби в тотальній пропаганді, загалом, не було; лише у міру того, як її розхитує критика, стає неминучим базувати мотивацію поведінки воїна через систематичне чорніння ворожої держави і народу, культури і мови цього народу тощо. Нові парадигми затверджують себе поступово... Але у міру того, як критика йде далі у руйнуванні монархічних парадигм, на зміну їм приходить націоналізм, що дедалі більше вимагає негативного ставлення до іншої нації загалом. У 1914 р. кращі уми Європи, включаючи частково й Росію, будували просторікуваті докази того, що вся філософія, література, музика, весь напрям культури протилежної воюючої сторони вже протягом століть заражені певною злоякісністю; у такому дискурсі брали участь такі розумні автори, як Томас Манн, такі щирі люди, як Честертон і Шарль Пегі. Російський філософ Володимир Ерн, також людина неабиякої щирості, вбачає джерела негативних властивостей прусської військової машини... у філософії Канта («Від Канта до Круппа»). Тим часом критика йде далі, вона розвінчує і класичний націоналізм, і тут уже постановку промивання мозків можуть забезпечити тільки тоталітарні системи — або нацистський расизм, або більшовицька доктрина про класи — що остаточно абсолютизують і містифікують розподіл на «наших» і «ненаших». Чим агресивнішою і нігілістичнішою є критика, тим нахабнішою і насильницькою є індоктринація, і навпаки; кожний новий виток заходить ще далі.
Так виховується людський тип, з яким особливо важко працювати здоровому християнському учительству, бо можливості скепсису і можливості легковір’я в ньому не стримуються жодною стійкою мірою. Як відзначав свого часу Честертон, той, хто ні в що не вірить, готовий повірити у що завгодно.
Я думаю, що у наш час християнське учительство особливо потребує міцного союзу з принципами інтелектуальної чесності, що вимагає мислення відповідального і нюансованого, стимулює упокорювання без смиренних жестів і почуття міри, що ставить межі агресивній риториці. Здавалося б, інтелектуальна чесність — це світська, культурна цінність. Але недарма майбутні Святителі Василь Великий і Григорій Богослов в юності своїй, цураючись доріг марних, знали тільки дві дороги — у храм Божий і в Афінську школу; одне добре поєднується з іншим. Тільки б істини, у тому числі, істини віри, не сприймалися молоддю на кшталт гасел, що скандують хором. Абсолютно необхідно привчати до виразності свідомості, тим більше, що наша віра на відміну від усіх інших релігій, наприклад від ісламу, неможлива без живого відчуття відтінків. Коли, наприклад, буддист говорить, що шлюб — це зло, тоді це позбавлено відтінків. Коли іудаїст або мусульманин говорить, що шлюб — це обов’язок кожного, це також позбавлено відтінків. Але коли ми говоримо, що невинність вище, чернече покликання вище, то це не означає, що шлюб не вище. Можна сказати — одне вище за друге, друге не принижене перевагою першого. Цей приклад свідчить, наскільки багата наша віра на нюанс, наскільки складний її синтаксис.
Небезпека полягає в тому, що сьогодні під впливом телевізора та інших подібних вихователів люди розучуються вживати крапку з комою та подібні розділові знаки, які передбачають можливість уточнюючого застереження, дедалі рідше ми зустрічаємо фрази, де посередині було б певне «але». Це здатність, яку треба наново виховувати. І це одночасно імператив культури, і необхідність для передання нашої віри... Дякувати Богу, наша віра дуже проста у тому сенсі, в якому простота означає чистоту, означає можливість щось сказати дітям і простецям, але в жодному іншому сенсі, у сенсі спрощення або опрощення, яке проповідував колись Лев Толстой, вона непроста.
Мені здається, що дуже важлива необхідність для вихователів — самим з’єднати твердість з неспрощеним підходом. Сучасний цивілізаційний стан дає всі можливості для спрощення (маю на увазі ідеологію сучасного ультралібералізму). З другого боку, цей світ, який називає себе ліберальним, насправді дуже багато для чого не залишає місця. Розмовляючи з нашим часом, розмовляючи з молоддю, спочатку слід замислитися, чим ми готові поступитися молодіжному умонастрою, сучасному стану цивілізації, не погрішивши проти своєї совісті, де ми в нашій незгоді виходимо з наших смаків і т.д., і потім твердо знати, що далі ми ніколи і ні за що не поступимося. Але всі поступки, які ми можемо зробити, які нам наша віра і наша совість дозволяють зробити, необхідно зробити, не чекаючи того, поки ці поступки нас зробити примусять, а потім уявлятимуть, що ми просто виявилися слабкими.
Мені також здається, що дуже важливим і запущеним питанням у переданні православної свідомості молодому поколінню є живе відчуття єдності православного світу. Дуже часто православна ідентичність пов’язується з національними особливостями і вироджується в інтерес до церковно-політичних дрібниць. Але в будь-який час, і особливо в наш, усвідомлювати єдність зі всіма православними народами вкрай необхідно.
Я думаю, що вельми гострою проблемою, що стосується не тільки релігійного виховання в сім’ї або на уроках Закону Божого, але і проповіді, і християнської літератури для більш або менш широкого читача, дотепер залишається правильний тон відносно певних сюжетів старовинних благочестивих оповідань. Нам суворо велено не бути дітьми розумом, але по розуму бути повнолітніми (1 Послання до коринфян, 14, 20); віруючій людині абсолютно необхідно раз і назавжди зрозуміти відмінність між віронавчальним авторитетним Переданням (з великої букви і в однині) — і народними переказами (з малої букви і в множині). Звідси витікає подвійний обов’язок учительства в найширшому розумінні цього слова.
Небезпека виникає з двох протилежних сторін. З однієї сторони, більш досвідчені повинні, докладаючи зусиль, роз’яснити простецям, що віра аж ніяк не зобов’язує їх приймати кожну деталь релігійного фольклору як незаперечну істину; це необхідно для того, щоб нікого не спокушати, щоб не виставляти віру у смішному вигляді і щоб тим виразніше усвідомлювалися межі справжніх істин віри, які не можна переступати, від яких не можна відмовлятися, не порушуючи вірності вірі. Корисно, щоб віруючі навчалися живо відчувати відмінність між скупим і небагатослівним свідченням канонічного Євангелія, яке часто буває загадковим і важким для сприйняття, як це притаманне правді життя, — і декоративною чутливістю апокрифів і легенд, заздалегідь пристосованих до очікувань читацької аудиторії. З другої сторони, навіть і обгрунтований скепсис віруючого не може мати такий самий тембр, як реакція невіруючого...
На моє переконання, той, хто передає спадщину віри, чи то старший в сім’ї, чи то шкільний вчитель, чи то проповідник на амвоні, або автор книги, повинен навчитися говорити приблизно так: «є ще така оповідь...», «або: «наші предки колись вірили, що...», — і переказати це так, щоб співрозмовник, слухач або читач відчував, що оповідання пропонують йому не для того, щоб він повірив у нього нарівні зі змістом членів Символу Віри, але для того, щоб уловити, як у притчі, його значення, порадіти красі квітки, принесеної колись для прикрашення святині, — і притому все ж таки не плутати його з самою святинею. Мені здається, що тут дуже корисно згадувати вчення богослов’я Ікони про шанування Першообразу — через відображення. Не можна сплутати відображення з Першообразом, не порушивши заповіді Декалога, що суворо забороняє ідолослужіння; і не можна відмовити відображенню у повазі, не ображаючи цим Першообраз.
