Минулого року сталася на Волині страшна трагедія: знайшли в озері неподалік села Крушинець утоплену молоду жінку родом із смт Головне. Виявилося, утопив її чоловік, на 20 років старший: чи то з ревнощів, чи то просто напився, чи, може, ще з якихось причин. Зараз він відсиджує у в’язниці, але жінку, матір трьох маленьких дітей уже ніхто не поверне...
ГОРЕ Й РАДІСТЬ ХОДЯТЬ ПОРУЧ
У селі як у селі: поговорили про трагедію та й забули. Діток нещасної відправили у притулки. І хтозна, як могла скластися їхня доля, якби не забрала їх до себе на виховання родина Борбічів із смт Головне. Більше того, представники влади самі про це попросили, бо знали, що в Борбічів багато таких діток жило й живе нині: покинутих у школі-інтернаті селища чи в інших притулках. Надія Олексіївна та Василь Григорович Борбічі, яким ледве за 50, і їхня єдина 19-річна донька Оксана, звісно, не були проти. Навпаки: вважали це своїм святим обов’язком, продиктованим Богом.
Зараз п’ятирічний Коля, трирічна Світланка і майже дворічна Русланка — діти утопленої мами і батька-злочинця — живуть серед інших братиків і сестричок у затишному великому будинку, нагодовані, веселі, спокійні. Бачили б ви, як мило і щасливо вони посміхаються, як люблять фотографуватися, як чемно поводяться! І які великі, колись глибоко засмучені, в них очі!
Найбільше шкода Русланки, якій у червні виповниться два рочки. Вона щось мугикає, грається з іншими дітьми, гортає сторінки книжечки. Я покликала її, а вона... не реагує.
«Русланка у нас не чує нічого, — каже рідна дочка Борбічів Оксана. — Спочатку ми цього не помітили. Потім бачимо, що дитина ні на що не реагує. Повезли її в Луцьк на обстеження, і наші страшні припущення підтвердилися: дівчинка глуха».
Очевидно, що через глухоту вона й говорити не почне ніколи. Операція з відновлення слуху на одне вухо коштує в Києві 215 тис. грн. «Нам ніколи таких грошей не назбирати», — каже мама Надія Олексіївна. Тож сподіватимуться Борбічі на допомогу від небайдужих людей.
ЇХНІЙ ДІМ НЕ ХОЧЕТЬСЯ ПОКИДАТИ
Зараз здоров’я Русланки у родини на першому місці. «Все решта в нас є, — продовжує Надія Олексіївна. — Адже і держава гроші платить, і ми з чоловіком працюємо у Головненській школі-інтернаті: Василь Григорович вихователь, а я вчителька».
Здається, нині їм справді легше живеться, бо ж півтора року тому переселилися у великий триповерховий будинок у центрі селища, поряд збудували для себе і гостей Молитовний дім, а раніше ж тіснилася сім’я у приміщенні колишньої напіврозваленої лікарні. Завдячують цим громадській організації «Надія і житло для дітей України», головний офіс якої в Англії, а відділення — у 17 країнах. Також допомагали в будівництві німецькі організації.
Дім дуже охайний та затишний, хоч і досить великий. Навіть дивно, що в цьому будинку сімейного типу з п’ятнадцятьма дітьми така чистота, адже іноді й один чоловік за півдня може насмітити в хаті.
Одразу видно, що всі дітки тут виховані та охайні. І віруючі. Ось написи на дверях у велику простору кухню: «Серце чисте сотвори мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови» (Псалом 50.12); «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Приповістей 4:23); «Цілим серцем своїм я шукаю Тебе, — не дай же мені заблудитися від Твоїх заповідей!» (Псалом 118.10).
А ще всі ці дітки навчаються: менші в школі, старші — в училищах. П’ятеро дітей уже не живуть у Борбічів, бо створили власні сім’ї, але повсякчас підтримують з ними зв’язок. Якраз у день моїх відвідин у рідні гостювали Катя з Русланом, які вже одружені півтора року і чекають на дитину (щаслива майбутня мама каже, що буде дівчинка). Ще четверо дітей також живуть окремо своїм життям.
РОБОТЯЩІ ТА ОБДАРОВАНІ
Надія Олексіївна каже, що кожна їхня дитина є обдарованою. 13-річний Ремеш гарно малює і прекрасно ліпить з пластиліну, 19-річна Люба майстерно шиє, адже навчається на швачку, та й взагалі всі дівчатка вміють вишивати, пекти хліб, пироги, готувати інші страви. Хлопці теж не сидять на місці: здобувають освіту і допомагають по господарству. У гарячу пору всіх Борбічів бачать односельці на городі, бо ж треба обробити їм п’ять гектарів поля: засіяти, посадити гектар картоплі, щоб було чим годувати корів і свиней. Та й самим з чогось жити цілий рік. Таким чином діти ще змалку відкривають свої серця до Бога, до праці, до любові.
«Ви не уявляєте, яка то радість, коли діти сміються, допомагають, зростають духовно! — ділиться щаслива мама. — І Бог нас не залишає. Бо ж у Біблії сказано: якщо можеш творити добро і не робиш — це великий гріх». Подумати лишень: якби кожна спроможна сім’я брала собі дитину з притулку, наскільки менше було б сиріт у нас! Але ж ні: люди бояться чогось або ж просто не хочуть себе переобтяжувати у цьому житті, шукаючи насолод в інших речах. Не навчилися ще відкривати свої серця до добра. Хоча таких будинків сімейного типу, в яких проживає п’ятеро і більше дітей до 18 років, на Волині зараз близько одинадцяти. Сім’ї, в яких одна-чотири дитини, називаються прийомними. Їхня кількість також збільшується, проте дуже й дуже повільно.
«Ці люди беруть дітей за велінням Бога, — розповідає про Борбічів брат Василь, який приїхав з Луцька на зібрання в Головне (1982 року його судили за проповідування Євангелія). — Подумайте: вони ж мають свою дитину, свої побутові проблеми... У жінки від природи закладений материнський інстинкт, але в наш час серця такі черстві, що матері вбивають своїх дітей або ж відмовляються від них».
Оксана, рідна дочка Надії Олексіївни та Василя Григоровича, каже, що спочатку справді трішки ревнувала батьків, але потім звикла: «Я тепер навіть не уявляю, як би жила без них!» — каже гарна дівчина-студентка, тримаючи на руках маленьку Русланку.
Коли я збиралася йти від Борбічів, робила це з великими зусиллями. Так хотілося ще поговорити з допитливою дівчинкою, яка не розуміла, як може бути так, що в мами й тата день народження в один день з маленьким Тарасиком — майбутнім професійним футболістом (він мені пообіцяв!), з 18-річним дуже симпатичним Артуром та зі згаданою вже Світланкою, яка за весь час мого перебування не промовила ні слова (але згодом би розговорилась!), тільки уважно дивилась, аж серце виривалось, своїми великими мудрими оченятками...
P.S. Цей матеріал авторка присвячує десятій річниці з того дня, як сім’я Борбічів взяла до себе першу дитину.
