Уявіть собі вітрину, в якій на спеціальних підставках — руки, ноги та інші частини тіла. Ні, в цьому випадку не йдеться про музей одного маніяка або кунсткамеру. Це цілком легальне підприємство «Укрпротез». Навіть добре, що протези на вигляд не відрізняються від справжніх кінцівок, — це дає надію тим, хто вирішив «жити далі». Два десятки таких людей мешкають тут же, при підприємстві, — поки не навчаться користуватися протезами. «Мене брат сюди влаштував», — почав розповідати свою історію хвороби немолодий уже чоловік без лівої гомілки і… розплакався. «Що ви, заспокойтеся, ще на танці бігатимете», — втішали його працівники «Укрпротеза». Утім, історія відвідування цього підприємства зовсім не повинна бути «слізною». Швидше, навпаки — відвідини таких закладів мають додавати оптимізму. Адже це диво — люди без ніг мають змогу ходити! Виникає інше запитання: чому безліч інвалідів не користуються такою можливістю?
Однією з найпоширеніших і водночас парадоксальних причин є необізнаність. Рідне законодавство більшість українців так і не подужали, але читати, а ще краще — писати, вміють практично всі. «Я безробітна, син втратив ногу, і я не маю грошей йому на протез, допоможіть чим можете!» — такі листи часто надходить не тільки до «Укрпротеза», але й до Кабінету Міністрів із позначкою «останній надії — Юлії Володимирівні», або до Секретаріату Президента. Люди не можуть повірити в звичайну річ — усіх інвалідів, незалежно від рівня їхньої бідності та розмірів нещастя, що з ними трапилося, протезами абсолютно безплатно має забезпечувати держава. Та й справді, як повірити в таку доброту, коли навіть сама будівля уряду досі залишається «бар’єрною» для інвалідів на візках — вона не має пандусів.
Багато інвалідів не можуть користуватися протезами виключно за фізичними показниками. Але присутній і психологічний чинник. Процес звикання до протезів дуже складний і болісний, навчання вимагає концентрації та самовіддачі. Без значних зусиль і величезного бажання навчитися користуватися протезами неможливо. Дирекція підприємства розповіла історію про немолодого інваліда, якого привіз за протезами син. Попри згоду пенсіонера на протезування, внутрішнього бажання знову стати на ноги, схоже, він не виявляв. Протез підібрали, але всі зусилля щодо його «приживлення» були марними — дбайливий син так і не побачив свого батька «на ногах».
Ще однією причиною відмови від протезування є підозрілість і недовірливість. Наші громадяни звикли, що все безплатне, отримане від держави, набагато гірше за куплене власним коштом у хорошому магазині. Логічно в такому випадку припустити, що протези інвалідам надають не найкращої якості. «Наші фахівці постійно обмінюються досвідом з іноземними колегами, і я можу з упевненістю сказати: українські протези не поступаються за якістю європейським», — розповідає заступник генерального директора ВО «Укрпротез» Євген Матюшко. Звісно, якби фінансування збільшити відсотків на двадцять, техніка в нас була б новішою. Сьогодні за сучасними технологіями виготовляють 40—45% протезів. Однак «старі» протези доведеться виготовляти в будь-якому разі. Річ у тім, що деякі інваліди хочуть носити саме такий протез, який вони носили все життя. Попри те, що він «морально застарів», звичка сильніша.
До речі, вітчизняних протезистів частково загартовує вже згадувана бар’єрність українських будівель. Наші інвалідні візки є своєрідними всюдиходами — вони розраховані на відсутність пандусів і на не дуже рівні дороги. Нещодавно на українському ринку з’явилися китайські інвалідні візки. «Коліщатка в них, як на дитячих велосипедах, на таких не поїдеш по картоплю на базар», — описує цю «техніку» Є. Матюшко. Так що підтримка вітчизняного виробника в цьому випадку має сенс.
Словом, боятися «безплатного сиру» не варто. Та й, як стверджують фахівці «Укпротеза», заплатити за надані за законом протези інваліду однаково не вдасться — приватні підприємства також отримують державне замовлення й не мають права брати з інваліда гроші. Хіба що у випадку, коли той виявить бажання отримати якийсь додатковий пристрій.
Існує деяка недосконалість законодавчої бази. Наприклад, не передбачене існування інвалідних візків «на обмін», які могли б видаватися на той час, поки зламані перебувають у ремонті, — інвалідам доводитися тиждень-два обходитися без свого засобу пересування. Відсутня сьогодні й єдина система обліку інвалідів. «Ми не знаємо, скільки протезів взагалі треба виготувати, — розповідає Є. Матюшко, — це дуже заважає в роботі».
Утім, міністр праці та соціальної політики В’ячеслав Кириленко ще в перший місяць свого перебування на цій посаді обіцяв найближчим часом створити єдиний реєстр інвалідів...
