Припустімо, ви, читачу, опинилися в іншій країні. Як дізнатися, чи в демократичну державу ви потрапили, чи в якусь іншу? Ви скажете: треба подивитися в їхню Конституцію. А я вам скажу: «Треба подивитися на будинок їхнього суду». Такий критерій спав мені на думку, коли я побував у народному суді нашого району, що розмістився в колишньому дитячому садку. І пригадав розповідь одного знайомого, який попоїздив по американській глибинці й бачив містечка, в яких найвеличнішою будівлею був саме будинок суду. От після відвідування колишнього садка й захотілося мені з лавки поміркувати на цю тему. Про суд узагалі, не торкаючись суворих конкретностей. Бо, здається мені, що за розмовами про ці конкретності забувається часом сама суть, призначення суду в житті суспільства. Зазначу іще, що жителів у нашому районi близько трьохсот тисяч.
РОЗПРАВА
Сила є, розуму не треба. Цю сентенцію можна застосовувати до багатьох випадків життя. І до нашої теми також. Колись один запеклий більшовик і великий начальник, між іншим, юрист за освітою, заявив: «Суд є органом влади». Прочитавши це, я поставив на берегах книжки здивоване запитання: «Яким?» Бо вже тоді наслухався про розділення влади тощо. А тепер розумію, що це питання було недоречним. Бо наш більшовик визнавав як владу тільки одну владу — ту, якій підкоряється людина з рушницею, або, ближче до сучасності, людина в танку. А розділення — це для розвинених демократій. Тому ж таки більшовику належить іще одне висловлювання, що підтверджує запропоноване ним визначення суду. Ось воно: «Влаштувати публічний суд, провести його з максимальною швидкістю — і розстріляти». Ішлося про конкретну людину — барона Унгера. А ось вислів члена нашого парламенту, почутий мною по радіо прямо із залу: «Якщо я винен, судіть мене». Той же підхід: питання про вину вирішується до суду й поза судом. В інших кабінетах. В одному з них сидів свого часу й наш парламентарій, будучи секретарем райкому. Тому-то суд і є органом, тобто знаряддям влади. Або інстанцією, якою влада доручає розправу.
На тлі розвиненого правосуддя такий суд виглядає як правове перекручення. Суду тут немає взагалі. Якщо подивитися в історію, то можна виявити в минулому щось подібне, хоч і з явними ознаками справжнього розгляду. Судив, наприклад, князь. Судив одноосібно, на свій розсуд. У перервах між довгими бойовими походами, бенкетами й іншими забавами. Чудово зображений князівський суд Миколою Лєсковим у «Легенді про совісного Данила». Цього самого Данила-християнина захопили в рабство варвари. І сталося так, що в стані афекту прикінчив він одного варвара й звільнився. А потім мучився совістю за вбивство людини, почав шукати на себе суду. Обійшов усіх патріархів і Папу Римського, і всі його переконували, що немає в нього ніякого гріха. Та ще й лаяли за те, що потурбував високих персон через дрібниці. А невинен він, казали, оскільки був у неволі із примусу, й, крім того, вбивство нехрещеного варвара — то все одно, що вбивство звіра. Але Данило не міг заспокоїтися. Він усе волав, що в Писанні чітко написано: «Не вбий». Не сказано, що не вбий свого, а ворога убий. Не вбий, і крапка. І пішов Данило в останню інстанцію — до князя, тобто до світської влади. Князь підтвердив рішення церковних ієрархів і від себе додав: «Ці варвари, вороги-супостати, роблять через кордон набіги на наше князівство, викрадають нашу худобу і забирають наших людей. Як же нам їх жаліти?» На це Данило зауважив: «О князю! Добре ти ведеш мову про худобу, яку викрали, але шкода, що про забитого Христа погано знаєш». І став гаряче промовляти Христові слова про ворогів. Пройняв Данило своєю мовою всіх присутніх, а князь похилив голову й сказав: «Іди, авво, слово твоє правильне, та в нас немає йому місця, бо наше благочестя із владою поєднане й страхом захищається».
СУДИТИ — ЗНАЧИТЬ ВИСЛОВИТИ ДУМКУ
Суд над Данилом формально є розправою. Але тут все навпаки. Не приспішники князя тягнуть обвинуваченого на суд, а Данило сам себе звинувачує й просить собі кари за смерть людини. І князь не просто випитує обвинуваченого, щоб оцінити його дії належно, а вступає в дискусію з ним і потім, похиливши голову, визнає правоту іншої сторони. Ці дві сторони виявляються рівними в міркуваннях — ось у чому річ. Під час розправи немає ніяких сторін і ніякої рівності. Як, наприклад, судила відома капітанша, коли капрал побився з дамою в лазні за тазик гарячої води? «Розбери, хто правий, хто винен. Та обох і покарай».
А тут сторони, як два береги коло однієї річки. Ви не розумієте, читачу: де — суд, а де — річка? Адже етимологія слова «суд» сягає до «sund», що означає «морська протока», тобто те, що розділяє два береги. До речі, «судом» називали в давнину Босфор. Або англо-саксонське «sunder» означає «нарізно». Коротше, основна тут ідея — рівність протилежних сторін, які вступають у дебати. Суд же ставить крапку. Як рефері на рингу підіймає руку переможця. Для книжника це видасться банальністю. Але скажіть мені, чи відчуваємо ми рівність, коли в карному процесі самотній громадянин протистоїть державі? Хто затримав людину? Держава. Хто привів на суд? Держава. Хто судить? Також держава. У словнику Даля до статті «суд» є цікава примітка: «У нас не було жодного прислів’я на похвалу судам, а нині я одне чув: «Нині перед судом, що перед Богом, усі рівні». Цікаво, а як це відображено в нашому фольклорі?
Якщо «суд — це інститут, який робить судження» (Поль Рікер), то на перший план висувається не сила, а розум. Держава веде людину в суд, бажаючи її, природно, запроторити. А поруч із цією людиною опиняється розумний адвокат, який показує, що силова структура розумом не вирізняється і що її докази побудовано на піску. Що робить суд? Звільняє обвинуваченого тут же, в залі. На жаль, так в американських кінофільмах, а в нашій реальності справу надсилають на дорозслідування. Навіщо? Суд, кажуть, шукає істину, а за наявної інформації знайти її ніяк неможливо. Треба додати, іще зібрати інформацію. Це означає лише одне: за наявної інформації запроторити якось не дуже зручно. А, можливо, дамо істині спокій? До чого тут істина, якщо вирішується питання, хто — кого? З допомогою розуму, певна річ, і за правилами. Так ось, вирішальним має бути таке: чи випливає те, на чому наполягає сторона, з матеріалів справи, чи не випливає. Якщо не випливає, то нічого не доведено, і людина невинна. Про це й оголошує суд. А істину турбувати не слід.
СПОЧАТКУ СУД, ПОТIМ ЗАКОН
Статус суду у нас дуже низький. Люди це знають і відчувають. Тільки 9 відсотків опитаних цілком довіряють суду. А 47 відсотків зовсім не довіряють (див. «День», 31.08.2001). На мій погляд, ці гнітючі дані свідчать про патологію всієї державності переконливіше, аніж відсталість економіки, недосконалість політичної системи тощо. Вони свідчать про стан права. Адже суд, незалежний суд, є головним правовим інститутом. Суд — осереддя права, в суді право проявляє себе у всій повноті.
Із суду воно й зароджується. Ще не було законів, а суд уже був. Це може здатися дивним, але це так. Мойсей почав «судити народ» і влаштував ієрархічну систему судочинства до явлення йому Бога на горі Синай, тобто до дарування євреям Тори (законів). І світські історики твердять, що «суди (які завжди передували законам) спочатку були запроваджені не для визначення прав, а для припинення насильства й припинення сварок» (Дж. С. Мілль). А закони з’являються пізніше. Вони з’являються як щось допоміжне, на зразок методичного посібника для судді. Щоб не відчувати щоразу мук творчості в пошуках рішення, суддя починає розбирати справи за правилами. Ці правила й є законами та процедурами. Звідки вони беруться? Із самої практики судових розглядів за відомою схемою народження методу: раз — здогадка, два — здогадка, три — метод.
Як можна уявити собі судовий розгляд, коли суддя ще не має на руках закону? Наприклад, у двох людей виникають претензії на одну й ту ж річ. Вони поводяться доброзичливо, але хочуть вирішити справу відповідно до почуття справедливості, яке обидва, безсумнівно, мають. Справа, дійсно, має вигляд задачі. Ці двоє не можуть її вирішити і йдуть до третього, якого обидва шанують як мудру людину. Ідуть по допомогу. І суддя вирішує задачу. Рішення приймається сторонами як відкриття, якого кожний із нетерпінням чекав, але не міг знайти самостійно. Тепер вони, збагачені правовим знанням, поводитимуться відповідним чином в повсякденному житті. Ситуація дещо фантастична, але цілком відповідна, щоб ілюструвати думку про пошуковий характер суду та його первинність щодо закону. Ознаки цієї первинності можна виявити й сьогодні. Наприклад, у визначенні одного американського юриста: «Закон є те, що про нього каже суддя». Суддя каже, зауважте, а не законодавець, не прокурор, не адвокат. Мені казатимуть, що в них інакша правова система. Так, інакша. Чи не тому в них усе інакше: економіка, політика, добробут?
Суд у відкритих суспільствах є найважливішим соціальним інститутом тому, що відкриті суспільства — це конкурентні суспільства, які дискутують. У них пропонування завжди перевищує попит. Єдиним дефіцитом є споживач (якщо залишати поза увагою гроші). Ведеться безперервна боротьба за клієнта — глядача, виборця, покупця, інвестора т. ін. І кожний пропонує себе — свої здібності. Триває загальний пошук ефективних рішень, які забезпечують успіх. Невипадково спорт став знаком сучасної культури. В атмосфері суперництва, тотального конкурсу всі прагнуть, кожний у своїй сфері, як кажуть, удосконалити мишоловку. Конкуренція в цивілізованому суспільстві посіла місце війни. А суд? Суд став найзначущішим символом конкурентного буття. Це, можна сказати, конкуренція в чистому вигляді. Бо в суді, на умовах змагання, вирішується питання про обгрунтованість обвинувачень у порушенні правил конкуренції. По суті, правил самого життя.
СУД — ГОЛОВНИЙ IНСТИТУТ ДЕМОКРАТIЇ
Це справді так, бо в суді держава безпосередньо стикається з суспільством. Можна сказати, що тут проходить межа між державою як апаратом влади і суспільством, задля якого цей апарат існує. Тому рівень демократії в країні потрібно визначати за силою суспільного компонента, присутнього в суді, тобто за тим, наскільки суспільство безпосередньо бере участь у процесі. А про цю силу свідчать, на мій погляд, два чинники — розвинена адвокатура й суд присяжних. Ту державу можна вважати правовою й справді демократичною, в якій результат судового процесу істотно визначається незалежними людьми, які не займають державні посади. Такими людьми і є адвокати й присяжні засідателі. Адвокатів у нас трохи є, а присяжних засідателів почекаємо. Кажуть, судова реформа намічається. А поки що: не показуйте мені Конституцію, покажіть мені будинок суду.
КОМЕНТАРІ
Олена ГРИНЬОВА , заступник редактора газети «Юридическая практика»:
— У демократичному суспільстві всі гілки влади обов’язково мають бути незалежними одна від одної, перебувати в стані балансу між собою. При цьому суди повинні виконувати в суспільстві роль регулювальника, бути останньою інстанцією вирішення виниклих суперечок. Те, що немає соціальних гарантій, що недостатнє матеріально-технічне забезпечення приміщень будинків суду (а часто й плачевний їхній стан), низька заробітна платня, — все це, на жаль, нігілює статус нашого судочинства і, крім цього, сприяє процвітанню корупції. Ні для кого не є секретом, що в Україні нерідко відбуваються випадки політичного й економічного впливу на суддів, що не дозволяє їм зробити неупереджений присуд. Однак, на мій погляд, недовір’я громадян до суду викликане не стільки вище переліченими чинниками, скільки процвітанням серед українського населення правового нігілізму. Незважаючи на крах тоталітаризму, в психології обивателя суд усе так само чітко асоціюється з каральним органом влади, а тому заперечується як частина системи, яка працює на обмеження свобод особистості. Думаю, для зміни ситуації в цій сфері на краще, насамперед, варто вирішити питання зі статусом суддівської недоторканності. На мою думку, дещо піднімуть престиж українського судочинства й уже розроблені закони про судову реформу в Україні. Однак, хоч як це сумно, до втілення в життя цих законодавчих актів, очевидно, ще далеко, оскільки механізм їх реалізації досі не вироблено.
Павло КРАВЦОВ , голова Запорізького апеляційного суду:
— Статистичні дані свідчать, що рейтинг суду в Запорізькій області досить високий (31%), а судити про ситуацію в Україні загалом я не беруся. Крім того, будь-які статистичні дані відносні. Наприклад, у питанні довір’я або недовір’я до суду треба враховувати і той факт, що у вирішенні будь-якого спору одна зі сторін завжди залишається незадоволеною прийнятим рішенням. Якщо, наприклад, позивач не згодний із постановою суду, то навряд чи варто розраховувати на те, що він висловиться на користь питання про довір’я судовій системі. Однак треба зазначити, що підвищувати рейтинг вітчизняної системи необхідно. Не вважаю нормальною ситуацію, коли судові інстанції розміщуються в непідготовлених (а часом і непридатних) для роботи приміщеннях, хоч багато які обласні суди, працюючи в таких умовах, і тепер справляються зі своїми обов’язками. На жаль, багато які укази Президента в справі забезпечення українських судів матеріально-технічною базою досі не виконуються, а судова система досі фінансується за залишковим принципом. Якщо вести мову про корупцію в цих інстанціях, то змінити ситуацію може тільки скасування залежності судової системи від інших гілок влади. Суд повинен бути своєрідним буфером, мірилом, призначення якого полягає в урівноваженні будь-яких суспільних конфліктів, а не в «п’ятій колоні» влади.
