В’ячеслав Мойсеєв у Київському туберкульозному диспансері № 1 вже втретє. Як сам він із гіркотою говорить, лікарняний пейзаж став для нього ріднішим, аніж домашній. Все ж почалося банально. Туберкульоз у В’ячеслава виявили, як прийнято говорити, в місцях, не таких віддалених — у в’язниці. Несподівано піднялася температура, відчув слабкість, почав кашляти... На три дні його звільнили від роботи, а через деякий час зробили рентгенівський знімок. Час покарання, що залишився до закінчення терміну, В’ячеслав провів у тубзоні, а після виходу на волю першим його «привалочним» пунктом став туберкульозний диспансер.
Місця тут не бувають порожніми ніколи. В легеневому відділенні, розрахованому на 80 чоловік, у даний момент перебуває 87 хворих. Ставити в палати додаткові ліжка стало для персоналу звичайною справою. А в кабінеті головного лікаря лежить цілий список тих, кому необхідна допомога. Напівпорожнє в Київському туберкульозному диспансері хіба що родильне відділення — до речі, єдине в Україні, де народжують жінки, хворі на туберкульоз або які мали контакт з інфікованими паличкою Коха. «Такий аншлаг — це ще нічого, — говорить головний лікар Леонід Стадник, — адже у Києві з туберкульозом відносно терпимо. Якщо в середньому по Україні захворюваність 67 чоловік на 100 тисяч населення, то в столиці — лише 37. І все це завдяки профілактичним заходам; за останні роки вони допомогли запобігти зростанню захворюваності». Тепер, наприклад, кожна районна поліклініка визначає для себе так звану групу ризику, до якої на даний момент лише в столичному Лівобережжі входить 100 тисяч чоловік. Насамперед, це працівники шкідливих виробництв, ті, хто постійно страждає на бронхіт, астматики та ті, хто приймають гормональні препарати. «Затягти» на флюорографію алкоголіків, наркоманів і тих, що вийшли з тюрем, вдається далеко не завжди — при всьому ризику для оточуючих примусові аналізи в Україні заборонено. Тим часом дані американських досліджень показують, що за п’ять годин авіаперельоту один туберкульозний хворий може заразити майже п’ятдесят пасажирів. Про свою хворобу також можна здогадатися далеко не відразу. Наприклад, хто подумає, що кашель, пітливість, слабкість і невисока температура — аж ніяк не звичайна простуда, а тривожний симптом. Благо, кажуть у диспансері, тепер ми налагодили співпрацю з міліцією, паспортними відділами та службами зайнятості. Наприклад, мігранти без флюорографії тепер не можуть отримати довідку на проживання в Україні, і таким чином надія на безпеку міцніє. Трапляється, щоправда, й інший варіант: приходить гість із близького чи далекого зарубіжжя і просить зробити йому рентген, а потім у міграційних службах заявляють, що таке прізвище чують уперше.
Окрема історія з бомжами. Доставляють їх сюди з травматології чи відповідного притулку, роблять обстеження і в більшості випадків підозри на туберкульоз виправдовуються. Людей без певного місця проживання записують на денний стаціонар, але після цього їх вже ніхто не бачить. Зате певному контингенту диспансерні умови видаються за райське життя. Л. Стадник розповідає, що багато хто живе вже тут по три роки. Зрозуміло, безплатне триразове повноцінне харчування з розрахунку по 7 грн. 50 копійок на людину, в той час, як в інших лікарнях — щонайбільше по 2 грн. 50 копійок, влаштовує. Щодня хворі отримують у достатній кількості м’ясо, молоко, каші, іноді навіть салати. Зате умови в диспансері справді можна порівняти хіба що зі страшним сном — поїдені грибком і обшарпані стіни, вибита плитка... Що й не дивно — ремонт в інфекційній установі не робився 30 років, а флюорограф не оновлювали 17 років. На щастя, гроші на те, щоб годувати та забезпечувати хворих протитуберкульозними ліками, все ж є. Однак на даний момент в Україні на 25% інфікованих паличкою Коха препарати вже не діють — мінливість штаму породила так звану первинну стійкість. Не вистачає коштів на лікування i супутніх захворювань, з якими, до речі, тут лежать практично всі — антибіотики та пригнічений імунітет позначаються на серцево-судинній системі та шлунково-кишковому тракті. Скільки вже йдеться про додаткове фінансування, про адресну допомогу, про пілотні проекти, нарікає Леонід Стадник, — і що, де ці міфічні мільйони? Ситуацію посилює ще й специфічне ставлення до туберкульозної лікарні. Нещодавно подзвонили і повідомили, що через борг у дев’ять гривень у них відключать газ... При всьому цьому тут продовжують працювати на чистому ентузіазмі — ставка лікаря без категорії тут 150 гривень. Персонал же в прямому значенні слова ризикує життям — 15% із них уже хворі на туберкульоз.
ДО РЕЧІ
Днями відзначався Всесвітній день боротьби з туберкульозом. З 1995 року в Україні офіційно оголошено епідемію. Минулого року, порівняно з попереднім, захворюваність на туберкульоз збільшилася на 10,2%, а відповідні програми профінансовано лише на 33%. Щорічно хвороба забирає 7 — 7,5 тисячi життів, 14,8% людей вмирає, не пробувши в диспансері й року. Статистика показує, що основний контингент хворих складають колишні ув’язнені (20%), алкоголіки (20 — 50%), мігранти (10%), бродяги (0,5%) та люди, які не мають відповідних житлових умов (10 — 15%).
КОМЕНТАР:
Микола ПРИЗ, заступник завідувача секретаріату комітету ВР з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства:
— Взаємовідносини здорового населення з хворими на туберкульоз варто розглядати з двох позицій. Якщо хтось не знає про свою хворобу, то що ми можемо з ним зробити? Хіба що пропагувати належне ставлення до власного здоров’я, систематичне відвідування лікаря і щеплення. Щодо ж тих, хто знає про стан свого здоров’я, то в Законі «Про туберкульоз» чітко вказані їхні права та обов’язки. Хворі повинні дотримуватися режиму, призначеного лікарем. І якщо у хворого активна форма, то зрозуміло, що фтизіатр пропише ізоляцію. За недотримання розпоряджень у законі передбачається відповідальність. Щоправда, для того, щоб дійсно можна було застосовувати якісь санкції, потрібно внести поправки до Адміністративного і Кримінального кодексів. Коли приймався Закон «Про туберкульоз», це доручалося зробити Кабміну. Утiм, минуло більше року, а змін ніяких немає. Хоч якщо проаналізувати наші реалії, то ми бачимо, що велика частина хворих на туберкульоз — так звані маргінали та бомжі. Стягуючи з них штрафи, ми в прямому значенні слова будемо залишати їх без обіду. До речі, для порівняння: в Канаді адміністративні санкції передбачені навіть за відмову від протитуберкульозного щеплення.
