Клара ГУДЗИК, «День»
Щойно ми відзначили 8 Березня — традиційно, згідно з усталеними
радянськими канонами. Для більшості українських жінок цей день сьогодні,
як і колись, має тільки один сенс — подарунки та підвищена, хоча не завжди
щира чи серйозна увага з боку чоловіків. Міжнародні ЗМІ свідчать, що про
жіночий день не забувають і на Заході. Там, однак, «свято» має зовсім інше
забарвлення, вельми далеке від офіціозно-апофеозно-жартівливого славлення
жінки, заведеного в нас.
У багатьох країнах день 8 Березня став для жінок ще одним
приводом заявити про свої права, вимагати дійсної, а не декларованої рівності
статей у суспільстві. Численні мітинги та демонстрації відбулися, наприклад,
у такій не тільки демократичній, а й заможній країні, як Швейцарія. Це
не повинно нас дивувати, адже тієї рівності жінок та чоловіків, яка проголошується
конституціями більшості країн світу, досі не існує навіть у демократіях
Заходу, не кажучи вже про мусульманські або постколоніальні устрої. Наявність
рівності статей визнано, з певними натяжками, тільки в п'яти країнах світу.
Одним із найбільш яскравих і універсальних доказів існування
дискримінації є те, що в усіх країнах Європи жінки отримують — на тих самих
посадах, маючи ту саму кваліфікацію, — на 25-30% менше винагородження за
свою працю, ніж чоловіки. В Україні жінки отримують в середньому всього
70% тієї суми, яка сплачується чоловікам. При цьому, що особливо цікаво,
частка жінок з вищою та середньої спеціальною освітою в багатьох країнах
помітно більша, ніж серед чоловіків. Попри це, першими жертвами у випадках
скорочення штатів є жінки, як це дуже добре відомо сьогодні українкам.
З'явився навіть такий соціальний термін «фемінізація бідності» — в часи
криз або перехідних економік першими опиняються у важкій економічній ситуації
жінки, як сталося тепер у нашій країні. Це має своє пояснення, бо жінкам,
зокрема, обмежено доступ до економічних ресурсів — землі, кредитів, до
професійної перепідготовки чи перекваліфікації, до органів, де приймаються
рішення, до інституцій міжнародної співпраці, різних фондів тощо.
Економічна дискримінація жінки пов'язана, безумовно, з
дискримінацією політичною. Представництво статей в органах управління всіх
рівнів аж ніяк не відповідає демократичній ідеї пропорційного представництва.
Приміром, в Україні жінки становлять 54% всього населення, а до Верховної
Ради України обрано тільки 8% депутатів- жінок; ще мізерніша частка жінок-міністрів
у Кабміні. (Для порівняння: у Швеції 60% міністерських крісел сьогодні
займають жінки). Такий стан речей нині не лише в державному управлінні.
Скажімо, в системі освіти та охорони здоров'я переважна більшість працівників
— жінки (в школах — це понад 95%), а більшість директорів шкіл або головних
лікарів — чоловіки.
Через це міжнародний рух за егалітарність жінки концентрує
свої зусилля навколо двох радикальних проблем: однакова заробітна плата
за однакову працю чоловіку й жінці, а також збільшення представництва жінок
в органах управління всіх рівнів і сфер — політичних, громадських, наукових,
освітніх, економічних.
За радянських часів проблеми рівності жінки, звичайно,
«не існувало». Не було феміністичних рухів, боротьби за права жінки. (Відомо,
що тоді визнавалась тільки одна боротьба — класова). Радянська ідеологія,
пропаганда виховали в нас певне презирство, зверхність у ставленні до міжнародного
жіночого руху, до феміністичних політичних організацій. Більшість оцінювала
вельми іронічно цих «блакитних панчіх» (та ще й спущених), тих «старих
дівок», невдах, які займаються жіночими правами виключно з тієї причини,
що не мають власної сім'ї.
Проблема, однак, існувала, а відтак існувала й існує розвинута
система міжнародних, дуже компетентних організацій — туди входять не тільки
жінки, — які нею займаються. 1995 року в Пекіні відбулася Четверта всесвітня
конференція з проблем становища жінок, яка затвердила Пекінську декларацію
та Платформу дій, головною підвалиною яких стали слова: «Права жінок є
правами людини». Ми мало обізнані зі змістом цих рухів. Може, через те
в процесі розробки законів Верховна Рада України не завжди враховує положення
відповідних міжнародних документів, зокрема «Конвенції про ліквідацію всіх
форм дискримінації щодо жінок».
Напередодні 8 Березня в Києві (Пуща-Водиця) працював міжнародний
семінар «Жінка в суспільстві — шлях до гендерної рівності» (Термін «гендерний»
визначає суспільні стосунки між жінками та чоловіками), організований за
підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні та Інституту
відкритого суспільства (Київ). Протягом трьох днів жінки з різних регіонів
України — громадські діячі, політики, економісти, комерсанти, вчені, журналісти
й видавці — обговорювали становище української жінки та шляхи його поліпшення.
Власне, тут особливо нічого й вигадувати — стільки вже ухвалено міжнародних
загальних і спеціальних документів з цього приводу. І не тільки міжнародних.
1997 року Кабінет Міністрів України затвердив «Національний план дій на
1997—2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їхньої ролі
в суспільстві», а на затвердження Верховної Ради внесено проект «Національна
стратегія поліпшення становища жінок в Україні». Не треба пояснювати, що
викладені там добрі наміри залишилися суто паперовими.
Вельми конструктивним був виступ одного з організаторів
та спонсорів семінару голови Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні
Манфреда Ломана, який зробив акцент на тому, що «розвиток демократії в
Україні потребує усунення всіх видів дискримінації, включно з дискримінацією
жінки». Пан Ломан запропонував активістам жіночого руху в Україні встановити
програмні значення тих жіночих квот у різних політичних та соціальних інституціях
країни, яких бажано й можливо домагатися. Окрім політичних та економічних,
п. Ломан згадав ще один вагомий чинник жіночої дискримінації — численні
кліше життєвої ролі жінки, які існують у громадській думці (типу німецьких
«Діти, кухня та церква»). Подібні кліше формуються — сім'єю, школою, літературою
— у свідомості людей з дитинства. Наприклад, у дитячих книжках, починаючи
з абеток, подається традиційний розподіл ролей між хлопчиками та дівчатами,
типові дівчачі та хлопчачі заняття, типові жіночі професії, традиційний,
дуже відмінний одяг дітей різної статі тощо. Звідси висновок: усунення
дискримінації жінки впирається, зокрема, в освіту, в необхідність її перебудови.
Дуже повчально й цікаво було спілкуватися з учасницями
семінару — розумними, красномовними, переповненими ідеями жінками, своїми
співвітчизницями, а також іноземками. Пані Оксана Куц, координатор програми
ООН «Гендер у розвитку», розповіла про систему соціальних досліджень, метою
яких є «гендерний» аналіз різних сфер політичної та соціальної діяльності
жінки, аналітичні оцінки її дійсних прав і можливостей, а також підтримка
жіночих ініціатив. Розроблено, наприклад, програму інформаційної допомоги
жінкам-фермерам. Фрау Ані Нітше, представник однієї з програм ООН в Україні,
навела численні приклади дискримінації жінки в Німеччині. В чому жінки
вирвалися далеко вперед, сказала п. Ані, то це у виконанні домашніх справ:
кожна німецька жінка середнього віку щоденно займається цими справами —
згідно із статистикою — 319 хвилин, а її чоловік — 140. Менша заробітна
плата жінки в Німеччині пояснюється, зокрема, коротшим, ніж у чоловіків,
стажем роботи — за рахунок часу народження та виховання дітей. Строк цей
вельми розтягнутий, бо, на відміну від наших звичаїв, у Німеччині не існує
«інституту бабусь» — різні покоління сім'ї там завжди живуть окремо. Вельми
мало там державних дитячих садків; фрау Ані вважає, що так робиться навмисне
— аби примусити жінку залишити роботу та зменшити таким чином гостроту
проблеми безробіття. Матері, яка сидить вдома з дітьми, держава сплачує
десь близько 7 тисяч марок на рік, що в 6—7 разів менше, ніж потрібно для
утримання дитини. Не треба нагадувати, що за найгірших умов економічну
ситуацію німецької жінки краще не порівнювати з тим, як живе жінка українська.
Депутат ВР пані Ярослава Стецько згадала часи, коли жінки
нарівні з чоловіками виборювали незалежність України. «Під час протистояння,
коли йшлося про небезпеку для життя, чоловік і жінка мали дійсно рівні
права». Сьогодні ж «українській жінці треба доводити своє право займатися
політикою, яка є формою служіння народу в мирний час».
Цікаву теорію майбутніх гендерних стосунків виклала знана
письменниця, науковець-філософ Оксана Забужко. Вона вважає цю проблему
загальноцивілізаційною, а не тільки посткомуністичною. Щодо України, то
тут, на думку п. Забужко, останнього десятиліття відбулася тиха, непомітна
«революція», яка вивела жінку на перший план суспільства. Бо в процесі
краху старої системи, старих цінностей наші жінки втратили значно менше,
ніж чоловіки — більшість із них не перебувала в лавах компартії, не займала
престижні керівні посади й через те достатньо гнучко вписалася в нові умови.
Тим часом чоловіки продовжують лементувати, оплакувати «втрачений рай»
замість того, щоб прийняти нові реалії. Щодо загальної, міжнародної ситуації,
то тут перспективи чоловіка, як каже п. Забужко, ще більш похмурі. Зараз
активно відмирають суто чоловічі професії, а жіночі, за прогнозами, виступають
на передній план (це, головним чином, сфера обслуговування, освіта, медицина,
програмування). І в найближчі десятиліття структура безробітних полярно
зміниться — цю армію становитимуть переважно чоловіки. В цьому значно більше
драматизму, ніж у безробітті жінок, адже жінки завжди мали й мають дві
роботи — на службі і вдома. Домашню ж роботу, як відомо, неможливо переробити.
Тоді як безробітний чоловік — то дійсно і страшно безробітний — без занять,
соціального престижу, непривабливий для жінок. Така ситуація може «перевернути
самі основи суспільства, і не на краще».
Виступ української журналістки Наталі Кондратюк пролунав
на семінарі певним дисонансом — вона категорично відмела наявність дискримінації
жінок в ЗМІ, зокрема на телебаченні. Авторські програми, посади головних
редакторів та керівників каналів однаково відкриті для чоловіків та жінок
— це завжди питання таланту й енергії, а не статі. Хіба що телерепортером
жінці важко працювати — через вагу обладнання.
Загальну парадигму, навколо якої об'єдналися всі учасниці
й учасники семінару, можна сформулювати коротко — виборювати більший доступ
жінок до тих структурних рівнів, де приймаються рішення, зокрема в політику.
Що має піти на користь суспільству в цілому.
Дозволю собі зауважити, що зростання ролі жінки в управлінні
суспільством може виявитися фактором неабиякого ризику — з причини повної
відсутності прецедентів. Адже, якщо не зважати на легендарний період матріархату,
повністю поглинений часом, суспільством завжди керували чоловіки. Не є
винятком також ті нечисленні видатні жінки, які не тільки носили на голові
алмазні корони, а й дійсно правили країнами. З одного боку, вони мали зовсім
не жіночий, а залізний, навіть на чоловіка, характер, а по-друге, діяли
в ієрархічній структурі, яку згори донизу складали чоловіки. Гарним прикладом
може слугувати видатна імператриця Катерина II — за всіма ознаками це було
суто чоловіче правління (про це свідчить також нескінченна низка коханців).
Те саме стосується, скажімо, англійської королеви Єлизавети (без коханців).
Тут або «залізна леді», або «ніхто» на троні.
Тож людством досі правили чоловіки. Не варто доводити,
що роль гегемонів загалом виходила в них не зовсім вдало — згадаємо нескінченні
війни, голод, чвари, різні види дискримінацій, жорстокість, глупство...
і так протягом тисячоліть. Але хто може поручитися, що жінки впораються
з цим краще?
