Дискусія щодо філософської ідеї, яка має бути в основі програми розвитку нашого суспільства, розпочата на сторінках «Дня» публікацією листа Олександра Воїна «Криза істини» (№ 68 від 13.04.2001), зацікавила як фахівців, так і читачів. Частина листів з відображенням різних поглядів на поставлене запитання вже була надрукована на сторінках «Дня» (№ 82, 100, 122). Сьогодні до дискусії долучається наш громадський експерт, журналіст зі Львівщини — Дмитро КАРП’ЯК.
З античних часів у цивілізованих суспільствах виникали, розвивалися чи згасали різні філософські напрями та школи, світоглядні ідеї і принципи. Всі вони, а також ті, лампада яких на вітрах часу згасла, залишилися в анналах історичної еволюції людської думки і так чи інакше живлять її.
З давніх часів і донині триває протистояння критичного раціоналізму та ірраціоналізму, свободи і тиранії, демократії і диктатури узурпаторів- «обранців». Протистояння між історицизмом і раціональною вірою в людський розум та відповідальність, у здатність людей за допомогою розуму поліпшувати світ і своє життя в ньому, гуманізувати його, починаючи з міжлюдських стосунків. (NB: історицизм — не плутати з історизмом! — є філософським напрямом, який трактує історичний процес, те, що було і що буде, як «волю історії», здійснення незалежно від наших бажань певного «плану» чи «хаосу». Це належало з’ясувати тут, бо термін «історицизм» нам ще доведеться вживати. А поняття «ірраціоналізм» освіченим читачам газети тлумачити зайве.)
Попри нові спалахи ірраціональної оракульської філософії і «бунту проти розуму», нові походи проти раціоналізму, особливо ті, зв’язані з панічною реакцією на новітні виклики часу і «напруження цивілізації», у нас немає достатніх підстав твердити про якусь «кризу» раціонального методу, запанування у світі «нової ментальності» (ірраціональної?), морально-етичного релятивізму та цинізму. Не поділяю думки киянина Олександра Воїна («День», №68) про те, що й «у них», себто на Заході, «розчарувалися в раціоналізмі», «відійшли від нього», хіба що якісь «рештки» залишилися, разом з досягнутими у минулому успіхами...
Сумний морально-психологічний стан нашого суспільства, з поширеними в ньому філософією катастрофізму і злиднів, «кризи істини», моральним релятивізмом і ницим «хапальним» прагматизмом, — це результат розкладу і краху пануючої донедавна комуністичної ідеології, лжепророцтв, які не справдились і не могли справдитися.
Розглядаючи лист О. Воїна як вступ до важливої дискусії, редакція «Дня» запропонувала висловитися, яка філософія, на погляд заангажованих читачів, «має бути в основі програми розвитку нашого суспільства». Не знаю, як щодо «програми», а ось яка філософія могла б найкраще прислужитися українцям в успішній трансформації нашого посткомуністичного суспільства — у цьому нам, нашій інтелектуальній еліті слід би виробити спільний погляд, а відтак взяти участь у певних практичних діях.
Треба згодитися, що це не можуть бути «оновлені» комуністичні догми. Не хто інший, а історицистський пророк Маркс у своїх доктринах твердив, що ми мусимо підкорятися ірраціональним силам історії («невблаганним законам»), засуджував як утопічну «будь-яку спробу використовувати розум з метою спроектувати майбутнє і створити більш розумний світ» (К. Поппер).
Ірраціоналіст, який відкидає віру в людський розум, бачить тільки дві альтернативи: або світом правлять «вищі сили», «неминуча доля» (гелегівський «абсолютний розум»), або ж він є просто ірраціональною грою випадку. «Однак існує і третя можливість: ми можемо дати світові розум. І хоча світ не прогресує, прогресувати можемо ми, як індивідуально, так і спільно.» Палкий проповідник і досконалий філософ раціонального методу у природничій та соціальній сфері, К. Поппер, якому належить це висловлювання, закликає: «Замість того, щоб ставати в позу пророків, ми повинні стати творцями своєї долі» і цитує іншого філософа-раціоналіста: «Факт прогресу ясно і чітко накреслено на скрижалях історії. Але прогрес не є законом природи. Основа, досягнута одним поколінням, може бути втрачена наступним». Отже, за прогрес, як і за свободу та демократію, треба постійно боротися. А щоб при прийнятті важливих рішень менше помилятися, їх слід абсолютно вільно й критично обговорювати, дослухатися до аргументів протилежної сторони, визнавати, що «я можу помилятися, а інший може мати рацію».
Таким є головний принцип критичного раціоналізму, заснований на інтелектуальній скромності та сократівському визнанні обмеженості людських можливостей.
Власне, філософія і метод критичного раціоналізму, на моє переконання, у поєднанні з відповідальністю кожного найбільше підходить для подолання нашої затяжної суспільно-політичної та економічної кризи, розумного реагування на болісне «напруження цивілізації».
Згідний із зауваженням О. Воїна, що «підрив віри в можливості раціонального розуму, в можливість розібратися в складних суспільних проблемах і прийти до узгодженого рішення про те, що є добре і що погано для суспільства, і як досягнути кращого, спричиняє атмосферу громадської пасивності, в якій добре живеться тільки корупціонерам та ділкам від політики і яка змінюється в потенціалі лише вибухами безглуздої агресивності». Додам: у цій ненормальній атмосфері замість так потрібного суспільству відкритого широкого діалогу маємо нескінченні монологи, зокрема, й у друкованих ЗМІ; кожен говорить щось своє, часом явно недоречне, демонструючи ірраціональну «совкову» самовпевненість і пиху, не дослухаючись до інших, відкидаючи їхні рації та думки, навіть якщо вони нетривіальні.
І це ще один аргумент на користь нашого морального, але й прагматичного вибору творення свого «кращого світу», своєї кращої долі на основі розкутого й відповідального критичного розуму.
