Публікація Тетяни Пархоменко, викладача КНУКіМ, викликала не те що резонанс, а сплеск критики плагіату в українській науці та освіті загалом. Йшлося, що дружина віце-прем’єра з гуманітарних питань і за сумісництвом міністра культури України Катерина Кириленко нещодавно отримала науковий ступінь доктора педагогічних наук, але текст її дисертації — масштабний плагіат, близько третини сторінок не мають посилань на використані джерела. Це мало б стати підставою для санкцій та позбавлення присудженого наукового ступеню. Катерина Кириленко в «Українській правді» запевняє, що лише цитувала авторів, аж ніяк не присвоювала собі їхні тексти: «Це обумовлює схожість потрактувань наукових джерел, але ніяк не засвідчує наявність плагіату».
Офіційної позиції МОН досі немає, однак на коментарі між науковцями у соцмережах міністр освіти та науки Сергій Квіт зазначив, що це питання буде розглянуто на наступному засіданні Колегії МОН, що відбудеться у другій половині лютого. Насправді ця кричуща ситуація набула розголосу не лише через те, що фігурантами стали майже публічні люди. Явище плагіату настільки допекло науковців, адже б’є і по іміджу чесних вчених, і давно стало хворобою усієї системи освіти, і наводить суспільство на думку, що вчені вичерпали свої ресурси, оскільки нового не шукають, а передирають напрацювання колег сліпо та з порушенням норм про авторське право, що мовчати більше несила. Чи не одна з перших публічно відреагувала на ситуацію з пані Кириленко у соцмережах старший науковий співробітник Інституту математики НАНУ Ірина ЄГОРЧЕНКО.
— Пані Ірино, ситуація з пані Кириленко лише «оголила» проблему плагіату. На вашу думку, чи достатньо МОН бореться з цим явищем?
— Заступник міністра освіти та науки Андрій Гевко відповідає за це, однак у МОН майже нічого не зроблено за два роки для покращення системи захисту дисертацій. Сам процес захисту — це страшне здирництво, навіть якщо не беруть гроші опоненти та інші учасники захисту. Фактично лише усунули вимогу розсилки авторефератів дисертацій у бібліотеки країн СНД, коли кожного дисертанта змушували викидати дві-три тисячі гривень просто на смітник. Вся система захисту дисертацій у нас прямо контрпродуктивна. Вимоги до фахових журналів частково співпадають з ознаками так званих сміттєвих, низькопробних журналів (зокрема, наявність в редакції певної кількості докторів наук з однієї установи). Формальні вимоги до дисертацій — неефективні, створюються комерційні фірми, які за гроші ці ж вимоги виконують. Неякісні журнали, на жаль, приймаються МОН і навіть рекламуються університетами як прийнятні для наукових публікацій. Я знайшла публікацію в Інтернеті, коли 2014 року російські науковці просто посміялись та опублікували (за гроші, які збирали з охочих довести нікчемність журналу) абсолютну маячню у тому ж журналі, що й пані Кириленко.
Фактично плагіат (разом зі «школою плагіату» для студентів, де викладачі не можуть вживати ніяких заходів, щоб це припинити) є повсякденною практикою роботи в університеті. Усе це призводить до зникнення внутрішніх етичних критеріїв у багатьох викладачів, у тому числі членів спецрад, які пропускають будь-які дисертації
— Тобто міняти докорінно треба все: формальні вимоги, систему захисту?
— Так, але в МОН науку розуміють як виконання їхніх формальних вимог. Оцінки наукових проектів, які вони проводять, неконструктивні та неефективні. У Законі «Про науку та науково-технічну діяльність» певні зміни у боротьбі з плагіатом передбачаються, але цього недостатньо. Багато проблем з нормативними документами, процедурами, на жаль, і сам уряд щодо науки некомпетентний. Якщо наразі МОН та Кабмін нічого не будуть змінювати, триватиме розвал науки.
«КАРАЮТЬ ЛИШЕ ПІСЛЯ СКАНДАЛІВ ЧИ ПІД ТИСКОМ»
— Наскільки поширене явище плагіату, і чи застосовано хоч до когось санкції?
— Це дуже поширене явище. Дітей вчать плагіату ще у школі. Книжки «Готові домашні завдання» — це підручники плагіату. За це у нас практично нікого не карають, більшість вчителів та викладачів взагалі не розуміє проблеми. Міністерство карає лише після величезних скандалів або якогось спеціального тиску. Плагіат — дуже складна проблема. Дехто вважає, що для її вирішення потрібне антиплагіатне програмне забезпечення, але це насправді нічого не вирішує. Є проблема рерайтингу, можна все красиво переписати іншими словами, і жодна програма нічого не знайде. Більше того, іноді виникають підозри, що антиплагіатні програми пропонують фірми, які паралельно пропонують послуги з рерайтингу. Але це буде плагіат. У математиці, наприклад, майже одними і тими словами з 10% різниці можна описати зовсім різні результати, і це не буде плагіатом, хоча програма скаже, що наявний високий відсоток співпадінь. У пані Кириленко — простий очевидний копіпаст. Є думки, що в неї лише 35% плагіату, і це прийнятний рівень.
— А є якісь норми?
— Відсотками наявність плагіату не вимірюється. Є певні неформальні норми, коли викладачі пропускають реферати студентів через антиплагіатні програми і за результатами визначають, чи немає плагіату. А взагалі завдання «реферат» — це школа плагіату для школярів та студентів. Є випадки, коли виникають правомірні чи неправомірні звинувачення в плагіаті в рамках відносин усередині наукових груп. Буває, не поділили співавторство, і починаються звинувачення, часто несправедливі. Або ж співавтори не домовилися, кожен спільну роботу переписав у свою дисертацію, у результаті того, хто опублікував роботу другим, звинувачують у плагіаті. Бувають випадки, коли людина мала сайт, де опублікувала свої матеріали, їх хтось «скопіпастив» та опублікував під своїм іменем, а потім той сайт з незалежних від автора причин зник. І ці матеріали автор не може перепублікувати, бо в Інтернеті вони фігурують під іменем іншої людини, хоча насправді вкрадені у справжнього автора.
«ПЛАГІАТ СТАВ ПРАКТИКОЮ РОБОТИ В УНІВЕРСИТЕТАХ»
— Виходить, грубо кажучи, передерти у когось текст простіше, ніж самому щось нове знайти?
— Так, викладачі дуже перевантажені, треба писати мільйони паперів (що не встигають робити), і один в одного їх списують, університети неформально купують робочі плани тощо в інших вишів, існує чорний ринок цих бюрократичних документів. Тому фактично плагіат (разом зі «школою плагіату» для студентів, де викладачі не можуть вживати ніяких заходів, щоб це припинити) є повсякденною практикою роботи в університеті. Усе це призводить до зникнення внутрішніх етичних критеріїв у багатьох викладачів, у тому числі членів спецрад, які пропускають будь-які дисертації.
— То сама система вищої освіти штовхає людей до цього плагіату? Але з другого боку, це удар по іміджу тих науковців, які працюють чесно.
— Звичайно, саме тому я цим займаюся. Коли починають звинувачувати в усіх проблемах науки НАНУ, де такого в рази менше, переконую людей у протилежному. Але фактично від дій псевдовчених та плагіаторів страждає репутація і наша (вчених НАНУ), і моя теж. У процесі роботи над Законом «Про науку та науково-технічну діяльність» утворилась група науковців, які все-таки хочуть боротися за збереження та розвиток науки в Україні.
