В Україні завершився проект Британської ради «Виклики для шкіл», у якому взяли участь 13 європейських країн, у тому числі й наша. Протягом року діти розмірковували над тим, якою вони бачать школу майбутнього, а також — що нині їх хвилює під час навчання. Загалом у заключній частині проекту, який відбувся в Пущі-Водиці під Києвом, взяли участь 70 учнів, хоча долучитися до нього мали змогу всі бажаючі, що про нього чули. Як розповіли організатори проекту, сучасні учні прагнуть зруйнувати стіни між школами і своїми домівками та мріють про відкриту освіту, хочуть залучати до освіти своїх батьків, а вчителів діти бачать своїми друзями та партнерами. Детальніше про проект та особливості бачення учнями школи майбутнього розповіли менеджер проекту Британської ради в Україні Олена ГОРШЕНЬОВА та менеджер з комунікацій Володимир ШЕЙКО.
— Скажіть, будь ласка, за якими критеріями ви відбирали учасників в Україні до такого серйозного проекту?
Олена ГОРШЕНЬОВА: — Україну представили шість шкіл: від кожної було по два учні й по два вчителя. Відбір проходив на конкурсній основі, ми звернулися до обласних управлінь освіти, аби вони поширили цю інформацію. Загалом у проекті взяли участь учні та вчителі 13-ти європейських країн із 49 шкіл. Діти — 15—16-річного віку, адже проект був для підлітків. Ми запропонували критерії, які передбачали зовсім не складні речі — мати якийсь досвід у міжнародних проектах, сформулювати мету участі та визначитися, які мінімальні зобов’язання школи можуть взяти на себе. Ми хотіли, аби наших дітей почули — зробити так, щоб вони спілкувалися в міжнародних масових співтовариствах, щоб думали та щось планували. Відбиралися не елітні чи благополучні школи, а ті, що хочуть щось робити. В нас був ще один параметр — географічно Україна мала бути представлена максимально повно. Тож участь у проекті взяли учні Луганська, Вінниці, Сміли Черкаської області, Самбора Львівської області, Херсона та Києва.
У цьому проекті між дітьми виникло міжнародне співтовариство, яке розмірковувало над тим, якою може бути школа майбутнього. Говорилося про два аспекти: безпеку школи і те, як вона пов’язана з поняттям «суспільство знань», тобто, суспільство, яке будується на знаннях. Ці два аспекти давали фокус роботі. Спеціальна інтернетівська платформа дозволяла протягом року учням і вчителям спілкуватися на задані теми, що були оголошені на самому початку. Напрями, за якими діти працювали, виявилися дуже схожими. В жовтні, листопаді та грудні минулого року школи зустрічалися одна з одною. Ми сформували кілька груп, і одна школа приймала у себе іншу. В нашому випадку з шести шкіл п’ять поїхали у Велику Британію, а шоста — приймала у себе (в Україні) Північну Ірландію, Литву та Естонію. Коли вони збиралися разом, то рухали розумовий процес далі — те, чого не могли зробити віртуально. Нарешті в березні вони зібралися на фінальну конференцію, на якій кожна із груп зробила свою презентацію, і за домовленістю між собою вони сформулювали проблему. Таким чином, зібрали загальне уявлення про те, що може характеризувати школу майбутнього. Ми не займалися типовими програмами, й учасники, власне, і виходили за межі своїх типових програм.
— Які пропозиції з приводу школи майбутнього були в українських школярів? Що лякає наших дітей у школах?
О.Г.: — Серед пропозицій — нічого занадто розумного чи захмарного... Це діти, які розуміють, що в них має бути партнерство із вчителями, батьками — список пропозицій включає побажання наших дітей.
Володимир ШЕЙКО: — На факти залякування в школах наші діти звернули увагу меншу, ніж діти у Північній Ірландії. Бо там діти звернули увагу на специфічну форму залякування, яка пов’язана з використанням новітніх технологій, зокрема, мобільних телефонів. Наші діти згадували цей аспект менше. Вони самі казали, що, звісно, в школах є непрості відносини між окремими учнями, але в першу чергу це їх не хвилювало.
О. Г.: — Ірландські діти провели дослідження за спеціальними опитувальниками. Тому інформацію вони брали як аналітику і це обговорювали.
В. Ш: — Зрозуміло, наші діти теж це усвідомлюють, але, наприклад, Самборська школа відзначилася тим, що звернула увагу на капітальний стан шкіл, для них була важливою проблема комфорту, в яких умовах вони навчаються. Це менш важливо для школярів у розвинутіших країнах. Хоча коло проблем, окреслених українськими школярами, практично співпадає з тим, що турбує учнів європейських шкіл.
О. Г.: — Якби не було спільного бачення, групи б розпалися. І те, що ми не втратили в цьому проекті жодної школи, свідчить, що дітям було цікаво, й у них усе виходило. Під кінець до мене підійшли троє учнів (з Києва та Вінниці) і сказали: «Ми закінчуємо школу. Як нам залишитися в цьому проекті? Що б ми могли робити?» Для мене це було дуже показово, бо свідчило про дуже серйозну мотивацію. Очевидно, що в цьому проекті щось важливе для них відбулося.
— Діти наголошували на проблемі розвитку партнерства між учнями та вчителями. Невже настільки змінилися ролі?
О.Г.: — Про це говорили всі — і діти, й вчителі: вчитель перестав бути єдиним джерелом інформації. Сучасні діти приходять на урок і вже можуть знати, чути й бачити більше, ніж учитель. Тому роль вчителя значно змінюється, як і стосунки між учнями та вчителями. Але українські діти говорили й про те, що школи продовжують бути дуже авторитарними. Хоча проблема стосунків «вчитель-учень» була у всіх школах. Важливо, що діти точно не працювали на критику — не наголошували на тому, що їм подобається. Натомість будували майбутнє — «посил», що так, як повинно бути, був сильнішим за міркування про те, чого в нас немає.
— Очевидно, такі проекти дають добре спілкування...
О.Г.: — Так, ви назвали найголовнішу причину. Це дає їм можливість зустрічатися, усвідомлювати та виражати себе. Діти говорили, що їхній голос слухають і чують. Узагалі весь формат проекту був такий, що спонукав їх до розвитку, співпраці. Діти та вчителі більше раділи фізичним зустрічам, коли вони могли бути разом. Можливості постійно бути разом у дітей немає, але електронний простір дозволяє робити такі великі проекти.
— Але на фоні всієї України 12 учасників — це дуже мало...
О.Г.: — Насправді їх було більше. Тільки 12 чоловік брали участь у заключному етапі. У дійсності кожна школа в кожній країні отримала можливість відкрити доступ до нашої програми (кожна — для 30 дітей). В Україні ж проект був побудований таким чином, що роздуми про школу йшли у всій школі. Реально задіяними у проект виявилися практично всі школи, які погодилися брати участь у проекті. Інша справа, що шість шкіл із 21 тисячі — це зовсім не багато. Тому системно це нічого не змінює.
— Що буде далі з проектом, з його учасниками?
О.Г.: — Діти хочуть продовжувати спілкуватися зі світом. І вони будуть це робити, розповідаючи через інтернет про те, що вони роблять у своїх навчальних закладах. Якщо не ремонт у школі робили, то проводили якісь дослідження — опитували на актуальні теми батьків, дітей та вчителів, аналізували дані. Це було досить серйозно. Це дуже добре робила Сміла та Херсон, який брав участь у міжнародному опитуванні.
— Тобто, цей проект спонукає дітей та вчителів до самоорганізації...
О.Г.: — Так. Усвідомлення, самоорганізація, прояв себе в громадянському смислі — був дуже важливим саме цей процес. Проект не ставив завдання сказати комусь, як потрібно змінювати школи. Я не знаю, чи це взагалі можливо. Для Британської ради — це проект одного року. Далі рух може мати продовження національне. І ми сподіваємося, що так воно й буде.
