В українській науці досить давно помітні кризові процеси. Мізерне бюджетне фінансування, що дозволяє українській науці лише виживати, а не розвиватися, «відплив інтелекту» як за кордон, так і всередині країни, руйнування наукових шкіл, «старіння» наукової спільноти... Це аж ніяк не повний перелік проблем, з якими стикаються вчені останніми роками. Про можливі шляхи виходу з кризи, про те, чим українська наука і суспільство можуть допомогти одне одному, «День» попросив розповісти директора Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, доктора економічних наук Бориса Антоновича МАЛИЦЬКОГО.
ПРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РЕСУРС І «ПРОЖИТКОВИЙ МІНІМУМ» НАУКИ
— Як ви загалом оцінюєте нинішню ситуацію в українській науці?
— Нинішня ситуація в українській науці така сама, як у суспільстві. Вчені прагнуть вижити за будь-яку ціну в умовах жорсткого фінансового дефіциту, коли бюджетна підтримка науки забезпечується за залишковим принципом, а замовлення на виконання НДДКР (науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок. — Ред. ) з боку вітчизняних підприємств є незначними.
Одним зі способів виживання є переорієнтація вітчизняних вчених на виконання зарубіжних замовлень на НДДКР. На сьогодні масштаби цієї участі такі, що можна сказати: половина наукового потенціалу України працює здебільшого в інтересах зарубіжних замовників. Важко знайти іншу країну, яка б так бездарно марнувала свій дорогоцінний інтелектуальний ресурс. З іншого боку, цей факт свідчить про високий світовий авторитет українських вчених, про те, що вони в змозі успішно конкурувати на європейському та світовому науково-дослідному ринку.
— Наскільки вітчизняні наукові дослідження є конкурентоспроможними у світі?
— Навіть у тих несприятливих умовах, в яких перебуває наша наука, вчені досягають хороших результатів світового рівня. Ось тільки кілька прикладів. Нашими фахівцями в галузі інформатики створено нову модель нейронної асоціативної пам’яті, яку зараз використовують для розробки вітчизняного нейрокомп’ютера. Вчені-механіки розробили принципово нову технологію підземної дегазації, яка дозволяє на новій, ефективнішій та безпечнішій, основі видобувати два енергоносії — вугілля та газ. Найвищу міжнародну оцінку минулого року отримали роботи вітчизняних астрономів у галузі фундаментальних досліджень нутації Землі. Українські геологи за допомогою оригінальних технологій змогли виявити десятки нафтогазових полів, перспективних для розробки. Матеріалознавці вперше у світовій практиці розробили технологію зварювання тиском товстостінних труб і суцільного прокату з нагрівом електродугою, керованою магнітним полем. Українські вчені зберігають свої позиції і в низці напрямків хімічної науки, біології, генної інженерії. Ці та інші результати роботи українських вчених свідчать про великі можливості вітчизняної науки, які слід повною мірою використати в інтересах країни.
— Згідно із законом, на науку мають виділяти 1,7% ВВП, але поки що цей показник становить близько 0,4%...
— Крім згаданого закону про наукову й науково-технічну діяльність, було прийнято ще з десяток державних документів, включно з кількома указами Президента, в яких фігурував показник 1,7% ВВП для фінансування науки. Однак ці, здавалося б, обов’язкові для всіх директиви жодного разу не були враховані в бюджетах країни.
Потрібно спочатку пояснити, що власне означає ця цифра — 1,7% ВВП. Річ у тому, що це той мінімально необхідний рівень фінансування науки країни, за досягнення якого вона (наука) здатна реалізувати свою економічну функцію, тобто впливати на розвиток економіки на інноваційних засадах. За менших обсягів фінансування, зокрема за тих, що склалися в Україні — до 0,4%, наука може виконувати лише певну соціокультурну функцію. Як правило, країни з таким рівнем вкладень у власну науку стають донорами інтелектуального потенціалу для інноваційно розвинених країн.
— Опишіть, будь ласка, імовірні сценарії розвитку наукової сфери залежно від рівня бюджетного фінансування.
— Наш інститут дійсно розробив такі можливі сценарії розвитку наукової сфери залежно від інвестицій в науку, їх подали уряду країни, а також опублікували. Але, очевидно, є сенс сказати не про можливі сценарії, — вони і так досить прозорі, а про ті головні перешкоди, які заважають вітчизняній науці стати одним із головних джерел економічного розвитку країни.
Це, по-перше, домінування в нашій економіці галузей із низьким рівнем доданої вартості. Відомо, що така економіка в принципі не може затребувати наукові результати та високі технології — вони їй просто не потрібні. Наприклад, у базовій галузі нашої економіки — металургії — рівень доданої вартості у виробленій продукції навіть не сягає 20% — тієї норми податку, яку, можна сказати, незаконно стягують із покупця. Звісно, металургія — це важлива галузь. Але економічна ефективність цієї галузі, як і більшості інших галузей з низьким рівнем доданої вартості, багаторазово менша, ніж у наукомістких галузях. Тому в нашій структурно-деформованій економіці складається ситуація, коли кожна одиниця приросту ВВП потребує зростаючих витрат. Економіка прагне ніби працювати сама на себе.
Орієнтуючись головним чином на розвиток видобувних галузей, Україна в принципі не зможе досягнути хоча б мінімальних для ЄС показників ВВП на душу населення — 10-12 тис. дол. США на рік. Для цього нам довелося б збільшити, наприклад, виробництво металу щонайменше вдесятеро, що є практично нереальним і, крім того, аморальним до майбутніх поколінь українців — природні багатства належать не лише тим, хто нині живе.
По-друге, реалізована в Україні модель економічної реформи, яка здебільшого зводилася до перерозподілу накопиченого національного багатства, перетворення загальнонародної власності (нехай навіть багато в чому у віртуальному розумінні) на приватну власність незначної кількості людей. Найголовнішими та очевидними результатами такої реформи можна вважати чіткий розподіл населення країни на бідних (більша частина) і багатих (невелика частина), становлення «всенародної» тіньової економіки (для більшості громадян це стало єдиним способом виживання), масовий розпродаж за кордон національного багатства країни. Такий спосіб побудови економічного життя країни нічого спільного з творчою економікою не має. У таких умовах наука та інновації до повного переділу власності та встановлення приватного контролю над природними ресурсами непотрібні у принципі.
По-третє, в країні, на жаль, на дуже низькому рівні виконавська дисципліна. Навіть на державному рівні повсюдно ігноруються законодавчі установки.
Про оптимістичний варіант розвитку вітчизняної науки можна буде говорити тоді, коли буде усунено ці системні перешкоди на шляху переходу України до нової моделі економічного розвитку — інноваційної. Тільки така модель у наші часи здатна забезпечити і матеріальне благополуччя громадян, і соціальну стабільність суспільства, і гідне рівноправне входження України до Європи. Велика наша помилка в тому, що, перейшовши від соціалізму до капіталізму, ми не враховуємо, що разом з нами одночасно зараз у капіталізм ринулися ще три мільярди людей — громадян багатьох країн світу, які останньою хвилею переходять до ринкової економіки. Але капіталізм — це, передусім, конкуренція. А для того, щоб витримати конкуренцію з цими трьома мільярдами, не кажучи вже про ті мільярди людей, які живуть в усталеному капіталізмі, нам треба спиратися на сучасні джерела економічного розвитку — знання, високі технології, інформацію. Тому зараз інтелектуальний ресурс так високо цінують у світі, він набагато дорожчий за будь-які матеріальні ресурси.
ПРЕСТИЖ ПІДІРВАНО: ХТО ВИНЕН
— На Заході значну кількість досліджень фінансує приватний сектор; у бюджетах комерційних компаній великі кошти виділяють на наукові дослідження, в тому числі фундаментальні. Наприклад, багато мільярдерів зі списку найбагатших людей світу журналу «Форбс» або заробили свої капітали на високих технологіях, або вкладають у них гроші. Що необхідно (і чи можна ) зробити для залучення приватних інвестицій в українську науку?
— В Україні тільки-но почали з’являтися паростки високотехнологічного підприємництва. Україна має великі потенційні можливості для забезпечення економічного зростання не на одиниці відсотків, а в рази за рахунок використання нових знань і технологій. Лише один приклад. Ми, як вже неодноразово зазначали у пресі, посідаємо четверте місце у світі за кількістю класних фахівців у галузі інформаційних технологій. Але цей потенціал нині значною мірою використовується здебільшого в економічних інтересах зарубіжних країн. Країна тільки на цьому втрачає мільйони доларів за рік.
Я змушений констатувати, що нові власники, які з’явилися у країні, поки що стурбовані тільки тим, як би не втратити колишнє народне багатство, що дісталося їм надзвичайно легко. Вони мають великі прогалини не лише в технологічній культурі, а й у загальній культурі поведінки в суспільстві. Український бізнес має стати більш соціально- орієнтованим, таким, зокрема, як у розвинених капіталістичних країнах. А це станеться тоді, коли кожний бізнесмен зрозуміє, що йому набагато вигідніше вкладати інвестиції у знання та технології, у процвітання національної економіки, а не в покупку зарубіжних королівських резиденцій або футбольних команд. До речі, домінування сировинної спрямованості нашої економіки легко побачити й за назвами наших футбольних команд: «Шахтар», «Металург», «Нафтовик» та ін.
— Нещодавно Інститут соціології НАН України проводив дослідження престижу науки в суспільстві. Результати, наскільки відомо, зафіксували вельми неприємні тенденції порівняно, скажімо, з 70—80-ми роками минулого століття. Наприклад, довіра до вчених значно нижча, ніж довіра до астрологів. Яким чином, на ваш погляд, можна підняти престиж професії вченого?
— Я не думаю, що насправді наш народ, який своїми знаннями і працею створив найкращі у світі ракети, найбільший у світі літак, видатний танк Т-34 та інші високотехнологічні шедеври, який відіграв величезну роль у перемозі над фашизмом, а також дав світу видатних музикантів, спортсменів, лікарів, вчених та інших талановитих фахівців, народ, який створив у минулому столітті найкращу систему освіти, раптом цілком втратив свою світоглядну орієнтацію, а свою традиційну віру в раціональну ученість поміняв на сумнівні вірування. Разом з тим не можна не помічати того, що в країні дуже мало сьогодні робиться для підняття престижу науки і знань. Водночас посилюється в багатьох напрямах негативний вплив на світогляд людей, нав’язуються сумнівні істини та всіляко пропагується їхня цінність для задоволення меркантильних інтересів.
Причин такого стану нашого суспільства багато. Вони мають різний характер: економічний, соціально-психологічний, політичний, глобальний та ін. Але я хотів би звернути увагу на роль у цій справі науки. На жаль, деякі вчені, особливо ті, які «здобули ступінь» на хвилі загальної «прихватизації», а також представники суспільних і гуманітарних наук, керовані не суто науковими, а особистісними корисливими інтересами, підривають усталені за століття норми й цінності наукової етики. Зокрема, чимало суспільствознавців, які в минулому насаджували в суспільстві відомі ідеї, зараз із не меншою старанністю пропагують ідеї, абсолютно протилежні колишнім. Очевидно, роблять це вони також успішно, якщо судити з того, що і зараз, як і в минулому, їх удостоюють державних нагород і звань, вони беруть від суспільства все, що брали в минулому, і навіть більше.
— Що ви можете сказати про тенденцію до збільшення кількості так званих «академій», «інститутів» і, відповідно, кількості «докторів» і «кандидатів наук», що проявляється на тлі падіння престижу наукового ступеню?
— Що стосується падіння престижу наукового ступеню, то я вважаю, що факти саме свідчать про протилежне. Дуже багато хто в нашій країні хотів би отримати вчений ступінь, але не всі, щоправда, хочуть підійматися для цього «кам’янистими стежками науки». Декому вдається отримати ступінь, скомпілювавши чиїсь праці, іншим — купляючи дисертацію, третім — стати академіком внаслідок своєї належності до влади тощо. Слід визнати, що в усьому цьому складному й важливому процесі формування інтелектуального потенціалу нації поступово розмивається критерій науковості. Тому якісне оновлення наукових кадрів країни можливе лише за затвердження в науковій спільноті суворих норм наукової етики. Тобто все в цій справі залежить, передусім, від принциповості та відповідальності самої наукової спільноти. Влада має лише створювати нормальні умови для роботи вчених.
ВУЗІВСЬКА ГІГАНТОМАНІЯ
— Наскільки відомо, в Україні існує проблема «старіння» наукової спільноти, поступового руйнування, «вмирання» наукових шкіл. Як можна залучити до науки молодь, забезпечивши спадкоємність поколінь, і зупинити таке явище, як «відплив інтелекту»?
— Справді, проблема структурної деформації наукових кадрів, у тому числі й розбалансованості різних вікових груп в українській науці чимдалі більше загострюється. Внаслідок більш ніж двократного скорочення чисельності наукових кадрів за роки незалежності України вікова структура змінилася таким чином, що істотно зменшилася кількість молодих вчених, особливо вікової групи 35-45 років. І сама проблема деформації вікової структури полягає не в тому, що в нашій науці багато вчених старшого віку, а в максимальному витоку з цієї сфери дослідників молодшого віку. Це дуже негативне явище, оскільки порушується принцип спадкоємності поколінь.
Цю проблему не можна вирішити простим скороченням зі штатів інститутів пенсіонерів. Не можна її вирішити також шляхом роздування чисельності аспірантів. Зараз в Україні чисельність аспірантів зросла приблизно до 25 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж за радянських часів. У цих умовах навіть неможливо забезпечити якісне наукове керівництво такою кількістю аспірантів, — для цього не вистачає докторів і досвідчених кандидатів наук, не кажучи вже про надання їм необхідної науково-експериментальної бази.
На аспірантську гігантоманію страждає здебільшого вузівська система, де останнім часом серйозну роботу з підвищення наукового рівня підготовки фахівців підміняють прагненням отримати національний титул, неадекватно наявним у вузі можливостям збільшити чисельність аспірантури і докторантури, створювати наукові журнали за фактичної відсутності для цього наукової бази, а також невпинно розширювати прийом студентів на комерційних засадах.
Ситуація ускладнюється тим, що за останні 10-12 років кількість вузів збільшилася на порядок. Зрозуміло, що за такий короткий час неможливо було якісно підготувати необхідну кількість викладачів, створити хоча б мінімально відповідну вимогам класичних університетів наукову базу. Держава фактично не контролює якість підготовки вузами фахівців і не приділяє уваги розв’язанню проблеми розвитку вузівської науки. При тому, що у вищих навчальних закладах зосереджено 2/3 усіх вітчизняних кандидатів і докторів наук, на проведення наукових досліджень з державного бюджету виділяється коштів набагато менше, ніж, скажімо, на забезпечення охорони найвищих посадовців державної влади.
Країні потрібні університети, здатні гармонізувати навчально- педагогічну і дослідницьку роботу. Зараз таких університетів залишилося буквально одиниці. І це має викликати серйозну стурбованість суспільства, влади й усього професорсько-викладацького складу.
— Чи існує системна програма побудови в Україні так званого «суспільства знань»? Чи має Україна потенціал для того, щоб перетворити нинішню «сировинну» економіку на «високотехнологічну»?
— За кількістю всіляких державних програм Україна, ймовірно, лідирує серед багатьох країн, які застосовують програмний метод управління. Деякі з державних документів націлені саме на створення моделі інноваційного розвитку країни як необхідної умови побудови суспільства, що грунтується на знаннях. Ще 1999 року було прийнято Державну концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України. Цьому також присвячено низку законів, зокрема про інноваційну діяльність. Протягом останніх років проводиться велика кількість наукових форумів з цієї проблематики, в тому числі відбулося вже чотири президентські конференції з питань затвердження інноваційної моделі розвитку економіки України. Прийнято відповідну стратегію розвитку України на найближчі 10 років. Захищаються з цієї теми дисертації, видаються монографії та статті.
Словом, проведена та проводиться велика робота, але вона поки що має виключно паперовий характер. Зараз на стадії завершення перебуває розробка нового державного документа «Інноваційна модель структурної перебудови економіки України». Він саме містить у собі необхідні заходи, засоби та конкретні орієнтири для перетворення нинішньої сировинної економіки на високотехнологічну.
Україна, попри величезні втрати інтелектуального ресурсу, яких вона зазнала останніми роками, все ж таки зберегла потенціал для здійснення таких важливих перетворень. Але я хотів би наголосити, що в цьому питанні ми не повинні сподіватися лише на владу, хоча від неї дуже багато залежить. Нове суспільство може виникнути тільки за величезних зусиль усіх його членів, усіх громадян країни. І, безсумнівно, враховуючи, що створюватися нове суспільство має на основі різкого зростання масштабів виробництва та швидкості поширення наукових знань і новітніх технологій, особливо має зрости роль вчених, педагогів, усіх тих людей, які своєю діяльністю сприяють соціальному прогресу на науковій основі.
