Ярослав Грибальський, голова Львівського обласного відділення Фонду реабілітації інвалідів — один з ініціаторів впровадження в життя так званої програми безбар’єрності: комплексу заходів, спрямованих на те, щоб кожен, включаючи й людей, які пересуваються на візках, міг «увійти» до більшості державних установ. До речі, його побоюються практично всі львівські підприємці, бо якщо його підпис не стоїть на відповідному дозволі, то не можна буде відкрити у Львові ні кафе, ні аптеку, ні магазин….
Проте, підходячи до місця, де ми домовилися зустрітися, я застала Я. Грибальського якраз у той момент, коли він безуспішно намагався подолати бордюр, що відділяв проїжджу частину вулиці від пішохідної.
— Ось іще одне свідчення того, що Президент був правий, ухвалюючи 1 червня цього року Указ «Про додаткові заходи для створення сприятливих умов життя для людей з фізичними вадами». На початку вересня чиновники мають відзвітувати про те, як йде впровадження в життя цього указу, але мушу підкреслити, що щось виразне сказати на своє виправдання їм не вдасться. Я й мої однодумці об’їхали практично всю Україну й пересвідчилися, що нікуди (!) інваліди добратися не в змозі. Указом передбачено створення доступності до адміністративних установ, і передусім до всіх міністерських будівель, обл- і райадміністрацій. У Львові, наприклад, лише в Залізничній райадміністрації після півтора року наполегливих прохань зроблені спеціальні під’їзди до будівлі. І маю підкреслити, що роботи виявилися не дуже витратними. Знаючи, що практично всі райадміністрації — це колишні типові будівлі райкомів партій, і Залізничний зокрема, можна дійти висновку, що, якщо тут змогли, то й інші зможуть технічно «подолати цей бар’єр».
— Сьогодні все більше дітей, яким важко пересуватися, все-таки стараються вчитися у звичайних школах. Як вони туди добираються?
— З величезними труднощами. Адже указ передбачає створення в школах і можливостей під’їзду, і туалетів, у яких міг би розвернутися візок. Звісно, не в кожній школі можна створити необхідні умови для інвалідів, але хоча б визначити, в яких саме і які на це підуть кошти за цей час можна було.
Ще одна проблема. Постійно йде ремонт вулиць, але про інвалідів ніхто не думає. Що, потім перероблятимуть наново? У Львові, щоправда, останнім часом саме про це не забувають. А ось у інших регіонах — проблематично.
— А транспорт?
— Це ще один головний біль. В Указі зазначено, що при купівлі міського транспорту слід віддавати перевагу моделям максимально пристосованим для пересування інвалідів. Що, звісно, також не робиться. Купується все, що потрапить під руку, або вигідне комусь, але тільки не нам. Я недавно поцікавився в інституті автобусобудування, чи розроблена модель з урахуванням інвалідних візків? І мені сказали: так, така модель розроблена, але ніхто нею ніколи навіть не цікавився й не замовляв. Тендерний комітет, який працює зараз на Львівщині із закупівлі нового міського транспорту, отримав листа з нашими проханнями. Але знову ж ніхто про нього не згадує.
До речі, наша організація отримала два гранти. Один — для моніторингу адміністративних установ — в області й місті Львові щодо доступності для інвалідів. І другий — для розробки міської програми стосовно безбар’єрності (пишаюся, що більш як 80% наших пропозицій враховані в Указі Президента України). Ще в лютому ми цю програму передали до Львівської міськради, але жодна сесія не порушувала питання про перелік першочергових об’єктів, які могли б стати доступними для інвалідів, про правила паркування автомобілів... Сьогодні інваліди падають у відкриті люки, їх збивають машини, вони взагалі не в змозі пересуватися через високі бар’єри й сходи, які роблять навіть там, де їх раніше не було, а був просто ухил… Раніше я міг під’їхати до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу біля обласної адміністрації, а тепер там чогось зробили сходи!? Ще постановою Кабміну 2003 року було вирішено розробити в кожній області свою програму з ліквідації архітектурних бар’єрів. У нас в області така програма є, й вона чудова, немає тільки особливих результатів її впровадження в життя.
