Усе-таки людина невиправна. Вона не пам’ятає як потрібно свого минулого, але їй неодмінно хочеться заглянути в майбутнє. Хоч на кілька років уперед, або хоч би на кілька місяців. І в особистому житті, і в суспільному. А особливо в політиці. Причини тут різні. Звичайна цікавість. Або щоб, нарешті, не помилитися під час наступного голосування на виборах. Або для розрахунків на майбутнє в підприємницькій діяльності.
Я ось зацікавився політикою в підприємницьких цілях — вирішив стати політологом, щоб за пристойну винагороду свої політичні прогнози давати. Почав я різні газети шанувати, різні телепрограми дивитися. Вивчав і прогнози конкуренції — тобто інших політологів. Цілий рік витратив. І прийшов до висновку, що в нас, в Україні, жоден політолог майбутнього передбачити не зуміє. Бо, політики в нас, висловлюючись по-науковому, дуже мобільні в своїй орієнтації (це висловлювання я в одній розумній газеті перейняв). Не зрозумієш: хто з ким і хто проти кого. Повна плутанина. Тому в наших політологів вигляд якийсь увесь час стурбований — адже пристойних заробітків немає! Вже до них майже ніхто за прогнозами і звертатися не хоче — все одно не те передбачать, що потім відбувається. Навіть прогнози погоди в нас і то точніші. І довелося мені відмовитися від своєї мрії: стати політологом.
А нещодавно зі мною стався такий випадок. Вирішив я з’їздити на свою дачу. А там, у селищі, непоганий магазин, в якому пристойний сільгоспінвентар продається, а мені вже давно потрібно було нову лопату купити. Сунув я в кишеню майже всю свою грошову готівку і поїхав на автовокзал.
Біля входу на вокзал, поблизу кафе, стояла немолода циганка з хлопчиськом і заговорювала з перехожими. Коли я порівнявся з нею, вона попросила в мене закурити. Я відповів сердито, що вже не курю. І в цей момент мене осяяла ідея. Я згадав, що одного разу в юнацькі роки мені циганка напророчила далеку дорогу й казенний дім. І я дійсно пізніше вступив до інституту у віддаленій союзній республіці. Не збрехала циганка. І я зважився: «Чи не зможете ви дещо передбачити на майбутнє? У політиці». Очі циганки виблискували радістю, вона схопила мене за рукав і вимовила: «Зайдемо в кафе, дорогий! Сядемо за столик, і я розкину карти. Карти не обдурять, карти всю правду скажуть».
У кафе — так у кафе. Ледве ми ввійшли всередину, циганка вимовила з чисто циганською наполегливістю: «Купи хлопчику біляшик, купи біляшик». Я вручив циганчаті біляш, і ми сіли за вільний стіл у далекому кутку. «До речі, давайте познайомимося. Мене звати Леонід Іванович», — промовив я галантно. «А мене — Нюра. Але всі кличуть просто Нюрка», — представилася в свою чергу циганка. І вона діловито запитала, що мене цікавить. Я пояснив їй: так, мовляв, і так — зневірився я в політологах, які нічого толком передбачити не можуть. А я хотів би дізнатися про майбутні події політичного життя нашої країни. Нюрка вислухала мене уважно і запитала з презирством: «Політологи — це хто? Ті, які за зірками, за всілякими там Водоліями та Раками вгадують, чи що?» — «Не зовсім ті, але щось на зразок цього», — відповів я ухильно. «Не ходи більше до них, — сказала Нюрка твердо. — Приходь до мене. До мене навіть депутати міськради приходять. Мої карти точно все передбачать. Напиши мені на листочку прізвища тих, про кого хочеш дізнатися. І їхні фірми, де вони працюють». Я вийняв із кишені блокнот і ручку, вирвав кілька листків, сумлінно виконав вказівку Нюрки, стараючись нікого не забути, і підсунув їй довгий список наших політичних діячів, а також партій та блоків, в яких вони перебували на даний момент.
«Позолоти ручку», — коротко наказала Нюрка і простягла долоню. Я позолотив її смаглу і на здивування плекану долоню новенькою десяткою і зажадав: «Тільки мені, будь ласка, конкретно: хто з ким, хто проти кого, і хто в яку партію переходить. Зрозуміло?» Нюрка мовчки кивнула головою, вийняла з-під своїх пишних убрань колоду карт, перетасувала, розіклала на столі й заглибилася в їхнє споглядання, кидаючи короткі погляди на складений мною список. Потім вона вимовила: «Значить, слухай...» — «Будь ласка, якнайповільніше, Нюро. Я записуватиму», — попередив я. І Нюрка почала видавати найціннішу інформацію: «Табачник піде до комуністів. А від них — до прогресивних соціалістів. Тарас Чорновіл вступить у партію «Союз», але через три роки звідти піде через ідейні розбіжності. Ющенко приєднається до Партії регіонів, а Янукович очолить БЮТ. Юлія Тимошенко подасться в СДПУ(о), а потім створить блок із Лазаренком. Як тільки його в Америці випустять із казенного дому. Рінат Ахметов перейде... — тут Нюрка замислилася на хвилинку, але потім продовжила, — перейде або в «Рух», або в Конгрес українських націоналістів. А ось Коновалюк...»
Нюрка різко простягла долоню: «Позолоти ручку!» Я з готовністю вийняв двадцятку — мене завжди інтригували політичні піруети Коновалюка — і приготувався писати далі. Але вона наказала: «Купи хлопчику ще один біляшик!» Я беззаперечно виконав і цей наказ. Голодне циганча встромило зуби в біляш, а я знову сів за стіл. Задоволена Нюрка продовжила:
«...Так, значить, Коновалюк спочатку перейде також у СДПУ(о), а потім в «Єдину Росію». УНА-УНСО створить блок із прогресивними соціалістами, Російським блоком Криму та ЛДПР. Керуватиме всіма Жириновський. Тягнибок із язичників перейде в православне християнство, емігрує в Туреччину й створить там нову Задунайську Січ». Я здивовано втупився в Нюрку. Це вже була якась беліберда. Особливо про Тягнибока. Але циганка твердо вимовила: «Позолоти ручку!» Майже автоматично я віддав їй свою останню десятку, і вона продовжила: «...Шуфрич буде знову міністром МНС, але після того, як щось вибухне і повністю згорить, його призначать керувати Фондом держмайна. Після цього він стане чиїмсь кумом. Чиїм — карти не кажуть. Луценко займеться бізнесом. У боксі...» — «Стане промоутером?» — перебив я Нюрку запитанням. «Так-так, промотом, — підтвердила вона. — Богатирьова...» Але тут вона знову перервала перелік і розкрила свою ненаситну долоню: «Позолоти ручку й купи хлопчику тістечко». Циганча до цього часу вже доїло і другий біляш. Я купив йому тістечко, і в мене залишилися рівно дві гривні — на маршрутку. Хвилюючись, я швидко затараторив: «Розумієте, Нюро, у мене залишилося лише дві гривні на маршрутку... Пенсія маленька, ремонт у квартирі, радикуліт, витрати на ліки... Так що там із Богатирьовою?» Нюрка подумала трохи й зглянулася: «Гаразд, давай дві гривні. Слухай далі...»
Але за дві гривні карти явно відмовлялися видавати конкретну інформацію, і Нюрка стала заучено бубоніти щось про червову й бубнову пані, про трефового короля, про казенний дім і далеку дорогу. Я несміливо перервав її: «Розумієте, Нюро, це все — якось не дуже конкретно. Ось, наприклад, трефовий король — це Ющенко чи Янукович? А казенний дім — це президентська резиденція, лікарня чи в’язниця? І з далекою дорогою не зовсім зрозуміло — це в Москву чи в Брюссель?» Нюркине обличчя прийняло байдужий і навіть жорсткий вираз: «За дві гривні і краще не вийде. Отримаєш пенсію — приходь ще. Карти всю правду скажуть». Я побачив, що Нюрка збирає карти, і у відчаї вигукнув: «А як із Медведчуком, Колесніковим і достроковими виборами?» Але вона рішуче піднялася, купила половинку смаженої курки, а потім із гідністю залишила кафе разом із ненаситним циганчам.
На дачу їхати розхотілося. І я поїхав додому. Безкоштовно — за пенсійним посвідченням: спочатку півгодини в трамваї, потім сорок хвилин у старому, скрипучому тролейбусі. А потім півкілометра ще пішки. Для роздумів часу було достатньо. До пенсії був ще цілий тиждень, а грошей майже не було, але я думав з оптимізмом: якщо хоча б одна третина з Нюркиних політичних прогнозів збудеться в найближчі місяці, то я до кінця своїх днів буду її постійним клієнтом. Не шкода й грошей. Негайно влаштуюся в яку-небудь порядну фірму. Хоча б нічним сторожем. Вони пенсіонерів беруть охоче. Щоб було чим платити Нюрці. А потім піду на підвищення. Адже недаремно всі кажуть, що успіх супроводжує того, хто володіє потрібною інформацією! Але по-справжньому зароблятиму як політолог, перепродуючи здобуті в Нюрки відомості. Можу прислати дещо й вам. Якщо, звичайно, ви позолотите мені ручку!
