Відомий рефрен «Лучше гор могут быть только горы», по суті, — ще й лікарський рецепт. Його запропонував і обґрунтував, у медичному аспекті, Микола Миколайович Сиротінін — легендарний лицар висотної та космічної фізіології, сподвижник Олександра Олександровича Богомольця. Але моя розповідь — про «повернення з неба на землю», про винахід, який дозволяє в будь-якій обстановці відтворювати цілющий вплив висот. Цю стежку сходжень на рівнині — у вигляді першої в світі установки «Гірський клімат» — проклав один з послідовників Миколи Сиротініна, завідувач відділу клінічної патофізіології Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України, заслужений діяч науки і техніки України професор Вадим Березовський.
УРОКИ ОДНІЄЇ ЕКСПЕДИЦІЇ
У фізіології є щось і від фізики. Принаймні, для Березовського, з його схильністю до точних дисциплін і, мабуть, інженерним складом розуму, наука представляється саме простором усвідомленого регулювання. За студентських років у Київському медичному інституті Березовський стає гуртківцем при цій блискучій кафедрі, керованій Георгієм Володимировичем Фольбортом, безпосереднім представником павловської плеяди. Пройшовши початковий лікарський шлях, вступає в аспірантуру в Богомольцевському інституті на Печерську, у відділ академіка Г. Фольборта. Захищає кандидатську дисертацію про температурні відповіді мозку при впливах, адресованих до тих або інших його центрів. Але фактично тут лише плато подальших штурмів.
— Якось я дізнався, що академік Сиротінін, а він працював в цьому ж інституті, — згадує Вадим Акимович, — формує наукову групу для експедиції на медико-біологічну станцію в Терсколі, в Приельбруссі, з метою подальшого вивчення медичних таємниць гір. Микола Миколайович погодився включити мене в її склад, і я передчував радість побачення з місцями, пов’язаними з давнім захопленням альпінізмом. Однак феномени ступінчастої гірської акліматизації, розробленої Сиротініним, спонукали вгледітися в ефекти Терсколу, на висоті понад два кілометри над рівнем моря, начебто свіжим поглядом, у наукових горизонтах. Від підйому до підйому ми заряджалися і справді незрівнянною ейфорією бадьорості, припливом сил і ясності думки, що підтверджувалося біохімічними та фізіологічними показниками. Разом з нами, за ініціативою Н. Сиротініна, в Терскол приїхала і група хворих на шизофренію. І на наших очах в атмосфері гірського повітря пелена розщеплення свідомості їх покинула...
Але паралелі — розріджений кисень, тобто дещо преформована матерія дихання і життєдіяльність — вимагали і глибокого експериментального вивчення. За порадою Н. Сиротініна В. Березовський розпочинає освоєння нового методу електрохімічної реєстрації кисню в структурах тіла. Уперше в Україні він розробляє кілька абсолютно нових методичних прийомів і конструює перший в країні прилад для вимірюванню парціального тиску кисню в живих тканинах — окситензометр. А як поводиться в цьому сенсі серце, яке обходиться в певні фази свого ритму без кисню і водночас дуже часто потребує енергійного припливу газу життя? У спільній роботі з Олексієм Олексійовичем Мойбенком, завідувачем інститутського відділу експериментальної кардіології, нині академіком НАН України, Вадим Акимович розробляє пристрій, що дозволяє вимірювати ступінь напруги кисню в міокарді в заданий момент серцевого циклу. Такі дослідження в певній мірі наштовхують вчених інституту на створення оригінального вітчизняного препарату корвитину — могутнього засобу для збереження біоенергетики при захворюваннях серця. Нові для медицини електрохімічні методи досліджень впроваджуються в клінічні установи України. Виявляються невідомі раніше факти патогенезу неврологічних, хірургічних і терапевтичних хвороб. Нові факти дають підстави для нових узагальнень.
Побачать світ монографії В. Березовського «Напруга кисню в тканинах тварин і людини» і «Полярографічне визначення кисню в організмі». Невідомим даним про кисень всередині нас і їх значенню присвячена і докторська дисертація першопрохоця на цьому шляху. За цикл новаторських досліджень Вадим Акимович удостоюється в 1978 році премії імені О. О. Богомольця АН УРСР.
Але далі, далі... Виходить у світ книга В. Березовського «Гіпоксія та індивідуальна особливість реактивності». Цікаво, що окремий цикл досліджень у горах він здійснює на одно- і двояйцевих близнюках. Саме це відкриває можливість виявляти генетичний і фенотипичний (тобто придбаний у процесі індивідуального життя) компонент реакцій дихання та кровообігу на дефіцит кисню.
Але чому зовнішнє дихання так легко й непомітно стає нібито внутрішнім, що пов’язує два ці явища або, навпаки, перешкоджає їх спільності? Дослідник звертає увагу на сурфактант — живу біологічну плівку на молекулярному рівні з особливими фізико-хімічними властивостями, яка вистилає альвеоли, і разом зі співробітниками конструює прилад для оцінки якості цієї плівки — сурфактометр. З’являється нова книга «Поверхнево- активні речовини легені» та збірник «Сурфактанти легені в нормі та патології».
ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ
— Вадиме Акимовичу, адже це далеко не всі ваші наукові монографії. Забігаючи наперед, згадаємо роботи «Біофізічні константи тканин людини», «Фізіологічні механізми саногенних ефектів гірського клімату», «Вступ в орототерапію», що вийшла двома виданнями, «Словник-довідник із фізіології та патології дихання». І раптом з-під вашого пера з’являється своєрідний науково-популярний бестселер «Іван Михайлович Сєченов». Як він виник?
— Розумієте, під час роботи над суто науковими темами, я звертався і до праць І. Сєченова, як родоначальника вчення про гази крові. Класику фізіології присвячено чимало праць, але я вперше пильно вивчив київський період його біографії. Закінчивши військово-інженерне училище, Іван Михайлович служив у Києві інженером-сапером. І ось під впливом нових друзів, а зустрічі з ними відбувались у будинку київського лікаря на Подолі, двадцятирічний офіцер на самому початку своєї військової кар’єри раптом подає у відставку і стає студентом медичного факультету Московського університету. Саме з цього вчинку починається справжній Сєченов. Не було б київських зустрічей, бесід і роздумів — не було б і прохання про відставку, а історія вітчизняної медицини втратила б багато найважливіших відкриттів.
Вивчаючи праці Івана Михайловича, я раптом зрозумів: справжня фізіологія багато в чому ґрунтується на експериментуванні. Так, для вивчення динаміки кисню Сєченов, як людина з вищою інженерною освітою, сконструював спеціальний прилад — «насос Сєченова», освоївши для цього склодувну справу. Фактично першим, розгадавши загадку гемоглобіну як транспортера кисню, Сєченов почав вивчати реакції організму на розрідження повітря. Сумним приводом для цього послужив трагічний випадок загибелі перших французьких повітроплавців, які піднялися на повітряній кулі «Зеніт» у верхні шари атмосфери. Сєченов зробив єдино правильний висновок, що астронавти загинули через критичне розрідження «газу життя». І книгу, яку я написав про його життєвий шлях, напевно, можна було б назвати «Покликання». Розмірковуючи про І. Сєченова, я аналізував і яскравий образ відданості науці, різносторонньої життєвої інтелігентності М. М. Сиротініна як одного з його послідовників. Так класик російської фізіології став ніби моїм живим співрозмовником і навіть натхненником. Пророчою мені здається, наприклад, думка великого вченого «про темне м’язове почуття» — відповіді організму на різні стреси, скажімо, голод або спрагу. І саме тренування регулюванням кисневого балансу — могутній антистресовий чинник. Загалом, я ще раз відкрив для себе Сєченова. Моя книга вийшла у видавництві «Наукова думка» 1981 року, була відзначена як краща робота року, за декілька років, на прохання видавництва з доповненнями, видана повторно. Зараз ці етюди, мабуть, бібліографічна рідкість...
«ЕВРИКА» У ВИГЛЯДІ ПОЛІМЕРУ
— Але повернімося до ваших підходів до гіпоксії. У кисневому голодуванні зазвичай бачать лише мінуси, а ви довели і наявність плюсів.
— Ці плюси, звісно, відображають лише початковий ступінь обмеження «кисневого раціону», характерного для стартової фази умов високогір’я, «підйому» в барокамері або подачі гіпоксичної газової суміші. Вони виявляються в активізації центральної нервової системи, стимуляції кровотворної функції кісткового мозку, включно з продукуванням стволових клітин, розгальмовування певних генів, експресії білків — ферментів зі стійкістю до нестачі кисню. Таким чином, присутній саногенний, оздоровлюючий ефект відносної гіпоксії, і саме його можна розглядати як фактично універсальну платформу профілактики багатьох захворювань.
— Що ж, це дійсно переконливі чинники. Адже й історично серед мешканців гірських районів, при чому не лише Кавказу, а й, припустімо, Прикарпаття більше довгожителів. А якщо говорити про альпійські гірські курорти, тут взагалі оази для найбагатших. Тож «Гірський клімат» у такому сенсі — демократичний почин. Як замкнулася райдуга?
— Майже випадково, хоч у кожній випадковості є закономірність. В одному з іноземних журналів я якось прочитав, що в Японії створений полімер, плівка з якого послуговує роздільником молекул газів. Плівка використовувалася в авіації, для витиснення азотом випаровувань пального з повітряного середовища крила літака з метою запобігання ризику вибухів під час польотів. Прийшла думка, що подібна плівка може стати й сепаратором для молекул кисню та азоту в звичайному повітрі. Чи довго чи коротко, нам вдалося заполучити незвичайний полімер. У співпраці з фахівцями Інституту технічної теплофізики АН України, в лікарні для вчених, що на Вознесенськом спуску, була змонтована перша установка штучного гірського клімату для колективного користування, з моделюванням стану дозованої гіпоксії на певний час. Ми дали їй назву «Оротрон», що відображає латинський термін «орос» — гори. Незабаром ми розробили й створили більш сучасний варіант пристрою — «Гірське повітря» і назвали його «Борей». У ньому позитивний вплив на здоров’я пацієнтів, які страждають на алергічні прояви та бронхіальну астму, було підтверджено на прикладі близько восьми тисяч пацієнтів.
ЩО МОЖЕ «НОРТ»
— Зараз унікальна установка «Оротрон» у лікарні для вчених НАН України практично законсервована. Але в неї, на щастя, є і дублери. Та й загалом ваша винахідницька вертикаль, відображена в 26 патентах, дала низку інших не менш оригінальних і корисних відгалужень.
— Дійсно, у «Оротрона» є стаціонарні копії — у Конча- Заспі, Новоросійську, Владивостоку, Запоріжжі, на острові Хортиця, в структурі санаторію-профілакторію заводу «Запоріжсталь». Стосовно ж подальших винаходів, до них спонукали реалії життя. У період перебудови, коли виник і економічний нелад, Президія НАН України, за пропозицією академіка Б.Є. Патона, доручила мені організувати науково-дослідний медико-інженерний центр «НОРТ». Абревіатура ця видається, як на мене, дещо загадковою, але розшифровується так: «Немедикаментозне оздоровлення, реабілітація, терапія». Чотири згаданих стаціонарних установки з’явилися за участю центру «НОРТ». Але вдалося ввести в практику і мобільні індивідуальні апарати типу «Борей». Це пересувні апарати гірського повітря для індивідуальних сеансів, коли пацієнт дихає лікувальною газовою сумішшю під легким прозорим шоломом-«дзвоном». Принципам немедикаментозної біофізичної медицини відповідає і мікроіонізатор «Іон-101», який збагачує будь-яке приміщення легкими аероіонами, але, на відміну від лампи Чижевського, не виділяє молекул озону, а також акустичний ендомасажер дихальних шляхів «ЕОЛ». Новинки пройшли державну реєстрацію і рекомендовані для застосування в практичній медицині.
ПОРУЧ З КОСМОНАВТОМ
— На одній з фотографій, які наче ілюструють шлях центру «НОРТ» і керованого вами відділу в Богомольцевській обителі, впізнаєш першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка. Очевидно, цей епізод відображає ваші зусилля як наукового куратора проблеми «Космічна медицина» в складі Національного космічного агентства України?
— Так, на знімку Леонід Каденюк і доктор медичних наук, співробітник нашого відділу Михайло Лєвашов під час тренування до космічного польоту. Але якщо говорити про інститутське «космічне тріо» — це і доктор біологічних наук Ірина Літовка. Ми здійснювали і допольотну підготовку, і післяпольотну реабілітацію першого космонавта незалежної України... Саме тут і став у нагоді феномен ступінчастої гірської акліматизації за М.М. Сиротініним у земних умовах. Справа в тому, що кожна космічна держава застосовує свої модифікації допольотних тренувань, але вони, звісно, не тиражуються і тримаються в секреті. Тому довелося сформулювати і перевірити свою регламентацію подібної підготовки. Використовуючи стимулюючі властивості дозованої гіпоксії, ми довели, що орототерапія, крім тренувального ефекту, гальмує остеопенію, втрату кальцію кісткової тканини під впливом невагомості. Технологія цілеспрямованого підвищення резистентності організму була успішно використана в ході допольотної підготовки Л. Каденюка і його дублера Я. Пустового. Здійснена вельми складна робота, адже це заділ і на комічне майбутнє України.
— З вікна вашого кабінету на дванадцятому поверсі висотного корпусу Інституту фізіології відкривається якийсь новий Київ у вражаючих далях. Але я знаю, що за сприяння директора інституту, видатного фізіолога академіка Платона Григоровича Костюка в стінах чудової установи продовжується випробування нових лікувально-профілактичних пристроїв на основі ефекту дозованої гіпоксії. Серед волонтерів є і діти. Можливо, в таких перевагах вимальовуються, якщо можна так сказати, і ваші педіатричні тенденції. Адже у вашої дочки — доктора медичних наук Ольги Вадимівни Богомолець — відомого лікаря, громадського діяча та музичного таланту, правнучки великого Олександра Богомольця, четверо дітей. Тож ви з Катериною Олегівною Богомолець — дідусь і бабуся онука і трьох онучок і, природно, до певної міри їх піклувальники й вихователі.
— Дякую за це запитання, хоч якогось прямого зв’язку між буттям нашої сім’ї в Богомольцевському будинку і роботами, про які ми говоримо, все ж немає. Але я відчуваю задоволення, що і вони, ці дослідження — частинка сучасної наукової панорами рідного міста. Справа в тому, що до нас іноді направляють дітей, що потерпають від бронхіальної астми, коли традиційні засоби не дають полегшення. І ефект очищеного гірського повітря часом виявляється вельми дійовим, припиняючи напади. Повторюся, що це не офіційна клініка, а лише випадки апробації. Проте важливість принципу інструментальної орототерапії, особливо в умовах великих міст і епіцентрів екологічних криз, вони, як мені здається, підтверджують.
— Власне, на закінчення нашого діалогу ми наче злітаємо над урбаністичними монстрами. Я пам’ятаю, що і в Києві Микола Миколайович Сиротінін віддавав перевагу гористим вулицям, аби хоч трохи, але перенестись у світ вершин. «Гірський клімат» йому не довелося побачити на власні очі, але появу подібних установок або кабінетів у мегаполісах вчений-провидець, звісно, вітав би.
— «Homo urbanicus» — городянин — людина під пресом. Акустична інформація — це часто шум машин, зорова — безліч облич і телевізійна експансія, емоційна — негативні новини. Піти в сади, на зелені пагорби, в простори полів? Практично це нереально. «Оротрон», на мою думку, дає якусь віддушину для цього, відповідаючи вислову Петронія: «Усе найкраще в природі належить усім разом».
