Не буду захищати Леся Качковського з його своєрідними розмірковуваннями в «Дні» на тему «За яким критерієм оцінювати реформи?». А його опонент Джеймс Мейс («День» №54) моєї підтримки чи схвалення напевно не потребує. Зазначу, однак, що це — блискуче есе про актуальні для нас проблеми, які й нам треба зрозуміти та усвідомити. Виділяю лише те, що, на мій погляд, слід усвідомити в першу чергу.
1. Ми, українці, не є якимось «нижчим» народом, нездатним іти в ногу із сучасною цивілізацією і приреченим на «пожирання» іншими. Мені вже доводилося заперечувати те, що буцімто ми у своїх цивілізаційних, морально-етичних, економічних орієнтирах не здатні стати такими, якими є ті ж поляки, угорці, прибалти, і що це якась чужа пропаганда, розрахована на культивування серед нас комплексу меншовартості («День» №211, 1999 рік). І наведений паном Мейсом приклад того, що велика українська громада Канади є однією з найзаможніших у цій країні, спростовує надумані «вроджені вади» так званої української ментальності.
2. Причиною наших бід в Україні, й справді, є «вампір Совдепії», з яким ми досі ще не покінчили, стара система з дещо «оновленим» фасадом, підтримання якої так дорого всім нам обходиться. Йдеться не лише про нежиттєздатні підприємства, державні й «напівдержавні», потрібні хіба що директорату та його ближчому оточенню, не здатному організувати ефективну роботу на ринок, бути конкурентоспроможними.
Йдеться також про те, що «вампір Совдепії» перешкоджає здійснити необхідну для справжніх реформ вимогу: «Менше держави у всьому!» Як і за старих часів, держапарат хоче якомога більше контролювати, не довіряє народові, індивідуальній ініціативі, боїться «стихії». Якщо ініціатива — то «з дозволу», «за ліцензією». Так само боїться «хаосу» конкуренції. Можна лише приблизно сказати, що країна, суспільство, його громадяни втрачають від цього, порахувати в грошах — неможливо.
3. Цілком згоден iз шановним паном Мейсом: не рефлексувати нам треба, не казати розпачливо: «Що робити?» Треба діяти! Раціонально, але не без уяви, не без «прагматичного романтизму». Ті ж прагматичні американці уже не раз засвідчили: джерелом і спонукою багатьох їхніх успіхів була окриленість, «велика мрія».
Ми ще можемо вскочити у поїзд постіндустріальної цивілізації, стати суспільством добробуту, якщо справді цього захочемо. І якщо, організувавшись на засадах громадянського суспільства, дамо чітко зрозуміти владі, як вона має сприяти цьому чи принаймні не перешкоджати.
Це не патетика. Бо є ж приклад наших західних сусідів. Є також приклад Індії, про який розповів недавно Дж. Сакс («День» № 44). Скажімо, такий показник: індійський експорт комп’ютерного програмного й технічного забезпечення уже сягнув 5 млрд. дол., а Україна ж, як нагадує нам Б. Гаврилишин, ближче до головних світових ринків комп’ютерних програм, і наші телекомунікаційні зв’язки кращі, ніж в Індії, а основне — у нас немає такого розриву між маленькими містечками і великими в освіченості широких верств населення.
4. Закінчу тим, чим закінчив свою велику статтю «Влада, народ, майбутнє» доктор філософії Валерій Матвієнко. Провівши аналогію зі знаменитою подорожжю Колумба, автор пише: «Що залишається робити нам з вами в нинішній ситуації? Тільки одне — розпочати наше плавання з такою ж завзятістю та прагненням досягнути невідомого».
