Місяць тому провела Україна Папу Івана Павла II. З нагоди його візиту в наших ЗМІ більше уваги стало приділятися релігійній тематиці. Але Папа приїхав і поїхав, і невже все повернеться на круги своя — політика, політика, політика?.. Невже візит Понтифіка залишиться в пам’яті не як знаменна подія, що сприяла б якщо не наверненню, то хоча б оберненнню свого погляду, так би мовити, всередину себе, а лише як значний і добре організований захід?
Суєта навколо влади була й залишається у нас головною темою. Змiнюються лише фігури й особи. Але час би звикнути до того, що ЗМІ дійсно — дзеркало життя, а не органи влади. Того життя, в якому релігія посідає певне місце. Не видне ще, проте, досить істотне. А не видне тому, що десятки років величезна машина державного атеїзму робила свою справу. Яка ж повинна бути сила релігійного почуття, якщо після такого могутнього ідеологічного пресу, можна сказати, вмить пожвавилося церковне життя, і потяглися люди до храмів? Ось цей феномен — пожвавлення релігійного життя, зросла активність релігійної свідомості, потребує, на мій погляд, постійного, а не епізодичного обговорення. І справа ця — не лише служителів церкви, а, передусім, тих, хто спостерігає й осмислює громадське життя. Бо в світській пресі може йтися лише про загальні питання. Наприклад, про становище церкви в системі соціальних інститутів, про вплив релігії на освіту, про зв’язки церкви й держави взагалі.
Найголовніше, на мій погляд, питання — участь церкви в політичному процесі. Те, що політики намагаються використати церкву, це зрозуміло, політики використовують у своїх цілях все і вся. Сумніше, якщо піддається цьому церква. Адже церква, як я розумію, повинна вчити любові, лагідності, доброзичливості до всіх людей без винятку. Чи пристало їй висловлюватися з питань політики, чи пристало їй організовувати демонстрації протесту? «Той, хто хотів би воювати в лавах Церкви Христової, повинен передусім оголосити війну своїм вадам, власній зарозумілості й пристрастям; в іншому випадкові, якщо він позбавлений святості життя, чистоти вдачі, доброти і душевної м’якості, то не заслуговує імені християнина». Це писав Джон Локк у «Посланні про віротерпимість». Чи не від цього Англія вважається батьківщиною демократії, що понад триста років назад, у часи Д.Локка, там почали стригти й поливати газон віротерпимості? Чи не тут коріння політичної толерантності?
У політичній метушні влаштовувалися, як говорили, «масові марші православних християн», котрі виступали проти приїзду Папи. Цікаво, якою біблійною заповіддю керувався простий християнин, відправляючись на демонстрацію? І що цей приїзд для нього? Ну, з чим Папа їхав? Сенс усіх його виступів простий: «Полюбіть ближніх ваших, як самих себе»? І що від цих слів? Завалилися засади віри?
Ці події, на мій погляд, висвітили декларативність і пустопорожність розмов навколо принципу відокремлення церкви від держави. А з іншого боку, з’явилася можливість поставити всім нам перед собою питання, які не ставилися раніше. Саме розлучення держави і церкви спочатку виглядало так, що вигравала від нього лише держава. Революція 1917 гороку означала перемогу атеїзму. І атеїстична держава відокремлювала церкву від себе , вона звільнялася. Те, що і церква ставала вільною, якось пішло в тінь. І зрозуміло, чому: держава встановлювала правовий статус церкви, а не навпаки. Навпаки просто не може бути, бо держава має прерогативу змушувати, а церква може лише волати. Але сьогодні можна риторично запитати: а хіба з відокремленням церкви від держави відокремлюються від держави віруючі? Хіба вони не громадяни України, не платники податків? А якщо так, то чому держава фінансує, наприклад, розвиток мистецтва, спорту та культури загалом, матеріальної і духовної, і відокремлюється в цьому від церкви? Несправедливо ж це — одну форму духовної практики залишати без підтримки, а інші форми активно підтримувати. На кошти, в яких є внесок і віруючих. Чи не означає це, що держава продовжує залишатися атеїстичною, і до того ж несправедливою? Відповідь на це запитання я хотів би почути від ДЕРЖАВИ. І в мене є ще порада державі. Визнати свою провину перед церквою, перед усіма віруючими людьми, котрі потерпіли від переслідувань за радянської влади. Дух державного атеїзму ще кружляє. І щоб він швидше розвіявся, таке каяття держави було б вельми до речі.
У нашій нещодавній історії існували різні види атеїзму. Колись влаштовувалися диспути високочолих світських людей з ученими богословами. З виховною метою запрошувалася проста публіка. Пізніше, від нетерпіння, цю публіку покликали на прямі дії — скидати з храмів дзвони, а особливо помітні храми стирати з лиця землі. Після таких вправ у практичному атеїзмі пішла млява пропаганда наукового атеїзму у вигляді нудних публічних і вузівських лекцій. Народ, як здавалося, забув про «духовний опіум», і прийняв просту істину: «Бога немає, це — медичний факт». Щоправда, в родинах не дрімали й бабусі. Хрестили онуків, щось їм нашіптували. Це домашнє релігійне життя відбилося в запитанні: «Бабусю, а Бог знає, що ми в нього не віримо?».
Сьогодні, коли в кожній хаті з’явилася Біблія, і в храмах, переминаючись з ноги на ногу, зі свічками стоять президенти, атеїстом бути незручно. Але й тверда ідейна позиція, та яку десятиріччями зміцнювала атеїстична держава, все ще дає про себе знати. Людина начебто й не проти релігії, і навіть готова підтримати відповідну розмову в пристойному товаристві, а атеїстичні вуха десь та й вилізуть. Неусвідомлений атеїзм є сьогодні в прихованих формах, наприклад, у розмовах про справедливість. Ось остання така розмова, з відомих мені. Дозволила влада нашого міста будувати храм поруч iз медичною установою. І відразу пішли від медиків, як належиться, протести, колективні листи. Влада роз’яснила, що все зроблене згідно із законом. Як бачимо, наявна суперечка двох товариств — віруючих і медиків. І влада на боці віруючих, тому що закон на їхньому боці. Тут для філософа, до речі, привід для деяких зіставлень. Був я нещодавно в Слов’яногірську, ходив у натовпі допитливих екскурсантів і бачу поруч із храмом, сучасно опорядженим, буквально впритул, убогу будівлю. А відчувається щось загальне в будівлях, якась давня цілісність. Але біля входу до убогої будівлі напис «Корпус №2». Виявилося, що тут усе ще розташовано санаторій, котрий, так би мовити, безпардонно вліз у помешкання ченців, вигнаних звідси 1922 року. Ось вам відповідь на горезвісне запитання, що первинне? Там, де віками лікували душі, атеїсти, котрі прийшли до влади, вирішили лікувати тіла. Виходячи, вочевидь, з принципу «в здоровому тілі — здоровий дух». Час спростував язичницьку сентенцію. Не може бути тіло здоровим при нездоровому дусі.
Але повернімося до суперечки медиків та віруючих. Друга влада, тобто, виконавча, виявилася на боці віруючих тому, що все було зроблене згідно із законом, або, іншими словами, згідно з тим, що проголосила влада перша, законодавча. У правовій державі, якщо справа зайшла в тупик, підключається третя влада — судова. Не знаю, чи підключилася, а ось четверта влада — тут як тут. Преса вже підключилася, і виявилася на боці медиків. Ви, читачу, як хочете, а я так вважаю, що це якраз той випадок, коли атеїзм ховається за розмовами про справедливість.
Виступає публіцист у пресі, і заявляє, що роз’яснення виконавчої влади про свою ухвалу видаються йому дивними. Публіцист, так само як і медики, незадоволений: «Начебто влада навіки Богом дана, а не людьми, які, її обираючи, дають накази діяти в їхніх інтересах». Якщо я розумію про що йдеться, публіцист твердить, що влада дається не Богом, а людьми, які її обирають і дають їй накази. Але тепер я вже точно не розумію. Невже публіцист вважає, що віруючі не належать до тих людей, які обирають владу і дають їй накази.
Отже, ситуація складається так: віруючі хочуть будувати храм, медики вимагають храм не будувати. Звичайно, в правовій державі колективних листів протесту не пишуть, це — радянська звичка. Там пишуть позов, і суд розбирається, що до чого. У нас ще держава не зовсім правова. Ну, написали, ну, влада відповіла. Так ні, підключається преса. Тепер треба відповідати пресі, владі більше робити нiчого. Можливо, я за владу відповім? Відповідь проста: всякі вимоги людей, навіть усього народу, повинні бути законними . А про незаконні вимоги нагадаю притчу. Як сільський коваль убив людину, і кадій засудив його до страти. І як народ всім селом зажадав, щоб замість коваля стратили бакалійника. Народ вирішив, що бакалійник йому менше потрібен. «Голос народу — голос Божий», — це сказано, вочевидь, з іронією. Бо за волею народу, керованого розумахами, нароблено багато такого, в чому народ довго потім розкаювався.
А ким владу дано, публіцистові гріх не знати. Богом, звичайно. Немає влади «аще не від Бога» (Рим. 13, 1). Де навіки дано, а де до наступних виборів. І не нам судити, що правильніше.
