Незабаром президентські вибори — відкритий конкурс, що проводиться українським суспільством з метою знайти найбільш гідного, щоб урочисто вручити йому найсвятіше — Владу, котра, нагадаю Конституцію, народові й належить. Перед нами вибір, або, якщо хочете, ринок кандидатів та їхніх програм. Кожний запевняє, зрозуміло, що він кращий. Для суспільства, для всіх нас важливо, щоб вибори відбувалися на принципах відкритості процесу, рівності учасників, словом, на принципах здорової ринкової конкуренції. І нехай переможе найсильніший!
Відкриття в Інтернеті інформаційної сторінки одного з провідних українських політиків Євгена Марчука («День», № 216 від 11 листопада) за своїм значенням і можливими наслідками справді може стати значною подією в суспільно-політичному житті України.
На жаль, українські журналісти, відгуки яких авторові вдалося знайти, не змогли дати цій події адекватну оцінку, скоріше за все, внаслідок незнання можливостей технології та ступенем її розвитку за кордоном. Будучи фахівцем у галузі інформаційних технологій, автор вирішив повернутися до теми, щоб висловити свою думку й розповісти про ідеї та можливості, що мають бути цікавими для широкого кола читачів.
Технології зберігання, пошуку й передачі даних, відомі як Інтернет, Мережа, Павутина, Web володіють властивостями, які радикально відрізняють їх від усього, що існувало до них — радіо, телебачення, друкарської періодики, книжок.
Мережа не вимагає якихось централізованих зусиль для свого функціонування. Інформація в Мережі поширюється зовсім інакше, ніж, скажімо, за допомогою радіомовлення. Підготувавши інформацію, ви просто розміщуєте її на своєму комп’ютері й відкриваєте доступ до неї для інших користувачів у Мережі. І це все! Вам не потрібно витрачати кошти на поширення, що становить левову частку витрат традиційних ЗМІ. Робота в Інтернеті вимагає значно менших витрат, ніж будь-яка з традиційних технологій розповсюдження знань. Сьогодні в Києві цілодобовий доступ до Інтернету коштує від 40 умовних одиниць. Розміщення своєї інформаційної сторіночки коштуватиме як мінімум приблизно 100 у. о. Коли б не крайня дешевизна і доступність, Інтернет не зміг би досягти такої популярності. Наприклад, у США нараховується до 47 мільйонів громадян, котрі постійно або періодично працюють у Мережі.
Мережа внаслідок особливостей своєї технічної реалізації — явище наднаціональне. Нормальний режим роботи фрагмента Мережі на території будь-якої країни не передбачає жодної участі якихось місцевих організацій. Єдиним центральним органом є IANA, всесвітня організація, яка надає новим користувачам (на рівних умовах) електронні адреси. Виняткова ефективність Мережі як інструмента пошуку в безкрайньому морі інформації. Найбільш могутні пошукові системи Yahoo, Lycos, AltaVista за 40 — 70 секунд устигають переглянути по 5 — 7 мільярдів електронних документів у пошуках вказаних користувачами ключових слів.
У цей час Мережа вже стала найбільш могутнім і демократичним засобом поширення і обміну інформацією в США і країнах Європи. Інтернет — це справжній тріумф принципів демократії і ринкової економіки. Уряд США палець об палець не вдарив для розвитку Інтернету. Від самого початку (80-ті роки) Мережа розвивалася як самокеруючий, недержавний і некомерційний проект, що втілюється в життя величезною різношерстою армією ентузіастів, любителів і професіоналів. Як комерційний інструмент Мережа почала розвиватися буквально 2—3 роки тому й відразу ж стала одним із локомотивів американської економіки. Нещодавно опубліковані дані про те, що сектор економіки, пов’язаний з інформаційними технологіями «з’їв» 1 із 3% інфляції нинішнього року. Всі спроби американської влади взяти Мережу під своє «чуйне» керівництво, природно, з найліпшими намірами, зазнали невдачі. Місяць тому Конгрес схвалив законопроект, який звільняє електронну комерцію від податків.
Формування на початку XX ст. загальнонаціональних ЗМІ стало однією з головних передумов для появи на сцені історії тоталітаризму як крайньої форми домінування Влади над Суспільством в індустріально розвинених країнах. «Поштамт, телефон і телеграф» на довгі десятиріччя стали бажаною метою для всіх, хто намагався підпорядкувати суспільство собі. Поява Інтернету знаменувала зникнення тоталітаризму як теоретичної можливості для суспільств, що досягли певного рівня економічного й технічного розвитку. Канали поширення інформації стали в принципі безконтрольними. У Китаї, Малайзії, Індонезії, Хорватії та інших твердинях «державного» підходу до питання розвитку суспільства влади вимушені були зрештою — просто заборонити вільний доступ до Мережі, оскільки технічні способи контролю виявилися неспроможними. Однак це не вихід. Заборонити Інтернет — отже добровільно відмовитися від плодів технічного прогресу, погодитися навіть не на другі — на треті ролі в світі. «Заборонювачі» з жахом усвідомлюють — у них немає вибору. Завдання, поставлені Компартією Китаю — економічне зростання не менше ніж 10% у рік, неможливо вирішити без використання в народному господарстві країни сучасних технологій. Сучасні технології неможливі без доступу до Інтернету. Все це безпосередньо стосується й нашої Вітчизни. Незабаром президентські вибори — відкритий конкурс, що проводиться українським суспільством з метою знайти найбільш гідного, щоб урочисто вручити йому найсвятіше — Владу, котра, нагадаю Конституцію, народові й належить. Перед нами вибір, або, якщо хочете, ринок кандидатів та їхніх програм. Кожний запевняє, зрозуміло, що він кращий. Для суспільства, для всіх нас важливо, щоб вибори відбувалися на принципах відкритості процесу, рівності учасників, словом, на принципах здорової ринкової конкуренції. І нехай переможе найсильніший!
На жаль, уже тепер можна з упевненістю сказати, що здорової конкуренції не буде. Нинішній кандидат №1 — на рідкість невиразна, нічим, абсолютно нічим непримітна людина. Будь-який з кандидатів, що має яскраву, виразну зовнішність, який уміє триматися на людях, здатний чітко викладати свої думки, такі як Юлія Тимошенко або Олександр Мороз, наприклад, будуть мати величезну перевагу. Претендент №1 це добре розуміє. Претендент №1, судячи з усього, категорично не згодний з таким станом справ. Він не може (Не уміє? Не хоче? Не вважає за потрібне? Плювати хотів на цю «умовність»? — Авт.) конкурувати чесно.
Сьогодні Влада, як виконавча, так і законодавча, роблять усе можливе, щоб встановити контроль над українськими ЗМІ. У віковому протистоянні Влади і Суспільства ось-ось наступить «момент істини»: Влада популярно і дохідливо пояснить нам, Суспільству, що в інтересах стабільності, «злагоди та порозуміння», тепер тільки вона буде вирішувати, що нам треба знати, а що не треба, про що ми можемо дискутувати, а про що ні, які теми будуть «виключно прерогативою державних органів». Як це буде виглядати, можна судити на прикладі «справи Бродського». Бродському пощастило — він отримав депутатський імунітет. Іншим пощастить менше. Українське суспільство опинилося в дуже складному становищі. Традиційні ЗМІ — дуже складне задоволення, вимагають надто багато грошових і людських ресурсів, досить неповороткі і, при цьому, беззахисні перед відвертим свавіллям.
Існує гостра необхідність у можливості обміну думками, обговорення наболілих проблем, нарешті, просто нормального культурного і громадського життя на відкритій, загальнодоступній, максимально незалежній від влади, яка остаточно з’їхала з глузду, території. Що там говорити про соціально-культурне життя, коли навіть потреби в повсякденній діловій інформації задовольняються усього з двох-трьох джерел. Ну «Бизнес», ну «Компаньон». Адже в Росії одну тільки Інтернет-сторіночку «РосБизнесКонсалтинг», що містить різноманітну бізнес-інформацію, відвідують до 100 000 відвідувачів щодня! При тому, що це платний сервіс!
Інтернет сьогодні — єдина гідна відповідь на виклик часу. Спостерігаючи за політичним життям України, за «партійним будівництвом», помічаєш відсутність яскравої конструктивної ідеї, навколо якої партійні лідери змогли б об’єднати скільки-небудь широкі маси. Ідея має бути неодмінно яскравою, а значить простою. Одним словом, лозунг. Тільки простий лозунг може захопити людей, тільки звучна фраза може запасти в серце і розум. У цьому плані у «червоних» все о’кей. «Назад, у СРСР!» — і нікому не треба довго нічого пояснювати. А ось, наприклад, «Даєш ринок!» не годиться. Всі ми вже могли пересвідчитися, ринок від ринку відрізняється. Тут потрібно і про відкрите громадянське суспільство згадати, і про проблеми перехідної економіки, і про багато чого іншого — не на одну годину й не на одну сторінку. Це тільки якщо коротко! Ось і хитається основна маса тих же представників середнього класу й духовно близьких до нього без поводиря. До червоних — смішно й нудно, а чим же такі гарні ті ж Тєрьохін із Пинзеником можуть зрозуміти лише повсякденно «фільтруючі» масиви інформації, які пропонуються ЗМІ.
Кожен, саме кожен без винятку українець, працюючий не на дядька, а на себе, відчуває гостру нестачу інформації про своє оточення: хто «тримає шишку» в районі, хто з чиновників бере хабарі, а хто ні, якому банку можна довіряти, а якому не можна. Десятки питань 24 години на добу, 7 днів на тиждень цілий рік. Бог із ними, з виборами! Однак лідер чи рух, які забезпечать бажаючим доступ до подібних можливостей за помірну плату або безкоштовно — зароблять ду-уже великий авторитет.
Де знайти стільки джерел відомостей про всі рівні громадського та господарського життя? Та в тому то й річ, що принцип побудови Мережі — це об’єднання інформаційних ресурсів пересічних користувачів. Самі клієнти інформаційної системи будуть головними постачальниками оперативної та злободенної інформації. Причому ця інформація може бути як завгодно гарячою — анонімність джерела нескладно забезпечити.
Така система стане основою для загальнонаціонального форуму, присвяченого актуальним питанням життя. Свобода самовираження, свобода від страху перед бандитами, владою і громадською думкою — ось чого не вистачає більшості з нас.
Ніхто не хоче підставлятися, відкрито підтримуючи конкурентів кандидата влади. А якщо зробити участь у політичному житті анонімним? Якщо запропонувати людям — не треба на барикади, не треба жертв! Та якщо вам відомо щось про злочини і зловживання влади, щось, що всі ми маємо право знати — повідомите! Знання — сила! Якщо у вас є думка — висловіться! Ми не раби — раби не ми!? Адже є зброя і страшніша — сміх... Політична сатира ніяк не приживеться на українському грунті. І ми знаємо чому.
Все, що описано в цій статті — не фантазія. Все це обов’язково буде, бо все це вже є. Нехай не в нас, а в більш розвинених сусідів. Вибору немає — або з високими технологіями — в майбутнє, або без них — навіть не знаю куди. Євген Марчук — перший, хто зрозумів це, перший, хто зробив «маленький крок для однієї людини, але величезний крок для всіх людей». Відкрите суспільство неминуче. Альтернативи немає. Ми будемо ТАМ.
№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
