В ЄС немає жодної країни, яка б не прийняла стратегічного рішення відмовитися від інтернатної системи. У Великобританії, Швеції та Швейцарії діти перших років життя за жодних умов не можуть потрапити до такого закладу. В Україні кількість дітей, які зараз там перебувають, сягнула майже 108 тисяч. При цьому лише вісім тисяч із них не мають батьків. Протягом останнього року в державі, за сприяння офісу Уповноваженого Президента з прав дитини та підтримки міжнародних організацій та експертів, велася робота над створенням національної стратегії реформування інституціональної системи. Очікується, що незабаром один із варіантів документу розглядатиметься на раді за участі Президента.
«ГРОМАДИ МАЮТЬ ВІДПОВІДАТИ ЗА БЛАГОПОЛУЧЧЯ РОДИН»
«Сьогодні ми маємо підтримку Президента України та його дружини Марини Порошенко, яка зайнялася особливо важливою частиною роботи — запровадженням системи інклюзивної освіти, — зауважує Павло РОЗЕНКО, міністр соціальної політики України. — На нас чекає важка робота, але рецепти, як це зробити є: всі країни Євросоюзу, які поставили за мету реформувати інтернатну систему, досягли реального результату. Ми можемо почати робити це зі зміни моделі фінансування інтернатів і соціальних послуг, із введенням обмежень для зарахування дітей у такі заклади за заявами батьків, забезпечивши права дитини на освіту у загальноосвітній школі, навіть якщо вона перебуває в інтернаті. Також — через створення інклюзивних класів і посилення відповідальності за порушення прав дітей. Безумовно, це відбуватиметься у рамках децентралізації. Ідеться про отримання громадами права надавати соціальні послуги — тобто, наближення їх до кожної сім’ї. Я сподіваюся, що незабаром ми вийдемо на стратегічний документ».
За словами експертів, національна стратегія реформування системи інституціонального догляду має міжсекторальний характер: учасниками реформи стануть низка міністерств і відомств. Створюючи її, фахівці спиралися на досвід країн Східної Європи, зокрема, Чехії, Болгарії, Румунії, Молдови. Ключове питання — не просто закрити інтернати, а створити при цьому систему підтримки сімей, допомогти перекваліфікуватися і працевлаштуватися колишнім працівникам інтернатів.
«Країни, які гарно реформували свої системи інституційного догляду, запровадили й інклюзивну освіту, і превентивну роботу з родинами: розвивали соціальні послуги, щоб зберегти сім’ї для дітей. Небезпека реформи інтернатів може з’явитися тоді, коли просто закриватимемо інтернати. Бо 94% дітей, які нині там перебувають, на канікули повертаються додому. А якщо це неблагополучна родина, нам потрібно впевнитися, що дитині є куди повертатися: чимало дітей скаржиться не тільки на насильство в інтернатному закладі, а й на насильство в родині, — акцентує Микола КУЛЕБА, уповноважений Президента України з прав дитини. — Ми маємо зрозуміти одне: ані інтернат, ані неблагополучна сім’я не є безпечним місцем для дитини. І нашу увагу слід зосередити на тому, щоб допомогти сім’ї. На систему превентивних заходів треба витрачати більше, ніж на інтернати. Проблема ще й в тому, що 80% інтернатів існують на обласному рівні. Але сьогодні ми формуємо відповідальні громади, які мають взяти на себе відповідальність за безпеку і благополуччя кожної родини. Суть реформи — «спустити» її з обласного рівня на рівень громад».
МОЛДОВСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ У ЗАХИСТІ ПРАВ ДИТИНИ
Своїм досвідом поділилися експерти в галузі деінституалізації з Молдови. Там реформа розпочалася у 2007 році, коли на вищому рівні ухвалили відповідну стратегію. До 2015 року кількість дітей в інтернатах Молдови зменшилася вдесятеро. При цьому фахівці наголошують: без попередження кризи у родинах деінституалізація неможлива.
«На початку роботи ми провели комплексну оцінку потреб дітей щодо захисту їхніх прав, була розроблена соціальна карта наявних соціальних служб, створено регіональні плани роботи. Роботу координували на місцевому та центральному рівнях, а також — секторальному, — розповідає Веріка ДУМБРАВЕАНУ, заступник міністра захисту праці, соціуму та сім’ї Молдови. — У Молдові створили комісії, роль яких полягала у виявленні неблагополучних родин і роботі з ними. Комісії визначали, як потрібно такій родині допомогти, оцінювали роботу служб, які працювали з нею... Все це, звісно, триває й зараз: наші соціальні служби допомагають родинам у складних обставинах у формі надання інформації, консультування. Також є грошова підтримка — на конкретні потреби і на певний період. У Молдові існують і дитячі будинки сімейного типу на трьох-сімох дітей, при цьому діти можуть повернутися додому, якщо з їхніми біологічними батьками встановлять контакт. На регіональному рівні розвинуті материнські центри, які приймали матерів із дітьми на певний термін, є інтернати для дітей з інтелектуальними порушеннями. Послуги для цих дітей — дорогі, їхній розвиток вимагає коштів та якості. І цей процес не є легким. Також розвинуті спеціалізовані служби для дітей з особливими потребами — патронатні, сімейна підтримка, денні центри. Діють мобільні бригади, що надають послуги на дому — для осіб з обмеженими можливостями, як дорослих, так і дітей».
За словами Веріки Думбравеану, громади в Молдові спочатку ставилися до цієї реформи з недовірою, проблеми з цим є і зараз. Але динаміка роботи говорить сама за себе: у 2007 році в країні було 11,5 тисячі дітей в інтернатах, у 2015 — 1,6 тисячі (11 тисяч — удома під патронатом). Молдавські колеги називають це революцією в системі захисту прав дитини і сьогодні продовжують розвивати соціальні послуги у громадах.
