В один із осінніх днів минулого року сталася малозначна подія, про яку я давно забула. У районі майдану Незалежності підбіг схвильований чоловік і поквапно, ковтаючи літери, уточнив стандартно — Do you sрeak English? Мимовільно відзначила, що його доглянутість, навіть витонченість якось не в’язалася з метушливістю звертання.
Звично відповіла мало, але достатньо, неусвідомлено відчуваючи певне задоволення від того, що можу спілкуватися. Кожен, хто нещодавно пройшов англійську школу, підтвердить — курсисти особливо уважні до запитань іноземців на вулиці або ще десь. Рухає бажання перевірити себе в живій природі. Хочеться не лише допомогти, але й уловити деталі запитання. Це не лише безкоштовна практика, але й ніби повернений борг — адже й самій доводиться в чужій країні щось уточнювати, хвилюватися, не знаходячи потрібної вулиці. Всі ми туристи в цьому житті.
Чоловік років 40, який стояв переді мною, здався вихідцем із Індії, уточнювати не стала, та й суть не в цьому. Поки він детально описував свою жахливу ситуацію (не може доїхати до летовища, оскільки вкрали всі гроші), дивувалася, наскільки він елегантний, його речі просто були насичені вишуканістю, так швидко не впакуєшся на ходу, заскочивши до бутику. Все було дібране за великі гроші, до того ж збереглася грайливість і дорога простота. Доповнював враження розкішний колір обличчя незнайомця, привабливі очі, прекрасна стрижка. Природно, що вловила все за секунду, а в наступну — зрозуміла, що денді прохає грошей. У гаманці було лише 24 гривні, їх йому й запропонувала. Франт не зміг приховати паніку, адже такі копійки не врятують. Він почав уточнювати, чи є в мене картка, пропонував щось у заставу, ще щось белькотів. Зібравши свої знання, пояснила, що я не головний донор у місті і, мабуть, варто звернутися до амбасади. Побажавши успіху, пішла у своїх справах.
І ось буквально декілька днів тому, в розпал загальноміського панічного атипового маскараду, перетинаючи Хрещатик, майже на тому ж місці, почула чергове «Do you sрeak English?»... Уже приготувалася відповісти стандартно «a little», але, піднявши очі, пізнала свого жебрака з чесними очима. Засміявшись, відразу пригадавши свою торішню провінційну довірливість, яка стала очевидною, проте, була зрощена на впевненості, що тренуватися в іноземній мові потрібно скрізь і постійно, звернулася до нього зовсім не англійською: «У вас що сьогодні вкрали захисну маску?» Той навіть від несподіванки на мить начебто втратив свій ретельно відрепетируваний важкий чоловічий погляд і, мабуть, хотів відповісти, що не розуміє. Щоправда, такого шансу я йому не дала й засмутила висновком уже на ходу: «Ви не професіонально розшифрувалися і свій прикид навряд чи окупите в цьому районі. Хіба що епідемія допоможе змінити зовнішність. Чому ж ви без маски? Проте ваш словесний портрет, — пообіцяла, — не загублю, а подарую іншим простакам, щоб вони не спіймалися на гачок.
Досі соромно за себе та своїх друзів, коли пригадую зовсім інший епізод. Два роки тому в спекотний липневий день у Римі стояли ми біля входу до Ватикану, чекаючи на свій час. Пам’ятаю, поряд тихо примостилась дружня зграйка екскурсантів із Китаю. Всі вони були в масках. Ми, приховуючи усмішки, поглядали на них зі здивуванням. Нам тоді чомусь хотілося пожартувати над панікерами (так ми вирішили), і дехто спеціально покашлював, уловлюючи реакцію сусідів у масках. У Китаї пройшла тоді хвиля пташиного грипу, але нам тривога була ще незнана. Нетактовність поведінки була припудрена начебто всепрощаючим пустотливим туристським настроєм, але сьогодні хочеться попрохати пробачення за тогочасну недоречну грайливість. Пережита паніка злоякісна тим, що залишає в мозку метафору якогось божевільного цвинтаря, від якого потрібно тікати й утекти. І навіть у сонячний благополучний день у Римі, ті, хто пережив жах, без маски почували себе як під прицілом біди.
Так багато, як за останні тижні в нас не говорили про імунітет ніколи, про те, що потрібно терміново його зміцнювати. Так і хочеться огризнутися — ви спочатку його не підривайте безпардонно. У Києві, природно, прикладів знущань через нічний шум досить, зупинюся на одному. Досить велика група будинків на перетині вулиць Великої Житомирської, Десятинної, Володимирської потрапила в полон багатомісячного безупинного реву неадекватної вентиляції, або ще якоїсь техніки, встановленої зовні на внутрішньому фасаді готелю «Inter-Continental». Будь-який фахівець підтвердить, що нічний шум (особливо потужний і на одній хвилі), своєю сталістю руйнує той же імунітет швидше за хворобу. Якість життя всіх «полонених» нікого не цікавить, такі дрібниці, як втрачений сон і дратівливість — не аргумент для тієї ж СЕС. Ще влітку побувавши в СЕС Шевченківського району й вельми інтелігентно поговоривши з пані Тетяною, яка відповідає за ці питання, пішла доволі в оптимістичному настрої. Щоправда, в той же день дізналася, що моя співрозмовниця, м’яко кажучи, злукавила — готель уже було прийнято її конторою й визнано таким, що відповідає всім нормам. Нещодавно зателефонувала їй, щоб нагадати її ж слова, що кожен будинок законодавчо визнаний об’єктом, який санітарно охороняється, і скільки ми ще житимемо як всередині летовища, і як же можна було, не усунувши причини шуму, приймати об’єкт.
Інтелігентність пані Тетяни явно підупала і вона відповіла мені досить грубо, що не зобов’язана переді мною звітувати. Значить, були підстави, — додала вона. Скаржтеся на здоров’я, порадила вона, заміряємо. Нахабство полягає в тому, що в СЕС чудово знають про цю проблему, але зовсім не мають наміру її вирішувати, а зволікати з листуванням (нікому не потрібним) можна роками, та й осінь на допомогу. Вікна зачинилися. Більше не можу приділити вам уваги, — почула від співбесідниці. Добре хоч, що перед тим, як покласти слухавку, вона встигла почути, здавалося ущипливо кинуте мною речення, що мені не потрібна її увага, адже я все одно не зможу її оплатити.
Смішно, але в цих конторах давно на ці жалюгідні репліки не звертають уваги, немає в них ніякої твердості, а тому немає й підстав. Грип мине, а готель залишиться. Ось вам і весь імунітет... у п’ять зірок.
