Етичних рішень може бути декілька. Перше умовно можна назвати
«нагорода, послана Богом». Нагороду, як відомо, треба заслужити, на чому
й будується сюжет фільму. «Жыл на свете чоловек скрюченные ножки…», який,
незважаючи ні на що, намагався цілий вік гуляти не по «скрюченным дорожкам»,
як йому, здавалося б, належало, а по прямих. Цій людині довго не щастить,
але зате потім ба-бах — і відразу все (все — це кохання й гроші, але кохання
головніше). Так сталося з героїнею «Fast Food, Fast Women» («Швидка їжа,
доступні жінки», режисер Амос Коллек, США, 2000 рік), показаного в програмi
«Lucky Day». З одного боку, в неї начебто все нормально — й робота хоч
офіціанткою в забігайлівці «Fast Food», але улюблена, й 60-літній бой-
френд, хоча й коханий, але одружений. І от одного чудового дня вона рятує
стареньку на вулиці (наче можна було б не рятувати, пройти собі мимо),
її добряче б’ють по голові, а наступного дня з’ясовується, що якась дуже
далека родичка залишила їй у спадок 15 мільйонів американських доларів.
Кіно, здавалося б, не хворе, без збоченських вивихів, але залишає відчуття
меланхолійної припареності — власне, як і головна героїня, такий собі дуже
застужений янгол. Якби на отриманні неймовірної спадщини історія закінчилася,
то, мабуть, вийшла б чергова штампована мелодрамка, щоправда з неабиякою
жіночою роллю (з Анною Томсон Коллек також зняв «Сью» та «Фіону»). Але
Коллек по- модному вибудовує рішення: виявляється, головне — не стареньку
врятувати, головне — не розмінюватися на дрібниці. Отримавши 15 мільйонів,
можна не лише придбати «маєток» із зебрами та жирафами (дуже точний українізм
у російському тексті вжив перекладач на фестивалі. До речі, на відміну
від багатьох інших фестивальних фільмів, версія перекладу «Fast Food, Fast
Women» була настільки філологічно чуйною, що її слід було б канонізувати,
а ім’я перекладача вписати великими літерами в титри. Заради справедливості
слід сказати, що творчість перекладача не всім припала до смаку. Особливо
роздратованим глядачам (дивно, що серед них були й журналісти, за родом
діяльності зобов’язані відчувати слово) слід було звернути увагу не лише
на велику кількість нецензурної лексики, а й оцінити віртуозну доцільність
її вживання). Можна, забувши про понти, піти й помиритися з коханою людиною
— навіщо бути дріб’язковим, хто кого перший образив? Та й з роботи, яка
подобається, йти зовсім необов’язково — в тебе ж цілих 15 мільйонів свободи,
от і відповідай їй: хочеться — працюй і надалі офіціанткою у своїй Fast
Food-харчевні. Неймовірним фіналом режисер навмисно намагається позбавити
глядача упевненості в реальності подій: а чи не примарилося це все замріяній
офіціантці-невдасі?
Інший фільм «Гаррі: друг, який поспішає на допомогу» (Домінік
Молл, Франція, 2000 рік) також часом нагадує історію про здійснення бажань.
Як співав Гребенщиков: «Зачем об этом думать? Найдется кто-то, кто нам
все расскажет…» Щоправда, один мій знайомий на це резонно зазначив, що
йому якраз хочеться подумати, тому цього «когось», найрозумнішого, він
краще спустив би зі сходів. Приблизно за такою ж схемою вибудований і «Гаррі».
У житті Мішеля, скромно оплачуваного викладача, батька трьох малолітніх
дочок, з’являється колишній однокласник Гаррі, який вважає себе стратегом
у справі покращення чужого життя. Гаррі напам’ять цитує Мішелю, який «поховав
свій талант», його вірші й оповідання, що публікувалися в шкільному журналі,
купує йому дорогу машину з кондиціонером, потім вбиває його батьків (щоб
ті не тиснули на друга й не створювали йому проблем), а потім пропонує
піти й зарізати дружину та дітей, тому що ті теж відволікають індивідуальність
від творчого пошуку. При цьому Гаррі — зовсім не псих, а «рубаха- парень»,
але його не обтяжене рефлексією тверезе мислення створює враження фантасмагоричності
подiй. Щоб угамувати розбурханого помічника, Мішелю довелося його спускати
вже не зі сходів, а в могильну яму. Але при цьому фінал, в якому герой
фільму на дорогій просторій машині з кондиціонером блаженствує від того,
що діти й дружина спокійно сплять, випробування залишилися позаду, а вбивство
— непідсудним, породжує відчуття адреналінового морального хакерства, особливо
азартного злому етичних систем. Герой що хотів, те й отримав (буквально
загріб жар чужими руками), а проміжні результати, мовляв, на фініші не
цікавлять. З точки зору етики, «Гаррі» — новомодна етична іронія: хто сказав,
що нагороди повинні діставатися лише за подвиги? Помилуйтеся Гаррі, «добро
з кулаками» гіпертрофоване далі нікуди. Не треба якихось подвигів для інших,
роби подвиги для себе — «нагороди себе сам». Щодо «Гаррі», то особливо
відрадно, що на «Молодостi» показали хіт першої молодості (важко утриматися
від каламбуру), який зараз викликає багато суперечок і захоплених відгуків
у світі; щоправда, лише один раз і в найдорожчій точці — «Кінопалаці».
Ще дотепніше вчиняє зі своїм героями інший модний француз
— Франсуа Озон (цього року в програмі було показано ретроспективу фільмів
цього режисера, котрий колись дебютував на «Молодості»): короткометражки
«Дивись на море», «Маленька смерть», «ІКС 2000», а також повнометражні
стрічки «Сітком» і «Краплі дощу на розжарених скелях». У кращих традиціях
авангардного театру Озон ліпить своїх героїв із суміші дріб’язкового егоїзму,
хтивості й безнадії. Чим порочніший герой — тим із більшою пристрастю режисер
прагне розібратися в його проблемах («Если кукла выйдет плохо — назову
ее бедняжка…»), здорові ж люди режисера не те, що не цікавлять — в його
етиці їх просто немає. За Озоном, є психи, що розкаялися, тобто відверті
збоченці та маргінали, й ті, що не розкаялися i намагаються зображати із
себе певну суспільну норму. Й ті, й другі живуть у світі без добра, любові
й чистих емоцій. Тому симпатії й співчуття режисера —на боці маргіналів,
які чистіші й чесніші, оскільки не намагаються прикривати ту купу лайна,
якою, за Озоном, є людина, паперовими квітами.
Радикалізм Озона, як і його феноменальна манера вибудовувати
в кадрі надестетську «картинку», глядачам «Молодості» (а це відсотків на
70 — студенти кінофакультету й новоутворених телевідділень вузів) припав
до смаку. Цей унісон сприйняття означає, що своє відчуття світу, який метушиться
через власну фригідність, Озон проартикулював досить чітко.
У чомусь позиція Озона мені зрозуміла: адже навіть його
відверто хворе кіно мені особисто миліше «за імітацію лівизни» у фільмах
здорових і правильних, як, наприклад, «Хлопці не плачуть» (Кімберлі Пірс,
США), показаний у повнометражному конкурсі. Недаремно, коли в кінці картини
глядачам, якi бажають дізнатися, що ж випливає з непідйомної брили сюжету
(фільм являє собою кримiнальну історію дівчини з американської провінції,
яка вирішила стати юнаком), раптом нагадали, що фільм знято на основі реальних
подій, а тому фінал у нього суто журналістський — когось посадили, когось
розстріляли, а хтось народив дитину — в залі почувся дружний регіт. Наче
реакція на один відомий анекдот про поручика Ржевського: «Зі мною таке
сталося, панове. Уявляєте, потрапив я на острів, а там пісок і лайно, пісок
і лайно, пісок і лайно…» — «Дозвольте, поручику, а в чому ж сіль?» — «А
ніякої солі… Я ж кажу, лише пісок і лайно». Фестивальний глядач готовий
дивитися хоч пересолене, хоч пересолоджене, хоч переперчене кіно, але не
прісне, а отже, будь-який радикалізм має набагато більше шансів, ніж мораль
мовчазної більшості. Головне, мабуть, передчасно не з’ясовувати, добре
це чи погано.
