Як допомагають нужденним людям українські церкви? Одними молитвами? Чи згадують, що Христос давав людям не тільки Проповіді, але й хліб? Публікацію матеріалів, присвячених благодійницькій діяльності різних церков, починаємо з інтерв’ю із головою Відділу добродійності і соціального служіння при Священному Синоді Української православної церкви (УПЦ) протодияконом Сергієм (Косовський), який займається добродійністю УПЦ на території всієї України.
— За радянських часів люди майже забули про те, що церкви можуть і повинні допомагати бідним і гнаним. Напевно, і церкви відвикли від цієї частини свого служіння?
— Так, на сьогодні для нас — це нова стара справа. Бо добродійність завжди була частиною служіння Церкви. Проте за часів радянської влади будь-яке соціальне служіння було суворо заборонене. Я служу у Києві вже 20 років і пам’ятаю ці часи, коли нам, кліру, часто говорили: «Це не ваша справа, йдіть займайтеся своєю справою, тобто служінням у храмі». За стінами храму не дозволяли нічого; не можна було навіть провести небіжчика на кладовище.
— Чи бували випадки, що за добру справу, за допомогу будь- кому страждали священик чи диякон?
— Про це може розповісти кожен священик, який служив у ті часи. Зокрема, мій батько священик — йому вже, слава Богу, 80 років, — натерпівся. Але й тоді були при церквах якісь їдальні, трапезні, та, як правило, тільки для людей, які прибирали церкву, допомагали в церковному господарстві. Під виглядом цього допомагали оточуючим і навколишнім бідним чи хворим людям. Хоч влада стверджувала, що «бідних немає», а про хворих вона сама дуже добре піклувалася — так вона, влада, вважала.
— Які форми церковної добродійності найбільше поширені сьогодні?
— Традиційними формами церковної добродійності завжди були їдальні, роздача супу, хліба, інших продуктів. Сьогодні ми намагаємося підвищити рівень допомоги, для чого, зокрема, необхідно, щоб соціальною церковною роботою, благодійницькими проектами займалися спеціально підготовлені люди. Ось якраз нині у нас у Києві відбувається семінар-тренінг для церковних працівників, які займаються соціальними програмами. Заняття проводять фахівці Школи соціальної роботи Києво-Могилянської академії.
— Якщо говорити про конкретні благодійницькі проекти церкви, то що тут стоїть на першому місці?
— Сьогодні у різних єпархіях на всій території України різні парафії і благодійницькі організації реалізовують 20 соціальних проектів. Наприклад, у Києві працює дитячий притулок («хоспис») для надання допомоги безнадійно хворим дітям. Активно проводить благодійницьку роботу Свято-Кирилівська церква. (Про це див. нижче)
Маємо ми проекти й у Криму — Будинок відпочинку в Алупці, Дияконицька станція в Сімферополі. У Львові парафіяни і церковні люди ходять до лікарень і допомагають ліками тим, хто не в змозi їх придбати. А також забезпечують кілька бідних сімей продуктами. Ви ж знаєте, що у Львівської єпархії великі складнощі з приміщеннями. Не так давно під патронатом митрополита Онуфрія було відкрито будинок для дітей- сиріт у Чернівцях. Там працюють школа, гуртки, комп’ютери. А нещодавно Блаженнійший митрополит Володимир відкривав і благословляв перший Будинок для людей похилого віку на 30 чоловік. Це в селі Степок Обухівського благочиння. Місцева влада передала їм для цього будинок, який мав досить занедбаний стан — його відремонтували й обладнали. Це один із 20 українських проектів.
У Обухові та ж церковна громада організувала допомогу для сліпих людей, які уже 10 років усіма забуті. Незрозуміло навіть, як вони вижили в таких умовах. Нині парафія 5 разів на тиждень готує для них обіди. Ще там створено кравецький цех для сліпих — вони шиють спецодяг.
Зрозуміло, що парафії не в змозі самостійно підтримувати такі проекти. І ми піклуємося про фінансову підтримку — наш Відділ співпрацює з різними організаціями, зокрема, з Всесвітньою радою церков (ВРЦ). Внесок нашої церкви — приміщення, людські ресурси, а фінансами допомагає ВРЦ.
— Ви не згадуєте українських багатіїв. Чому? Хіба приватна добродійність не відіграє особливої ролі?
— Справді, іноді допомагають місцеві добродійники. Але за лінією церкви, через наш Відділ на благодійницькі програми йдуть гроші, які виділяє Всесвітня рада церков. Там є спеціальний соціальний відділ, що виділяє кошти для підтримки церковних соціальних проектів у Росії, Білорусі, Україні.
— Іншими словами, це переважно протестантські гроші? Адже до ВРЦ входять, крім православних, протестантські і дохалкідонські церкви.
— Так, гроші на добродійність виділяють різні церкви, зазвичай церкви таких багатих країн, як Німеччина, Нідерланди.
— Тим часом відомо, що парафіянами і захисниками прав УПЦ є багато успішних українських бізнесменів, заможних людей. Чи не дивно, що вони не роблять свій внесок у благодійницькі справи?
— Я можу і не знати про це. Але підтримка Всесвітньої ради церков тим хороша, що гроші вони дають тільки на серйозні довгострокові проекти, які в майбутньому через кілька років повинні стати самоокупними.
— Як я зрозуміла, кожен із перерахованих вами 20-ти проектів так чи інакше допомагає 20—30 людям. У наш час — це крапля в морі нужденних. Невже у церкви, до якої входить понад 10 тисяч парафій, немає можливостей на більше?
— Як ви знаєте, у нас 9000 парафій в Україні, 1000 із них сьогодні будуються — зводять храми. Тому в церкви сьогодні просто немає коштів для того, щоб ширше охопити нужденних.
— Я так розумію ваші слова, що тільки нечисленні парафії здатні займатися добродійністю?
— Думаю, якщо буде підтримка з боку ВРЦ, справа розвиватиметься. Сьогодні наше завдання — започаткувати це, показати, що допомагати людям потрiбно і можливо.
Хотів би ще сказати, що створений і працює Координаційний комітет міжцерковної допомоги в Україні, до якого входять представники різних християнських церков. Комітет займається підтримкою й аналізом соціальних ініціатив парафій і церковних громадських благодійницьких організацій. Комітет фінансово підтримав понад 30 соціальних проектів (у тому числі 20, згаданих вище). Упевнений, що саме у цій сфері різні християнські церкви могли б разом працювати, співіснувати і робити добру справу. Тим більше, що тепер ми маємо можливість скористатися досвідом інших церков (у Польщі, Німеччині й інших країнах) та здобути необхідну освіту.
— Іноді можна прочитати або почути думку, що історично Православна церква більше турбується про душу і порятунок людини, а не про те, щоб її нагодувати або вилікувати. Це помилка?
— Це неправильна думка. Ми знаємо, що з давніх часів при монастирях влаштовували богадільні, притулки. Наш відомий київський Покровський монастир побудували саме з цією метою. Він і сьогодні продовжує свою первозданну традицію — велику соціальну роботу, хоч паніматки не люблять про це говорити.
— Може, це помилково — не така це справа, щоб її приховувати, тим більше, що далеко не всі займаються благодійницькою роботою. Потрібен добродійний приклад.
— Я також так вважаю. Наскільки я знаю, сьогодні при Покровському монастирі є богадільня на 150 хворих та стареньких людей, за якими паніматки і сестри наглядають. Близько 50 з них — це черниці монастиря, які вже не можуть дивитися за собою.
Хочу ще зазначити, що Блаженнійший митрополит Володимир у великі свята зазвичай відвідує лікарні, дитячі будинки, в’язниці — благословляє, наставляє, робить подарунки.
— Релігійна ситуація в країні складна — розкол православ’я, конкуренція між церквами і подібне. Може, саме з цієї причини іноді чути обвинувачення на адресу УПЦ, благодійницька діяльність якої нібито неадекватна її розмірам — кількості парафій, церковним доходам тощо. Ваша думка?
— У нас, звісно, немає такого храму, як Храм Христа Спасителя в Москві. Але в Києво-Печерській лаврі відновлено Святоуспенський собор, відновлено у первозданній красі. Інакше не може і бути. А на це потрібні кошти.
— Але загальновідомо, що його відновили на державні, а не церковні гроші, хоч церква і зробила певний внесок.
— Труднощі завжди були і є. Ми віримо і молимося, щоб Господь послав людям благополуччя і мир душевний. Ми, слов’яни, — люди з міцними душами і переживемо труднощі, вони минуть. А побудовані храми Божії стоятимуть для всіх. Тому я не думаю, що щось забрали у людей. А мені хотілося зробити для людей якнайбільше. Хочу також сказати, що служіння ближньому і здійснення благих справ в ім’я Христа є основою соціальної поведінки кожного християнина і суспільства християн у їхній соборності.
Після розмови з отцем Сергієм, головою Відділу добродійності і соціального служіння УПЦ, я мала приємну можливість познайомиться з київською Свято-Кирилівською громадою УПЦ та її духовним наставником настоятелем Свято-Кирилівської церкви протоієреєм о. Федором (Шеремета).
Свято-Кирилівська громада УПЦ ось уже майже 10 років тісно співпрацює з Київською клінічною психоневрологічною лікарнею №1. Парафіяни і клір церкви опікують хворих, залучають їх до церковного життя і вчать не втрачати надію, піклуються про тих людей, яким, виписавшись із лікарні, нікуди йти, а у великі свята обходять зі співами всі відділення і вручають кожному — пацієнтам і медпрацівникам невеликий подарунок. Я була свідком, як сестра привела до храму для здійснення таїнства хрещення хвору — молоденьку дівчину. Важко сказати, чого більше було в її очах — світлої надії чи нерозуміння. Серед людей, якими опікується церква, є представники не тільки різних національностей, але й релігій.
Настоятель Свято-Кирилівської церкви протоієрей Федір Шеремета поєднує в собі функції пастиря, ініціатора й організатора соціальних програм, а також керівника досить великого господарства громади. Батько Федір розповідає: «Ми сьогодні є частиною лікарні, одним із її підрозділів — працюємо на основі договору з лікарнею. Наше завдання — духовна реабілітація хворих; іноді доводиться надавати гуманітарну допомогу адміністрації. Самі відбудували, відремонтували одне з лікарняних відділень — відділення Сестринського нагляду, де наші віруючі безкоштовно доглядають за бездомними. У своїй їдальні годуємо нужденних — бездомних, працівників так званих «реабілітаційних майстерень» і тих, хто лікується стаціонарно. Переважно їжу готують осіб на 80.
На які кошти, запитаєте ви? Звичайно, грошей для своїх соціальних проектів ми не маємо. Адже наші парафіяни десятину нам не платять — це 1500 хворих та їхні родичі. Тому громада завела власне господарство — взяла в оренду 60 га землі в Баришівському районі і вирощує там зернові культури й овочі. Маємо також худобу, курей. Тому забезпечені своєю мукою, гречкою, горохом, капустою, картоплею, соняшниковою олією і навіть цукром. Між іншим, нещодавно передали лікарні 1 тонну продуктів та 150 кг цукру — адміністрація наприкінці року має певні фінансові труднощі.
Працюють на господарстві наші парафіяни, серед яких є й колишні пацієнти лікарні — це їхній церковний послух. Тому що платити їм зарплату нам, певна річ, немає чим. Але там, на церковному господарстві в Малій Таращі є парафіянський дім, де живуть люди; є навіть домова церква. Звичайно, неможливо обійтися без техніки; тут допомагають нам західні благодійницькі організації. Так, маємо два нових трактори — один із Німеччини, один — із Польщі, вантажну машину і комбайн, хоч і не новий».
Потрібно ще зазначити, що всі важливі парафіянські події висвітлюють у внутрішньопарафіянській газеті «Кирилиця», яку видають молоді інтелігентні клірики Кирилівського храму.
