Якщо кажуть, що людина сама господар своєї долі, то вчитель географії з Датиня Володимир Мельник тепер у це не вірить. Він холостякував до 40 літ і в останні роки «вже й не знав, про що з дівчатами розмовляти». А одного звичайного, як пишуть, липневого дня два роки тому вийшов з хати й на подвір'ї біля криниці побачив прекрасну незнайомку...
Досить сказати, що сусідська тітка Настя, до якої з далекого Єкатеринбурга приїхала в гості Лєна, мусила увечері сама іти за забутим біля колодязя відром води... Бо при першій же зустрічі в їхніх душах «щось йокнуло». Це «щось» примусило її покинути роботу й навчання, довести довгоочікуване розлучення з попереднім чоловіком до логічного завершення, змінити мільйонне місто на малоперспективне поліське село в Західній Україні, котра була їй все одно, що інша планета. Але в ньому живе її коханий, який називає вчинок Лєни «подвигом» й за це готовий носити її на руках.
Цій історії (котра у російському варіанті звучить як «Человек предполагает, а Господь располагает», в українському ж, мабуть, — «Судженого конем не об'їдеш!») вже не перший рік. Та стороння людина, дізнавшись про вчинок Лєни, обов'язково здивовується: «З Єкатеринбурга?!» А далі ще здивованіше додасть: «У Датинь?!!»
— На весіллі мій двоюрідний брат, підполковник у відставці, запитав: «Де ж той Герой Радянського Союзу? Показуйте цю жінку!» — розповiдає Володя, який і сам, мабуть, вірить і не вірить у власне щастя. — Інколиа я її питаю: ну як ти ризикнула, у таку далечінь? Я б на такий крок не знаю, чи й наважився б... Уже мій інший двоюрідний брат, який у школі психологом працює, казав: «Чому ти не можеш повірити? Якщо людина наважилася, це вже все, звороту нема!»
— Я и сама себе удивляюсь, честно говоря, — Лєна говорить тією приємною, «справжньою» російською мовою, яка властива тільки істинним росіянам. — Может, если би не эта встреча, сидела бы дальше, опустив руки... А тут такие силы взялись, почувствовала смысл жизни. Ни о чем не жалела: ни о работе, ни об учебе. Родители, когда в Питер переезжали и меня с собой брали, переубеждали: зачем, да еще куда? Не в город, а в село, в Украину, в которой неспокойно... Подруги вообще были в шоке: что, тебе здесь мужиков мало? Ну не хотела я никого, кроме Володи! Мне нравится этот дом, эта семья, его отец...
Коли два роки тому керівник приватної єкатеринбурзької юридичної фірми Ярослав Миколайович Загорулько запропонував своєму офіс-менеджеру Лєні, в якої, знав, були сімейні проблеми, поїхати на його батьківщину у Датинь, ніхто не чекав неймовірного, здавалося б, продовження відпустки...
— Он сказал: «Лена, забирай дочку, месяц отдохнете у моей мамы, там прекрасные люди и чудесная природа». Отправил нас сюда на месяц — а оказалось, что навсегда!
— Вона поїхала після відпустки у серпні, й почалися телефонні дзвінки. Я спочатку думав: ну, поспілкуються молоді — як вона доїхала, як він скучає... Я ж не знав, що вони вже паруватись надумалися! Тільки щодня як не вона йому дзвонить, то він їй. І все пошепки, аби я не чув... — пригадує Володин тато Іван Федорович.
— Інколи не було вже й про що розмовляти, а звониш, аби голос почути! — Володя.
— А на який день знайомства ви їй запропонували вийти за вас заміж?
— Я запропонував... Так наче ж і не пропонував! Само вийшло. Це було у її й моїй душах.
У вересні Лєна приїхала до Володі на день народження.
— Якби мені раніше про таке сказали, не вірив би! Можна поїхати на день народження в інше село, можна приїхати в Датинь з Ковеля чи Луцька... Але за три тисячі кілометрів?!
Вже 9 грудня на вокзалі у Бресті він зустрічав Лєну з дочкою.
— Поїзд прибував о сьомій вечора, було темно. Я до кінця не вірив, що вона справді їде до мене назавжди. Поїзд зупинився, двері вагона відчинилися. Вона стояла з жовтою сумкою за плечима i тримала за руку Христинку. Була, як здалося мені, така розгублена й сумна... Я згадав, як казав їй у попередній приїзд: «Якщо ти залишишся у Єкатеринбурзі, я твій вибір прийму та зрозумію. Я люблю тебе, але головне, щоб тобі було добре! І якщо я знатиму, що ти щаслива там, буду радий за тебе». Та вона була тут, і я зрозумів, що настала черга для мого подвигу — створити їй такі умови, аби ні про що не жаліла.
У хаті Мельників назустріч вийшла... справжня фотомодель. Принаймні саме це порівняння першим спадає на думку, коли бачиш Лєну. Вона молодша від Володі на 12 років.
— ... На зеленому горбочку у вишневому садочку притулилася хатина, мов малесенька дитина. Стала стиха виглядати, чи не вийде її мати. І до білої хатини, немов мати до дитини, вийшло сонце, засвітило і хатину звеселило... — 8 річнаХристинка з такою душею декламує віршик такою гарною українською мовою, що ніколи не повіриш: майже все свідоме життя вона жила в іншій країні й розмовляла іншою мовою.
Володя аж світиться з гордості. Розказує, як гарно вона малює, як швидко подолала, щоб не скучати у першому класі, програму другого, бо ж у Росії до школи ідуть у сім років, а в Україні в шість. Хвалив, що у неї найкраща дикція — недарма ж перемогла на конкурсі читців серед учнів молодших класів Датинської школи... Спочатку Лєнина дочка називала маминого коханого чоловіка Володею чи Вовою. Потім сама, без примусу, перейшла на слово «тато». На його день народження намалювала картинку: старий, з обрізаним верхом горіх біля хати, у якій з їхнім приїздом «сонце засвітило і хатину звеселило», та сім'я: дідусь, тато, мама й вона. Датинці можуть часто бачити, як іде Христинка з дідусем до церкви, бо «має до того охоту».
— Откуда это у нее, и не знаю. Не от дедушек, не от бабушек, мы же все некрещенные были. Сюда приехала, говорит: хочу окреститься! Сначала надо мне, потом маме, это сделать! Окрестились с ней в то лето, когда в отпуск сюда приезжали...
Після ранньої смерті матері Володя господарював з батьком удвох. Не вмів корову доїти? Навчився! Так само навчився пекти хліб, обробляти город, прати й варити їсти.
Чи не лякав її, корінну мешканку уральської столиці, сільський побут?
— На первых порах тяжело было, — признається. — И люди в селе не такие, как в городе, где никто никого знать не хочет.
— Корову доїть, хліб пече, цього року перший раз сама паску спекла! — чоловік.
— Свої огірки, капуста, перець, картопля, цибуля... Помідорів стільки було торік, що не знали, куди діти. Салатів яких тільки не «накрутили»! І їсти вона добре варить! — не скупиться на похвалу свекор.
— Ось тільки соціальний рівень у селі — на нулi! — переживає Володя. — Дітей все менше народжується, на Великдень вранці — свистiння, крики, матюки... Є лиш бібліотека, і все. Піти нема куди! Це не місто, де можна у музей або хтось із концертом приїде...
— В городе тоже не все в музеи ходят, — розважливо каже Лєна. — Володя одно время все о городской квартире говорил, а мне здесь нравится. Только из-за того, где жить — в селе или в городе, — у нас и были стычки...
— Не сваримося, бо я хоч упертий, але їй — уступаю. Та й пожив у Луцьку на курсах три тижні, голову почухав: транспорт дорогий, без власного житла немислимо. А тут сьогодні вранці встали — дощу ще не було, тепло, пахне все... Яблуні свої, вишні, малина, смородина («Абрiкос», — додає Лєна)... Вулики он під вікнами. Раніше все було мені немилим, нікуди не хотів іти, то й зайнявся пасікою.
Увесь цей час, що ми розмовляємо, роздивляємося фотоальбоми — Лєнин i Володин (до речі, вони однакові — з кадрами з «Титаніка» на обкладинці), найголовніший наразі член сім'ї Мельників — чотирьохмісячний Богданчик — поводить себе напрочуд тихо. Позіхнув — хоче спати. Покривив ротик — значить, вже хоче їсти.
— У Ратному погано у неї пологи прийняли, не було лікаря, — переживає дід.
— Дело было ночью, в больнице очень холодно... Ми обвенчались 1 февраля, на свадьбе все заказывали сына через год. И Богданчик как раз через год, 31 января, и родился. Но намучилась я, плод большой, 3900. Чувствую, у меня серьезные схватки, но дежурного доктора нет, терплю. Не могу уже! Сколько мучиться? Акушерка говорит: да часа три! А я чувствую, что-то не то. До подоконника дошла — и кричать начала. Прибежали, тут же и родила. А сказали, что сын — сразу слезы радостные...
— Я хотів сина! — каже Володя й обережно бере хлопця на руки.
— ... У нашім краї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим. Буває, інколи дивлюся, дивуюсь дивом, і печаль охватить душу, і стане жаль мені її, і зажурюся, і перед нею помолюся, мов перед образом святим тієї матері святої, що в мир наш Бога принесла... — голос Христинки на моєму диктофоні не хочеться стирати іншим записом, а хочеться слухати і слухати знов. Чому вона вибрала цей довгий Шевченків вірш, коли тато попросив «щось прочитати»? Мабуть, дівчинка душею відчуває, який настрій панує у їхній родині, бо ж так горнеться до тата, а особливо до дідуся. Та який же прозорливий був поет, коли писав ці рядки (і він, без сумніву, був би не проти, що ми змінили б у вірші ім'я Івана на Богдана, бо хіба цей вірш не про них, не про історію їхнього кохання i тепер вже їхньої сім'ї?):
— ... Весела, рада, Боже мій! Несе додому свого Богдана, і їй здається: все село весь день дивилось на його... Ой, скільки дива там було, а більше не було нічого... Щасливая!..
