19 листопада 1989 року Василя Стуса, Олексу Тихого та Юрія Литвина відспівали у Покровській церкві, а їхній прах перепоховали на Байковому цвинтарі у Києві. Ховали урочисто. Як національних героїв. Велелюдно. Із синьо-жовтими прапорами. Подія відбувалася за тієї ж влади, яка цих правозахисників називала «особливо небезпечними державними злочинцями» та «рецидивістами»... То був вагомий крок до нашої незалежності. Як написав Василь Овсієнко, «...ті «назнаменовання пророчі», на яких нині намагаємося будувати нашу Україну, — вони справді окошилися на окремих особистостях. На них, як на залізних стовпах, трималося — і не обрушилося! — наше духовне небо, навіть у найчорніші часи нищення нас як народу».
Напередодні цієї пам’ятної дати у Національному музеї Тараса Шевченка відбувся вечір-спогад про публіциста, правозахисника, члена-засновника Української Гельсінської групи Олексу Тихого. Про цього, як казав Євген Сверстюк, Дон Кіхота ХХ століття з обличчям європейського президента. «Згадуючи про Олексу Тихого, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках, — зачитував Василь Овсієнко уривки зі своєї статті «Повстав і поліг». — Артур з роману «Овід» Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного роману Джека Лондона. Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури. Він сам збудував себе, виховав, загартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком. І свідомо поклав за неї світлу свою голову. Це зразок, яким має бути справжній мужчина: толерантним, доброзичливим до людей, але вимогливим і нещадним до себе, завжди і всюди твердим і непохитним у своїх моральних переконаннях, незалежно від того, чи бачать, чи оцінять це люди. Сумління твоє, тобто Бог, завжди з тобою. Він усе бачить». «Поміж політв’язнями не говорилося високих слів, — продовжив він, — але цінувалася честь: кожен сам собі знав, що він тут не сам за себе. Що він — на передовій, що стоїть перед лицем ворога з єдиною своєю зброєю: гідністю. А з гідности кожного українця складається честь народу. Тому треба шануватися». А «декорацією» до сказаного були одяг «рецидивістів», ключі від камер, зокрема, ключ №3 — він, очевидно, від того карцера, де загинув Василь Стус, і неодноразово сидів Олекса Тихий. До речі, в Україні поки що немає музею, куди можна було би віддати ті реліквії. Тому Василь Овсієнко демонструє їх у студентських та шкільних аудиторіях, аби молоді знали, «чиїми надзусиллями урвалася в’язь колючого дроту, яка туго єднала цілі покоління українців». Штрихи до портрету Олекси Тихого додало есе із нової книги Євгена Сверстюка «Не мир, а меч»: «...Наші етапи в Пермській області розминулися в часі. Але ми проходили одними дорогами. У нас були ті самі наглядачі. І ми освоювали ті самі штрафні ізолятори. Але коли я читаю про життя Олекси Тихого, то мої етапи, карцери і протистояння блякнуть, хоча вони назавжди сидять у підсвідомій пам’яті. Олекса Тихий — мученик, який фатально переходив від катівні до катівні й при тому ніколи не збирався гнути хребта. Воістину як пише Стус: «і не кулься від нагая, і не крийся руками». Це рятувало і лютило конвоїрів, звичних до гри, що передбачає якийсь самозахист. А тут єдиний захист — незворушний стоїцизм... Тихий — це явище глибоко повчальне на всі часи. Це свого роду притча про вірність собі».
Про своє останнє побачення з батьком зворушливо розповів Володимир Тихий. Його розповідь нагадала про книгу Йова з Біблії. Тільки що Боже благословення у вигляді свободи отримав весь народ. «Це було 26 чи 28 квітня 1984 року, — згадує Володимир. — Батько вже був у дуже важкому стані. На той момент він важив всього 45 кілограмів! По суті, не міг сидіти, бо сидіти доводилося на кістках. А стояти вже не було сил. Наглядачі розповідали, що ще не бачили, щоб людина з раковими метастазами так мужньо і покірно зносила муки. Мав дуже просвітлене обличчя і сумирне серце. Розумів, що буде відходити в інший світ. Але не тримав образи ні на кого. Натомість мав любов».
