Олечці був рік, коли батьки віддали її в чужу сім’ю, щоб самим поїхати на заробітки в Італію. За два роки їхньої відсутності дівчинка стала рідною людям, власні діти яких давно вже дорослі. Рідні мама й тато були для Олі лише голосами в телефонній трубці. Не приїхали вони й тоді, коли малій сповнилося три рочки, проте вирішили передати доньку бабусі, якої вона майже не знала. Але опікуни не змогли віддати дитину наче набридливу іграшку...
Можливо, тодішні відвідувачі Луцької міської дитячої поліклініки й пригадують шокуючу картину, яка одного зимового дня розгорнулася просто в коридорі установи. Спочатку ніщо не провокувало конфлікт. Двоє жінок — одна за 50 років, а інша явно її донька — привели на прийом дівчинку. Дитя перебігало від старшої до молодшої, обнімаючи обох з однаковою любов’ю. І раптом до них кинулися двоє інших жінок, які щойно зайшли знадвору. Одна кричала, що не допустить прийому в лікаря, інша теж лементувала й шарпала дитину так, що адміністрації довелося викликати міліцію.
Навряд чи хтось із змушених очевидців цієї сцени щось зрозумів. Бо після того, як дівчинку поводили з кабінету в кабінет і видали довідку про стан її здоров’я, малу вмовили перейти з рук жінок, які привели, до рук тих, які прийшли в поліклініку пізніше. Щоправда, до молодшої з незнайомок вона так і не пішла, а старшу, очевидно, трохи знала. На прохання заїхати до них і забрати одяг та іграшки Олі («Без зайчика вона й не засне!») рідна, як виявилося, мама відрізала, що вони мають свої іграшки.
Вони сіли з дитиною в машину, брязнули дверима й поїхали. «А ми повернулися в квартиру, де все нагадувало про Олю. Її ліжечко, в якому спала ці два роки, улюблений зайченя, до якого тулилася вночі, піжама й маленька подушечка, яку моя мама зробила спеціально для неї» — розказувала Алла, дочка Ніни Василівни, котра була опікуном чужої дитини два роки.
Опікуни не знають, як засинала того дня й тієї ночі дівчинка, яку, в принципі, безцеремонно вирвали зі звичного їй світу. Вона довірливо пішла на руки рідної бабусі, яка інколи приходила до неї в дитсадок, але ніколи раніше не брала до себе додому. Але ж маму дівчинка не пам’ятала! І хоч кажуть, що дитяча пам’ять коротка, тому Оля мусила б швидко пережити стрес «повернення в родину», проте чи не відлуниться згодом це в її дитячих кошмарах?..
А починалася ця цілком реальна історія (проте зі зрозумілих причин прізвища дійових осіб названі не будуть) так благополучно, що ніхто ніколи не міг передбачити подальшого розвитку подій, які посварили не лише дві родини, а й чиновників, причетних до вирішення проблеми. Бо бути байдужим і офіційно відстороненим у цій ситуації не міг ніхто. Навіть виконком Луцької міської ради приймав два протилежні рішення. Спочатку переважила думка про те, що дитя потрібно лишити в опікунів, які виховували його під час відсутності не лише батьків, а й будь-яких інших родичів, а потім, щоправда після настирливої навали скарг із боку рідних батьків Олі, все ж постановили передати її рідній бабусі... Сцену возз’єднання сім’ї й могли бачити відвідувачі міської дитячої поліклініки. Але чому дитину передавали саме тут, а рідна мама готова була лягти кістьми, аби не допустити обстеження дочки в лікарів?
Коли нещодавно в луцьких школах провели опитування, у скількох дітей мама чи тато перебувають на заробітках за межами України, то таких виявилося небагато й немало, а півтори тисячі. А дітей, в яких за кордоном і мама, і тато — ціла тисяча. У більшості випадків ці діти виховуються в нормальних умовах у рідні, а батьки змушені залишати родину та їхати «у світи» справді з нужди. Проте й випадки, коли діти залишені на дідуся й бабусю (або дідуся чи бабусю), в котрих серйозні проблеми з власним здоров’ям, а їм ще й онуків «підкидають», теж численні... Подружжя Максименків (назвемо їх так) вирішило поїхати в «благословенну» для українських заробітчан Італію, коли їхній доньці ще й року не виповнилося. Олечка була пізньою дитиною, мама народила її у віці, ближчому до 40, а ніж до 30. У її тата це був другий шлюб, а від першого він мав майже дорослого сина, який нині перебуває разом із Максименками в Італії. Спочатку дитину залишили на рідну бабусю, а тим часом тато як працівник бюджетної сфери оформив на себе трирічну декретну відпустку. Розказують, що податися на заробітки їх змусили квартирні борги. Невдовзі до Луцька пішли передачі й листи з фотокартками. На них усміхнені тато й мама загоряли на березі Адріатики, були увічнені на тлі історичних пам’яток. З усього видно, що велося їм в Італії непогано, проте буквально за місяць-два помирає в Луцьку бабуся, давно стара й хвора. Валя, Олина мама, навіть на похорон не змогла приїхати, бо перебувала в Італії короткий термін і боялася, що назад її не пустять. Так сталося, що на час похорону дитину взяли до себе взагалі чужі люди. Приїхати (й то вже після похорону) змогла лише Валина сестра, яка перебувала «у наймах» давніше й мала вже документи для легального проживання.
Узяти на себе подальші клопоти про річне маля ніхто з родини не захотів. Про те, щоб покинути «найми» в Італії, теж не йшлося. Якось Валина сестра й згадала про добру родину Олійників, із дочкою яких вона давно дружила. Вони погодилися прийняти в дім Олечку. Про деталі ділової угоди сьогодні обидві сторони мовчать. Максименки стверджують, що платили Олійникам за утримання їхньої дочки великі гроші. Проте чи виправдовував матеріальний зиск безсонні ночі й переживання за чужу дитину (як кажуть, не доведи Господи, аби щось та сталося!)?..
Існувала ж у природі ще одна рідна бабуся — мати Олиного тата. Вона з сім’єю мешкала в невеликому селі, яке мало нормальне транспортне сполучення з Луцьком. Проте тривалий час особливого інтересу до внучки не виявляла, а нагадала про себе Олійникам лише тоді, коли постало питання про продовження для зятя відпустки по догляду за дитиною. Як відомо, таку відпустку можна продовжити до шести років. Максименкам зовсім не хотілося їхати з Італії, бо звикли до інших, ніж в Україні заробітків. Але щоб татові дали відпустку по догляду за дитиною до шести років, мусили бути серйозні підстави, зокрема стан здоров’я дочки. Можливо Оля й далі б перебувала в опікунів, бо рідні батьки до її утримання досі не мали претензій. Але коли Валя запропонувала оформити довідку, що Олечка — хвора, опікуни вперлися рогом...
— Виходить, що ми не догледіли дитя?! Оля цілком здорова дівчинка, вона відвідує дитячий садочок. І «робити» довідки, що вона хвора, ніколи не будемо. А дитину віддамо лише тоді, коли її обстежать лікарі. І буде написано: «Дитина — здорова».
Про те, що Олійники доглядають абсолютно чуже дитя, офіційні органи дізналися випадково. Оля ж не сирота, має численну родину, тому ніхто з чиновників не мав підстав контролювати стан її існування. За документами вона проживала в рідній сім’ї. Але Олійники самі звернулися про оформлення опікунства, бо зібралися везти Олю до моря.
— Зупинять машину на трасі, а як ми пояснимо, чия в нас дитина?!
Офіційні обстеження засвідчили, що умови перебування дівчинки в чужій сім’ї не гірші, ніж у рідній. Квартира нагадувала іграшковий магазин, у малої було вдосталь і одягу, й взуття. А товстезний сімейний фотоальбом зафіксував миті мирного й щасливого співіснування. На знімках Олечка як рідних обнімала й цілувала опікунів. Якби не знати, що вона їм чужа, ніколи б не подумав, що то — не рідні люди... І навіть якщо Олійники отримували за догляд гроші, то за нього таки треба було платити.
Дівчинка ходила в дитсадок, любила гратися з дітками. Її навчили й малювати, й танцювати. І коли постало питання руба: віддати Олю рідній бабусі, то Олійники запанікували. По-перше, як до донечки звикли. А по-друге, в селі, де живе бабуся, дитсадка немає. А яке виховання отримає дівчинка в домі, де хтось із родичів добряче випиває, а інший, кажуть, має проблеми з психікою... Але «підпирала Італія», й Максименки пішли в наступ. Одна з чиновниць, причетна до вирішення цієї справи, вважає, що якби не потреба в продовженні відпустки по догляду за дитиною (що давало можливість батькові Олі зберегти робоче місце й заробити гроші в Італії), то конфлікту не було б узагалі. Оля й надалі була б донечкою двох сімей...
На засіданні виконкому розгорілися справжні пристрасті. Одні доводили, що дитина має бути в тих, хто її народив. А інші, з не меншим запалом, нагадували народну мудрість: «Не та мати, яка народила, а та, яка виховала». Проте переважили все ж суто формальні причини: возз’єднання родини Максименків із донькою відбулося. А інакше бути й не могло. На підставі чого органи влади могли б відмовити рідним батькам та рідній бабусі забрати власне дитя в опікунів?! Але мораль до діла не підшиєш...
— Ми були б спокійніші, якби в селі, куди бабуся забрала Олю, був бодай дитсадок. Вона ж тепер позбавлена друзів, спілкування, цікавих занять... Проте в міру свого розвитку вони цього не розуміють, — вважають опікуни дівчинки, якій довелося стати «донечкою напрокат». — Ви думаєте, легко доглядати таку малу дитину?! І ночі не доспати, й труситися, щоб не захворіла... І постійно звіт давати, хоч і по телефону, чи так доглядаєш. Правда, до цього конфлікту Валя та її чоловік не мали до нас претензій. Якби не та довідка, ми б і далі залишалися близькими людьми.
Коли Олійники повернулися додому (після того, як їм не дали навіть поцілувати на прощання Олю), двокімнатна квартира видалася їм надто великою й порожньою. Усе було на місці: іграшки, ліжечко, черевички. Рідні нічого не забрали в нове Олине життя! А недавнім опікунам здавалося, що з дому пішла не чужа дитина, а рідна душа.
Між іншим, рідний тато Олі так з Італії «на розборки» й не приїжджав. Боявся, що не пустять назад?.. Та чи варті гроші того, щоб роками не бачити дитину, не чути її перших віршів, не тримати її біля грудей, коли хворіє?.. Кожен, причетний до цієї житейської драми, по-своєму вирішує цю дилему.
