Державою в державі часто називають «Укрзалізницю», яка може собі дозволити розкіш мати відомчу лікувально-профілактичну структуру. Протягом багатьох років існування залізничної медицини у неї склався позитивний імідж: тут добре лікують. У період застою тому, хто не працював на транспорті, коштувало величезних зусиль потрапити туди поправити здоров’я чи на обстеження. Сьогодні практично всі державні медичні заклади скаржаться на недостатнє фінансування. Як залізничним лікарям вдається виживати в нинішніх умовах? Про це наша розмова з головним лікарем Дорожньої клінічної лікарні № 1 м. Києва, невропатологом Олександром Канєвським.
— Джерелами нашого фінансування є бюджет і суми, які надходять за рахунок страхування залізничників і пенсіонерів, — сказав Олександр Самуїлович. — У 2002 році ініціатором системи страхування став міністр транспорту — Георгій Михайлович Кирпа. Він проаналізував наявну ситуацію в медицині та знайшов шлях вирішення даної проблеми. Сьогодні у нас діє бюджетно- корпоративно-страхова медицина. Дорога дає кошти на ремонт відділень, придбання меблів, закуповує обладнання, оскільки коштів, які виділяє бюджет (лікарня знаходиться на державному фінансуванні) на ліки і харчування, не вистачає. За нормативами МОЗ України на ці цілі слід виділяти чотири гривні на добу на одного хворого. Тому страхування залізничників компанією «ІнтрерТрансПоліс» дозволило у рамках страхового відшкодування забезпечити хворих необхідним обсягом медикаментів і коштів на харчування. На застрахованого залізничника виділяють чотири гривні, а на пенсіонера — вісім.
На дітей і членів сім’ї залізничників полісів немає, але ми їм не відмовляємо у допомозі. У зв’язку з недостатнім фінансуванням лікарні нам доводиться приймати від таких категорій хворих благодійницькі внески, які перераховуються на рахунок лікарні. Я категорично проти того, щоб медпрацівники займалися грошима. Так, медицина повинна бути платною, але не лікарі повинні займатися цим, а страхові компанії.
— Олександре Самуїловичу, але є такі хвороби, які вимагають дорогого лікування. Які послуги, на ваш погляд, повинні бути платними, а які — безкоштовними? Не є таємницею, що часто викликають родичів хворого і попереджають: потрібна операція, коштує стільки, поки не заплатите — не оперуватимемо. Хоч ніхто не дає гарантії, що після цього людина виживе.
— У нашій професії завжди є елементи ризику, випадковості, неточності. Медицина — це філософська величина, а не математична. Не можна шантажувати людей: платіть — лікуватимемо. Госпіталізованому хворому ми надамо допомогу незалежно від того, заплатив він за лікування чи ні. У клініці існує резерв медикаментів для надання невідкладної допомоги, для проведення діагностики й аналізів. Необхідно розвивати сучасні технології та вирішувати питання платних медпослуг на основі законодавчої бази.
Є у МОЗ пропозиції щодо переліку платних і безкоштовних послуг. Але як нам бути з тим фактом, що 70% населення живе за межею бідності? Я вважаю, все, що пов’язане зі стаціонарною допомогою, повинне бути для хворого безкоштовним. Необхідно якнайшвидше вводити обов’язкове медичне страхування. Перебування кожного хворого у стаціонарі вимагає великих сум. Однієї зарплати та пенсії не вистачить.
— Чи потрібна відомча медицина? Адже часто йде дублювання послуг.
— Я 25 років працюю лікарем у залізничній медицині. Починав свою трудову діяльність за міцної системи МШС й охорони здоров’я. На залізничному транспорті існує чітка структура лікувальних закладів: вузлові, відділкові, дорожні, центральні лікарні. Наприклад, у Харкові є найбільша ЦКЛ кардіологічного і неврологічного напряму. Але сьогодні приїхати з периферії до Києва чи Харкова — проблематично. Проте і нині лікуємо до 40% залізничників з усієї Південно-Західної дороги. На кожному великому залізничному вузлі обов’язково є лікарня або поліклініка. Медпункти, здоровпункти, амбулаторія функціонують на кожному вокзалі, депо, залізничному підприємстві, тобто навіть на тих ділянках, де немає міської охорони здоров’я.
За останнє десятиріччя матеріальна база багатьох лікувально-профілактичних закладів міста ставала гіршою, а залізничні клініки, завдяки допомозі «Укрзалізниці», свої позиції не здавали. У нас благоустрій території, ремонт корпусів — усе в належному вигляді. Не розгубили і свій персонал, хоч оплата праці у нас, як і у всіх медиків, невисока. Наприклад, коли скорочували бюджет фінансування, були прецеденти — хотіли деякі залізничні лікарні забрати до міста. Але вже через місяць влада не знала, як цього «хомута» позбутися. Адже утримання вимагає коштів, і з’являється додаткове навантаження на місцевий бюджет. Крім цього, у нас є певна специфіка роботи: профвідбір, профогляди, передрейсові огляди. У нашої ДКЛ 16 медичних представництв на різних вузлах і залізничних підприємствах. Медики визначають, чи можна випустити людину в рейс — адже на машиністові лежить величезна відповідальність за безпеку тисяч людей. На кожному вокзалі знаходиться медпункт. У Києві протягом доби обслуговують до ста чоловік. Якщо у поїзді стався нещасний випадок або захворювання, то виїжджають наші співробітники.
ДКЛ — багатопрофільний медзаклад: має 18 клінічних відділень. Представлено всі види терапевтичної, хірургічної (крім торакальної і нейрохірургії) допомоги, є центр здоров’я жінки, пологові, реанімаційні та реабілітаційні відділення. В останніх доліковуємо після інфарктів, інсультів, травм, операцій, проводимо профілактичні заходи для осіб, пов’язаних із безпекою руху поїздів. На кожній ділянці у нас працюють висококласні фахівці. Відділення невеликі — до 30 ліжок. Лікарня зосереджена на двох базах: Повітрофлотському проспекті та вул. М. Коцюбинського. Цілий рік ліжко-місця не бувають порожніми. Страхування дозволяє двічі на рік безкоштовно лікуватися пенсіонерам. У нас стало менше запущених випадків хвороб. Ефективну меддопомогу потрібно надати на кожному етапі захворювання — від загострення хвороби до реабілітації і профілактичних заходів. Нещодавно відкрили відділення невідкладної допомоги. Це диспетчерська служба, лікувальні блоки, спеціалізований автотранспорт (7 машин). Якщо відбуваються аварії в дорозі, НП на залізничних підприємствах, у разі отримання травм або захворювання на робочих місцях, — тоді їдуть наші медики.
Специфіка лікування залізничників полягає і в тому, що не всі ліки можна застосовувати. Приклад: у машиніста підвищився артеріальний тиск. Який препарат можна використати, щоб у нього не змінився психофізичний стан? Йому не всі таблетки підійдуть. Не можна давати «Раунатін», «Клофелін». Я називаю старі препарати, оскільки їхню дію докладно вивчено, а щодо нових ліків дослідження не проводили. Ми не знаємо, чи можна «Еналапріл» та «Енап» дати машиністу і чи не змінять дані препарати його кольоровідчуття, чи не засне він у дорозі...
Упродовж довгих років роботи у нас ніколи не виникало протиріч із місцевою охороною здоров’я. Ми допомагаємо одні одним, не ізолюємося, надаємо допомогу жителям Солом’янського району Києва. Кому підпорядковується залізнична медицина, більше хвилює МОЗ. Їх непокоїть, що йде дубляж обслуговування населення. За місцем проживання людина лікувалася, а потім лягла до відомчої лікарні. Стоїть і у нас на обліку, і в місті. Крім залізничників (500 тисяч) та пенсіонерів (300 тисяч), ми обслуговуємо членів їхніх сімей (1 мільйон) — це великий контингент по Україні.
— Є досвід різних країн. На ваш погляд, який шлях для нас більш прийнятний? Наприклад, в Америці лікарі вважають, що навіть смертельно хворому потрібно говорити його діагноз, щоб людина встигла розпорядитися часом, що залишився їй, написала заповіт тощо.
— Я бував у Німеччині, знайомився з роботою клінік. Але копіювати їхній досвід у чистому вигляді не можна. Наша медицина за своїм походженням — земська. Це медицина сімейного лікаря, обслуговування починається з народження і до смерті. Так лікували до революції, і досить ефективно. Нині ми повертаємося до старого і правильного досвіду. У масі не потрібна велика кількість вузькопрофільних фахівців. Навіщо випускати з медінститутів тисячі гінекологів? Нині вагітних менше, ніж акушерів. Потрібні лікарі сімейної практики. Ось її ми і використовуємо. Повинні підходити до кожного хворого індивідуально. Вести з ним постійний діалог. Право кожної людини — знати правду про своє здоров’я. Але існує моральний чинник. Старих засмучувати не має сенсу, а молодому треба говорити все: схему лікування, як можна боротися з недугою. Наприклад, у Харкові, на базі Центральної психоневрологічної лікарні МШС, уперше в Україні було створено кафедру психотерапії. Її засновник — професор Платонов, відомий лікар, автор монографії «Слово — як лікувальний чинник», уперше в історії медицини описав, що словом можна не тільки вилікувати, але й убити. Ставши керівником клініки, своїх підлеглих я закликаю не тільки використовувати сучасні технології в лікуванні, біоетику і деонтологію. Нам хворі повинні довіряти. Ніде за кордоном немає такої тісної зв’язки «лікар — хворий».
Сьогодні навантаження на працівника залізничного транспорту на багато разів вище, ніж було раніше, і завжди за станом їхнього здоров’я уважно спостерігали медики. Не можна зруйнувати те, що створювали десятиріччями. Залізничний медик — окрема спеціальність. Є авіаційна та морська медицина, а наша, з одного боку, є, а за документами — її нібито і нема. Ми всі закінчуємо медінститути, але потім потрібна спеціалізація. До речі, ВАКи є на флоті та в авіації. У Росії залізничних медиків готують у Всесоюзному інституті залізничної медицини, а в Україні такого навчального закладу немає. А багаторічна історія є. На базі лікарні відкрито музей історії залізничної медицини. На сьогодні в залізничній медицині, крім клінічної, проводять науково- дослідні роботи. Минулого року міністр транспорту Г. Кирпа і главк «Укрзалізниці» видали журнал «Залізнична медицина» — це перший етап у профпідготовці лікарів. Нам давно час створювати кафедру залізничної медицини.
