На минулих виборах село Череваха обрало собі нового голову. Ним стала бухгалтер Соф’янівського лісництва Валентина Іванівна Чернишен (на фото), дружина головного лісничого. Хоча й з перевагою всього у 40 голосів, але виграла у чоловіка, який обіймав цю посаду півтора скликання і був місцевим жителем, а вона — людина нова.
І за місяць-півтора зробила у Черевасі своєрідну «культурну революцію». Відремонтувала автобусну зупинку, котра давно світила обдертими стінами, та приміщення місцевого відділення зв’язку — поки що зверху, а всередині хай пошта подбає. Порівняла ями на дорозі до села. Прибрала «еверести» сміття біля місцевої школи — одних відходів від спаленого брикету вивезли вісім машин! У найближчих планах — ремонт клубу, який перебуває у відверто нікчемному стані, та дороги по центральній вулиці, спорудження спортзалу для школи, а в майбутньому — дитсадка, «бо діти на дорозі граються»... А у день, коли православний люд відзначає пам’ять Георгія Побєдоносця, у Черевасі вперше в історії відбулося свято села. Службу в місцевій Святогеоргіївській церкві відправляли аж вісім батюшок, громада ж вшанувала кращих господарів, найспівучішу родину, найстарішого мешканця та подружжя, котре дружно прожило у парі майже 60 літ... Як кажуть, нічого надзвичайного, а для людей — свято... До свята у місцевій школі з ініціативи Валентини Іванівни було відкрито світлицю-музей історії села. А з понеділка мали валити похилений паркан біля сільради й ставити новий, а згодом займатися тим же біля школи...
Оскільки немало її колег і за всю каденцію не спроможуться на бодай половинне виконання передвиборних обіцянок, то ентузіазм молодого голови викликав принаймні інтерес. Чому вона, маючи гарантовану роботу (що для цієї місцевості — важливий елемент банального виживання) та й благополучного у кар’єрному значенні чоловіка, змінила спокійне розмірене життя на «служіння суспільству»? З першого погляду ніколи не скажеш, що Валентина Іванівна Чернишен майже все життя прожила по лісах, подалі від цивілізації, що вміє прийняти пологи у корови (чим вже займається й у Черевасі), собаці зробити кесарів розтин, а як господиня — скерувати цілим весіллям. Знає і як піч розпалити, і як город обробити. А справляє, можливо, враження рафінованої міської панночки з усіма відповідними цьому образу ознаками: модні туфельки на шпильці, манікюр, зачіска, костюм хоч діловий, та спідниця — майже міні... На зріст невисока й тендітна, голос далеко не керівний. А намоталася ж за чоловіком по лісових «гарнізонах», бо обоє за освітою — лісівники. Років шість працювали в лісництві в Чекаліно, що у Тульській області (вчилися в Росії, бо там можна було вступити без грошей...). Потім перебралися на батьківщину Саші, у село Берестяне Ківерцівського району і вісім років жили на хуторі у Лопатені.
— Тримали і по дві, й по три, й по чотири корови. Щоправда дві належали Сашиним дідові й бабі, але ми їх доглядали. Мали свиноматок, кіз, індиків, гусей... Жили у лісі, тому лікарів до дітей (їх у Чернишених троє.— Авт. ) і ветеринара до худоби викликали тільки у крайньому разі. Сама всього навчилася.
Було, що довелося їй приймати пологи у домашнього собаки. Ніяк не могла розродитися, а господиня ніяк не наважувалася зробити скальпелем надріз... Операцію все ж провела, та врятувати тварину вже не вдалося. Але такий життєвий досвід теж формував характер! А що жили самі, без сусідів і мами під боком, то як господиня навчилася готувати геть усе: і паску спече, і столи для сотні весілян накриє (і цим колись довелося займатися). А два роки тому Чернишена перевели головним лісничим у Соф’янівське лісництво.
— Інколи жартуємо: хай би виділили нам два вагончики для проживання, аби їх чіпляти до машини і переселятися, куди скажуть. Бо меблі, які з Росії привезли, ще одного переїзду не витримають...
Соф’янівка — колись благополучне село, в якому була окрема колгоспна бригада, — нині такий собі хутірець з трьох десятків хат та півсотні мешканців. Лише до траси — київсько-варшавської «бетонки» — сім кілометрів лісом. А ще шмат дороги у Маневичі, куди Черишени щодня возять дітей у школу та садок, та в Череваху, де тепер працює мама.
— Їдемо з дітьми. Як не вранці, то ввечері дорогу переходить козуля... — відзначає одну з романтичних ознак нинішнього буття Валентина. Але хвалиться пральною машиною- автоматом, водопостачання до якої організував чоловік: у, власне, глушині така річ для господині незамінна. Не тримають тепер Чернишени ні корови, ні свині, навіть курки. Нема часу. Та й нема у Соф’янівці (як і в Черевасі) де пасти худобу. Ліс переважно хвойний, грунти піщані.
— Тут землі тільки для тих, хто не хоче робити. Не грунти, а золотий пісок! — каже нова черевахівська «головиха».
Можна всю Череваху обійти та майже нікого з корінних мешканців не знайти. Ні, звичайно, вас заведуть в одну чи дві родини найперших переселенців з сусіднього села Городка, з якого, стверджують, і пішла Череваха. Але побутує й інша версія: начебто у давні часи якась пані виселила зі свого маєтку гулящих дівчат. Вони були вагітні, а за місцевою говіркою — череваті. Слово «черевата» згодом трансформувалося у Череваху. Проте черевахівці притримуються іншого пояснення.
— Маємо річку Черевашку, яка дала назву селу. Хоч вона тепер невелика канавка, але впадає у Дніпро! — з гонором пояснили сільрадівські жіночки, щоправда, згодом ми уточнили, що посередником між Черевашкою і «Дніпром могучим» є Стохід...
— Колись любила свої рідні Козлиничі, а тепер люблю Череваху, — каже Марія Феодосіївна Гусарчук, до якої ми зайшли як до господині найстарішої у селі криниці. — Батьки не раз питали: дитино, і куди тебе занесло?! Бачите, які у нас землі: не грунти, а справжній пляж!
Про свою криницю господиня каже, що вода у ній «смачніша, ніж маневицьке пиво». А викопали її, за переказами, ще царські солдати у Першу світову війну. Вкопано у ній металеву трубу, через яку з джерела вода надходить. Проте і дна немає!
— Покійний свекор опускав на шнурках туди носилки, то вони потонули і десь щезли, нагору не піднялися. Навіть у найбільшу спеку у криниці є вода. Щоправда, одного року трохи надрізували верх труби: воду видно, а не йде. А ще у нас он там, де стояла колгоспна ферма, є джерела. Два вже замулилися, а третє — ні. Від них, кажуть, беруть початок оконські джерела, — Марія Феодосіївна хоч і «не корінна», а хоче відзначити, що Череваха — не зовсім «простеньке» село, як часом у районі його малюють...
«Простеньке», мовляв, бо давно наказав жити колгосп, який і на цих неблагодатних землях все ж забезпечував роботою селян, бо цегельню («А глина ж яка!») люди розібрали по цеглині... Крім двох лісництв (Черевахівського і Соф’янівського), на території сільради ніяких підприємств нема. Люди жили і живуть з лісу, село наче у його полоні. Де б не став, скрізь ліс видно. Навіть хати під старезними дубами (їх тут ціла дуброва), котрі, за легендами, пам’ятають ще Северина Наливайка... Череваха є своєрідною грибною столицею. Тут, як вже мало де на Волині, родять і білі гриби, і геть вичавлені заради заробітку (було, що ціна за кілограм доходила до 22 хгривень) лисички, які тепер з Волині прямою наводкою їдуть у Європу. Який уже завзятий грибівник чоловік нинішньої черевахівської «головихи», а й він був вражений, коли першого ж року роботи у Соф’янівці знайшов одного дня 260 білих грибів. А наступного — ще 300! Казав, що сто білих на одному місці (це при такому стажі роботи у лісі) ще не бачив.
— Колись виходжу з хати — а вона біля вказівника «Череваха». Їде машина, зупиняється, люди виходять. «О, Череваха! — читає чоловік. — Це те село, де гриби косами косять!» За відра — і в посадку, що біля нашої хати. І що ви думаєте: за 20 хвилин вийшли з повними відрами! Я не витримала й кажу: «Вибачте, а чи не можна глянути, що ви там косами накосили?» Правда, вони брали всі гриби підряд, а ми — лише білі, — каже завідуюча черевахівським клубом Людмила Юхимівна Оксенюк. Вона зі сміхом пригадала епізод після наради у райцентрі: — «Коли з’являться гриби, ви мені, — каже один з обласних начальників, — багато не пишіть. Тільки три букви «г» — і я буду знати, що в Черевасі вже «гриби гребуть граблями!»
Проте торік гриби у цих краях були, може, з тиждень, влітку, а восени й шляпки не показали. Нині черевахівці ще сподіваються на милість природи та «грибні» заробітки. Бо грунти такі, що не родить ні ячмінь, ні пшениця, а якщо з десяти соток візьмеш п’ять центнерів жита, то це дуже хороший урожай. Не особливо родить і бульба. Нема надії й на «молочні» чи «м’ясні» заробітки: у соснячку худоба не напасеться. І навіть клімат не такий, як у близьких Маневичах! Село у своєрідній ямі, тому якщо взимку у райцентрі було мінус 26, то у Черевасі чи Соф’янівці вже мінус 31.
Незважаючи на природні й економічні катаклізми, у Черевасі гарні хати. Правда, майже не цвітуть квіти (і пісок, і холодно), але біля однієї хати ми все ж побачили розкішний, як за місцевими мірками, квітник. Це дім ще однієї черевахівської знаменитості — колишнього фельдшера Марти Дмитрівни Радчук, яку прозивають діагностичним центром. Як визначить хворобу, то й комп’ютера не треба.
— Якщо п’яниця у новому селі чи місті шукає найперше «точку», то я заглядаю через паркани, де гарні квіти, — признається вона. А виростити квіти на «пляжі» — справа непроста. Чоловік, Микита Автономович, жартує, як зрадів, коли копав криницю і на чотириметровій глибині викопав глибу чогось такого, що змусило подумати: золото знайшов! Знахідку вивчали аж геологи в Івано-Франківську, проте золотом вона і не пахла, а був це не особливо цінний мінерал.
Отож періоду золотої лихоманки Черевасі пережити не вдалося. Тому люди покладаються на власні сили. Вони, як каже Валентина Іванівна Чернишен, «хочуть, щоб у селі хоч щось було». Щоб були і робота, і клуб, і дитячий садок, і спортзал у школі. Нині вона зуміла прилучити до «ери» відновлення села місцевий люд. Не секрет, що багато хто тримається за біржу, аби мати гарантовані виплати без праці. Їм і дає банку з фарбою та щіточку — фарбувати, наприклад, паркан (так звані громадські роботи). Бо це ж для села, а самі сільрадівські працівники рай для Черевахи ніколи не створять.
— Можливо, спочатку нашу нову «головиху» не всі й сприймали. Голоси ж поділилися майже порівну. Якби з боку попереднього голови був хоч найменший поштовх, могли б і за нього проголосувати. Але тепер навіть ті, хто за неї не голосував, кажуть: добрий початок! Кажу щиро, бо вже пенсіонерка і ні від кого не залежна! — міркує Марта Дмитрівна.
— Дуже хочу добитися, щоб люди для початку бодай побілили свої паркани. Фарба недешева, а це зробити ж можна! І нічого, що колись дощ змиє. Так гарно, коли вулиця сяє світлом! — ділиться ще однією робочою «мрією» черевахівська «головиха».
На якому рівні стануться зміни у Черевасі — лише на рівні «марафету» чи зміниться стиль життя загалом — покаже час.
