Серед 30 мільйонів працездатних громадян майже кожний четвертий працює за кордоном. За оцінками експертів, щорічно близько 2,5 млн. українців їде для нелегальної роботи в інші країни. Перше місце за кількістю українських заробітчан посідає Росія. Тільки на сезонних роботах в Москві та Підмосков'ї щорічно працює 200 тисяч наших співвітчизників. Колишній російській прем'єр Єгор Гайдар в одному зі своїх інтерв'ю навіть пожартував: «Якщо у нас припиниться трудова міграція з України, в Москві може зупинитися громадський транспорт». За даними Всесвітнього конгресу українців та Інституту демографії й соціальних досліджень НАН, кількість нелегальних мігрантів із України за 2005 рік виглядає приблизно так: Росія — 1 млн., Польща —300 тис., Італія — 200 — 800 тисяч, Португалія — 65 — 150 тис., Іспанія — 100-400 тис., Туреччина — 35 тис. і США — 20 тис. чоловік.
ПРИВІТ, ІТАЛІЄ!
Беневенто — типове невелике містечко в центрі Італії. За нашими мірками, — середнього розміру райцентр. До моря — кілька годин на авто, великої промисловості немає, серед туристів, судячи з усього, теж не надто популярне. Щоправда, жителі цього містечка немало пишаються тим, що Беневенто — старіше за Рим. Нам за кілька годин показали місцеві пам'ятки: античний театр, міст, оспіваний великим Данте, і тріумфальну арку. Ось майже все, що лишилось тут від попередніх століть.
Але нас цікавить, де можемо зустріти українців, що нині тут мешкають і працюють. Виявляється, місцеві українці збираються щочетверга і щонеділі у центральному парку на дві-три години, які їм вдається вирвати у практично цілодобової роботи. Це мало не єдина розвага для наших заробітчан. В парку обмінюються новинами, шукають роботу.
Був четвер, отже, нам не довелося довго шукати: серед кількох відпочивальників ми безпомилково впізнали своїх співвітчизниць. Все-таки є щось таке невловиме, по чому «наших» точно вирізняєш поміж італійцями. Чи то манера одягатися, чи вираз обличчя якийсь відмінний, помітний на тлі безтурботних італійців. Знайомимось. Одна з наших співрозмовниць — із Запоріжжя, інша — зі Стрия. Отже, до Італії на заробітки їдуть не лише із Західної України. Поступово сходяться іще люди, підсідають з інших лавочок. Так назбиралося близько двох десятків жіночок. Із Херсона, Запоріжжя, Сімферополя, Львівщини, Тернополя... Тут представлена вся Україна. І ще одне, що впало в око відразу, — жінки переважно середнього і старшого віку. Їх сюди привела потреба ставити на ноги і вчити дітей чи онуків.
Одна жінка з Бібарки, що на Львівщині, пояснила все дуже просто: «Мені шкода дітей, щоб не розбивалися сім'ї, щоб не їхали. Але що їм робити, зять не працює, немає роботи, дочка не працює, немає роботи... Правда, внучка вже телефоном каже: «Бабо, коли ти вже приїдеш, нам уже грошей не треба, нічого не треба, тільки б ти приїхала». Але їм же жити на щось треба». Та гірка правда ще і в тому, що ціною таких заробітків стають зруйновані сім'ї. Дуже часто чоловіки, що лишаються вдома, просто не витримують того, що дружина зникає на три-чотири роки з життя, ревнощі з одного боку; нерозуміння, якою тяжкою ціною даються тут гроші — з іншого — ось лише очевидні причини зруйнування багатолітніх шлюбів.
ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ МІГРАЦІЇ
Чоловіків-українців тут мало, бо їм складно знайти роботу. Варіант один — будівництво. Але, з огляду на часті нещасні випадки на таких будовах, тепер працедавці не надто ризикують брати нелегалів. Тут навіть термін є — «біла смерть», коли внаслідок таких випадків загиблі є, але юридично їх немає. Отже, такі випадки, коли на заробітки переїхали і чоловік, і дружина, разом облаштувалися на нових теренах, чи коли родина, незважаючи на багатолітню розлуку, зберігається — швидше щасливиий виняток, а не правило.
Які тут способи заробітку в жінок? Насправді небагато. Загалом можна окреслити як хатню роботу. Чи то догляд за старими, чи прибирання і готуванні по сім'ях, чи виховання дітей. Різниця принципова є лиш в одному. Працювати тут можна «на день і ніч» і «на години». Властиво, що з праці «на день і ніч» починають усі. Початківцеві іншої роботи дістати важко. Така робота означає, що ви 24 години на добу будете належати родині, яка вас найняла, прибирати, готувати, доглядати за старими і дітьми, словом, усі обов'язки, а крім того, — жити в родині постійно. І родини бувають різні. І ситуації, навіть за умов взаємної довіри, бувають різні. Можуть і шматком хліба дорікнути, і ніби випадково натякнути, що ви людина нижчого сорту, не випустити зайвий раз із хати, або просто ховати їжу і речі від такої прислуги. Тяжко тут не стільки фізично, скільки морально. Мимоволі почуваєшся невільником, цілком залежиш від родини, що тебе найняла.
Більш привілейована робота — «на години». Але дозволити її собі можуть лише ті, хто вже більш-менш облаштувався, спромігся винайняти собі квартиру чи кімнату, отримати легальний дозвіл на роботу, віднайти працю вигідніше... І навіть при цьому люди часто йдуть на цілодобову працю.
Скільки заробляють? По різному. У середньому від 500 до 1000 євро. Буває, може трохи більше. Але якщо врахувати, що якісь гроші треба тут витратити на проживання, одяг, транспорт чи квартиру, то в підсумку виходить не так уже й багато. Часто люди самі собі багато в чому відмовляють, щоб відкласти зайву копійку й вислати на батьківщину. Одна жінка хвастається: «Я зараз у тих чоботях, у яких чотири роки тому з дому приїхала!». Одягаються на місцевому базарі, доволі невибагливо. Більшість із жінок тут уже не перший рік. Як правило, — років три-чотири, є й по шість, і по вісім. «Я боюся повертатися в Україну, бо в мене передпенсійний вік. Яку я там можу роботу дістати? Тільки базар. А тут я все-таки маю роботу, мене тут поважають, я свої години відпрацювала та йду додому. Я і моя внучка кожного дня розмовляємо по телефону, а це значить, що ми одне про одного пам'ятаємо, — говорить жінка із Запоріжжя, яку ми помітили першою. — У мене мама пенсіонерка, я за іншою бабцею тут дивлюся, мене тут люблять, поважають. Але ж я свою маму залишила, я мушу тут за нею дивитися, щоб моя мама могла ліки купити. Я за своєю мамою хочу так дбати, як тут я за цією жінкою дивлюся. І соромно, що потрібні гроші, просто потрібні гроші».
Підійшов до гурту і батько з дитиною. Вони тут цілою родиною. Це той рідкісний щасливий випадок про який ми казали. В Україні він був співаком, переможцем міжнародних конкурсів, подавав великі надії. Тепер працює на будові. До слова сказати, майже всі наші співрозмовниці мають вищу освіту. Педагоги, юристи, медсестри, математики. Італійці люблять найманців з освітою. І перспектив знайти роботу більше. Але...«Україна мені дала дуже багато, — розповідає молодий батько, — я не можу своїм дітям в Італії дати того, що мені дали мої батьки в Україні. Я в Україні ходив на музику, на волейбол, на карате, взагалі — на що хотів, то мені допомагали, тут я цього не можу дати, тому ми повинні повертатися в Україну, якщо хочемо нормально будувати своє майбутнє».
ДОДОМУ, АЛЕ КОЛИ?
У маленькому містечку все і всі на видноті. Про українських заробітчан знають усі. Але на загал вони мають гарну репутацію, не замішані ні в чому, а навпаки, корисні місцевий владі й в цілому — Італії. Щоправда, сьогодні італійські політики розійшлися у цьому питанні, половина парламенту виступає за таких заробітчан, інші — проти, говорять, що українці забирають в італійців роботу. Та поки політики сперечаються, життя іде. І життя підказує, що наші заробітчани для Італії вигідні, бо таку роботу італійські жінки робити не будуть. Вигідно й те, що українки мають здебільшого нелегальний статус, адже так їм можна платити набагато менше. Більшість тутешніх нелегалів мають прострочені візи і просто бояться їхати додому. Італійська сторона, як правило, випускає. А от при в'їзді в Україну дуже легко можна отримати штампика у паспорт, при якому знову виїхати до Італії буде дуже й дуже тяжко. От і сидять такі жінки в Італії роками нелегально. А з Україною, з дітьми, з батьками зв'язок хіба телефоном і поштою. Нас уже давно не п'ятдесят два мільйони. Скільки із тих зниклих мільйонів українців нині живуть в Італії? Лише у невеличкому Беневенто їх понад сотню. А є ще Неаполь, Рим, Мілан... Складається враження, що наших співвітчизників тут мільйони. А ще в Іспанії, Португалії, Німеччині, Польщі, Росії...
А чи оцінює Україна справедливо працю цих людей? Адже вони щороку, відкладаючи копієчку до копієчки, перераховують до України мільйони доларів. Платять із цих грошей чесно податки, за ці гроші будуються і ростуть нові й нові банки, за ці гроші заробітчани дають своїм дітям вищу освіту, доглядають своїх батьків, будують собі житло, відкривають власний бізнес і створюють нові робочі місця. Словом, роблять багато що з того, чим повинна займатися держава. І все це легально. Зараз гроші, які трудові мігранти надсилають родичам в Україну, складають до 10% ВВП. Ці мільярди доларів сприяють пожвавленню внутрішнього ринку, але шлях Мексики, яка піднесла свою економіку загалом завдяки грошам трудових мігрантів, що працювали в США, нам навряд чи підійде. Зараз масова трудова міграція перетворилася, на думку експертів, у серйозну загрозу майбутньому економічному розвитку. Перебування мільйонів кваліфікованих співвітчизників за кордоном у найближчі два-три роки почне негативно впливати на темпи економічного зростання країни. В регіонах інвестори вже зараз скаржаться на нестачу кваліфікованої робочої сили — хіба що не головного компоненту інвестиційної привабливості України.
Майже всі наші співвітчизники, яких ми зустріли в Італії, планують повернутися додому. Тільки кожного року доводиться лишатися знову, а потім знову... Одна з жінок хоче купити в рідному Тернополі квартиру, але квартири дорожчають швидше, ніж вона встигає заробляти. І так щороку. Знову не вистачає, і знову Італія. У іншої донька студентка, а потім безробіття, а потім копійчана зарплата. І просто нікому тримати родину. Інша просто боїться, що не знайде роботи в такому віці. А тому ще рік, і ще рік...
