Державна цільова науково-технічна та соціальна програма «Наука в університетах» на 2008—2012 роки, ухвалена Міністерством освіти і науки України, визначила активізацію наукової діяльності вітчизняних університетів та поглиблення її взаємодії з навчальним процесом. Проте цю програму логічно було б також спрямувати і на виконання Україною Болонських зобов’язань щодо впровадження до 2010 р. третього циклу вищої освіти, який завершується присудженням ступеня «доктор філософії» (PhD). На жаль, МОН і досі не може підійти до повноцінної реалізації цієї складової Болонської декларації. Посприяти цьому може диференціація між тими вітчизняними ВНЗ, які покликані бути якісними «ретрансляторами» вже набутої суми знань, і тими, які цю суму знань примножують у процесі власної наукової діяльності. Останні можна назвати «дослідницькими університетами». НаУКМА сьогодні перебуває на етапі переходу до статусу потужного дослідницького університету європейсько-американського зразка. Про науково-освітні перспективи й найвизначніші проекти, про те, які інноваційні зміни запроваджуються в Могилянці, розповів віце-президент із науково-навчальних студій НаУКМА Володимир МОРЕНЕЦЬ.
— Володимире Пилиповичу, як у цьому навчальному році відбувається перехід НаУКМА у статус «дослідницький університет»?
— Зазначу, що ми були інтегровані у цей процес після постанови Юлії Тимошенко про визнання дослідницькими шести українських університетів. Була постанова, але не були розроблені чіткі критерії.
Безпосередньо я брав участь у проекті. Разом із НТУ «КПІ» була створена робоча група, яка випрацьовувала критерії навздогін цій постанові. Ми сформулювали критерії й наполягали на запровадженні відносних величин. Це дуже важлива і принципова річ, бо інтенсивність і продуктивність інституції не залежить тільки від її масштабу. Великий університет може бути пасивним, а малий — активним. Виходячи з цього світового принципу, а у світі ці всі показники розробляються відносно кількості викладачів, штату, співробітників, науковців тощо, ми чітко окреслили ці критерії.
Восени 2009 року вони були опубліковані, потім знову в лютому 2010-го, але на останньому етапі їх змінили на абсолютні. Це, з нашої точки зору, — абсурд, позаяк у «абсолютних цифрах» певний університет, який має 25—30 тисяч студентів, з яких 20 тис. — заочники, і, відповідно, великий штат, визнається дослідницьким, а Могилянка, де 320 осіб штату, а продукція величезна, — ні. Все це треба розуміти відносно. Для того, щоби затвердити і зафіксувати могилянську позицію, ми видали свої критерії: як ми розуміємо дослідницький університет.
— На якому етапі цей проект функціонує зараз?
— Починаючи з осені минулого року й до цієї весни ми напружено працювали й розробили грандіозний план розвитку всієї структури. Інститут науково-навчальних студій, інститут, який би включав докторські програми, наукові центри підвели під це фінансування, і такий запит за підписом президента і віце-президента Могилянки передали до уряду влітку цього року. Мовляв, якщо ви визнаєте за нами таке право, будь ласка, профінансуйте. Це б позначилося на рішучому збільшенні кількості наукових штатних одиниць і, відповідно, розширенні можливостей. Не для всіх, не за красиві очі, а за реальну роботу, за виконані проекти, за те, що в цих наукових центрах здійснюється і підготовка наших докторантів. А на сьогодні ми вже маємо шість докторських програм.
Це план розвитку на найближчі три роки, бо коли вийшла постанова уряду, вона передбачала, що університет протягом півроку подасть план свого стратегічного розвитку відповідно до статусу дослідницького університету. Це було пунктом постанови. Реакції від уряду поки що немає.
— Чи можемо говорити сьогодні про єдність науки й освіти у НаУКМА?
— Для мене це, здається, найпростіше питання є водночас і найскладнішим. Я б поставив питання так: а як вона відбувається? Як реалізується ця єдність? Я як викладач і науковець пишу дослідження. Цим займаються всі, це входить в основний час роботи викладача. Хоча, коли я працював у системі Академії наук, мене зажди дивувало: де викладачі знаходять час на науковий ступінь узагалі? Бо фактично за таких педагогічних навантажень, як ми маємо, часу для написання статей і монографій фізично немає. Для цього потрібні надзусилля. Загалом можуть бути приуніверситетські дослідницькі інститути, але вони існують за своїм планом, як, наприклад, у Київському університеті, й є навчальний процес. А в якій точці все це єднається?
Можна сказати, вихлюпується ця єдність через запрошених викладачів, як це відбувається в нас. Але де самі інституції? Ця площина є органічною. Я відкрив для себе третій цикл освіти — докторантська робота за типом PhD, і це ми називаємо навчанням через дослідження. Докторант є тією постаттю, тією фігурою, тим топосом, де поєднуються і дослідження, і навчання. Причому ми не маємо на увазі під навчанням те, що він навчає, хоча докторант може мати педагогічне навантаження і ділитися своїми знаннями. Але він сам навчається у процесі дослідження. І це дуже важливо. Докторант втілює цей третій цикл освіти. Це той рівень, та площина, де навчання і дослідження поєднуються.
На магістерських програмах все-таки маємо навчання з елементами науковості. На бакалавраті це лише навчання. Воно може бути базоване на доброму ѓрунті: чим сильніші викладачі, тим краще навчання, але все-таки це передусім навчання.
Єдність науки й освіти здійснюється тільки на третьому циклі. Перший цикл — це бакалавр, другий цикл — магістерські програми, третій цикл — докторантська підготовка. Давши відповідь на це питання, ми почали розбудовувати третій цикл освіти, створювати докторські програми. Цей критерій ми також заклали у дослідницький університет. Це університет, у якому готуються дослідники через здійснення наукових проектів.
— Володимире Пилиповичу, але як уможливити здійснення цього проекту?
— Кафедра як основний елемент навчального процесу є цінною передовсім для бакалаврату. Частково — для магістерки, але вже на цьому рівні самої кафедри замало для формування молодого дослідника. Навіть якщо магістерку обслуговуватиме кілька кафедр, якщо її, наприклад, буде поєднано з інститутами і так далі, то все ж вона не може бути базовим елементом для докторантських програм. Вона — насамперед навчальна структура. В усьому світі, в Америці, в Західній Європі, докторська підготовка здійснюється на базі науково-дослідницьких центрів, отже, треба розвивати науково-дослідницькі центри. Аби це робити, треба мати якийсь план цього розвитку.
Ми маємо скромні масштаби у цій царині. Науково-дослідницьких центрів у нас близько 30. Але лише кілька з них фінансуються університетом, а решта існує на самофінансуванні. Тобто це ентузіастичні угруповання, які мають можливість із-під свого даху і статусу шукати гранти. Знайдуть грант — є дослідження, не знайдуть — немає. Раз на три роки вчена рада оцінює їхню роботу. Одні центри закриваються, інші відкриваються.
У принципі ми маємо близько 30 науково-дослідницьких центрів. А чому б половині з них, які є справді базовими для тих ентузіастичних проривів у третій цикл освіти, не надати фінансування? Тоді центри матимуть стабільний характер. А також, що головне, докторант наймається для роботи в центрі на другому-третьому році навчання в якості наукового співробітника, як це має місце в усьому світі. Він на півставки є співробітником певного центру чи лабораторії.
