Їх просто ніхто не слухає. Вони злилися в беззмістовну й глуху какофонію, що нагадує міський шум, нездатний когось потривожити чи зачепити за живе. За таких умов можна запропонувати лише таку собі спробу інтроспекції, чи, якщо волієте, самоспостереження. Інколи це допомагає прояснити окремі аспекти проблеми. Та й годі. Бо проблема це для тих, хто ніколи й не переставав говорити рідною мовою. А ті, для кого вона ніколи не була рідною, мають це не за проблему, а якщо за проблему, то чужу.
Усе, що стосується питання державної мови, давно загусло в режимі банальності. Але, як доводить життя, будь- яка банальність є дуже життєздатною й навіть не утруднює себе жодними вишуканими деформаціями для того, щоб продовжити своє існування. Отже, говорити державною мовою в будь-якій державі не лише бажано й добре, це — необхідно. Банальна істина. Для француза, китайця, американця, ще казна-кого. Українець має всі підстави вважати, що його становище є винятковим, бо... Бо історичний перебіг подій позбавив його можливості дивитися так просто на такі тонкі матерії.
Американський соціолог Як Дейл поділяє населення України на три основні підгрупи, виходячи з того, як позначився на самоусвідомленні представників української нації той перебіг історичних подій. Існують українці, які володіють рідною мовою, ідентифікують себе як представників українського народу, мають таке-сяке уявлення про культурну спадщину своєї нації. Другий різновид наших сучасників і компатріотів, що сягають своїм корінням приблизно тих самих теренів, українською говорити не вміють, про українську культуру уявлення мають дуже приблизне, але, принаймні, не заперечують того, що вони українці й вважають за потрібне подумки повертатися до цього факту хоча б час від часу. Третій сегмент цієї приблизної типології: не розмовляють, не вважають, не ідентифікують, не розмірковують, але все одно продовжують бути представниками нації, хоча б на біологічному рівні.
Не надто довго замислюючись над цим, просто відношу себе до першої умовної групи української популяції. І дуже сподіваюся, що мої знайомі та друзі не закидають редакцію гнівними протестами й викриттями з приводу мого безтурботного самозванства. Розмовляю, ідентифікую, культуру ціную й трохи знаю, принаймні не заперечую, що вона існує, з діда-прадіда українка й поганенько уявляю себе кимось іншим. Так склалося.
Мушу сказати, що коли вперше потрапляєш до Києва на тривалий час, не відразу, далеко не відразу, усвідомлюєш власне своєрідне ставлення до того, що столиця говорить українською дуже мало й не дуже вільно. Спочатку це навіть не дивує. Але з часом доходиш висновку, що дивуєш ти сам. Коли в транспорті просиш передати гроші на квиток, питаєш про ціни в магазині. Коли твоя дитина радісно й тому дуже голосно кричить на вулиці: «Мамо, дивись, яка гарна бузкова кулька!». Має минути певний час, перш ніж ти помічаєш, що час від часу вже й сама запитуєш, котра година й скільки щось там коштує, російською. Щоб заощадити час. Бо запитання українською частенько призводить до необхідності ще раз повторити те саме. Заскочена зненацька публіка не завжди включається одночасно зі звуком твого голосу.
Ще один розділ спостережень за собою наводить на роздуми про власне моральне здоров'я в контексті проблеми націоналізму. З'являються ремінісценції на теми конструктивного й деструктивного націоналістичних проявів. Приміряєш на себе. А все чому? А тому, що в торбинці час від часу з'являються несподівано безглузді набутки у вигляді газет, які ніким і ніколи в хаті читатися не будуть, дріб'язку, що продається на кожному кроці в метро та переходах і не має жодного призначення в твоєму конкретному окремо взятому житті, й таке інше. Купується це усе спочатку несвідомо, а потім усе більш усвідомлено, просто тому, що окремі громадяни закликають купити їхній товар українською мовою.
З часом починаєш розуміти, що це нагадує реакцію на земляка десь на десятому кінці світу. Звук рідної мови вабить, як символ можливості особливого рівня порозуміння між тобою та іншим. Навіть якщо цей інший — шахрай з виразними зовнішніми ознаками свого неоднозначного соціального досвіду. Не заглиблюючись у психологію, мушу сказати, що, за моїми скромними спостереженнями, це відбувається приблизно однаково з кожним, хто опинився за межами Батьківщини, незалежно від того, наскільки розвинутою в економічному плані вона є.
Постає запитання: на якій відстані від моєї Батьківщини перебуваю я сама, мешкаючи в столиці тієї ж таки Батьківщини? І якщо я не можу до пуття пояснити це собі, то хіба випадає розраховувати на те, що зможу пояснити це комусь іншому?
Примусити говорити нерідною мовою — неможливо, рідною (якщо дійшло аж до питання про примус) — тим більше. Однак, поза всяким сумнівом, існує об'єктивна необхідність, рахуючись із якою, людина, перш ніж будувати якісь життєві плани, з'ясовує власні можливості щодо їхнього виконання. Щоб зробити кар'єру в будь-якій іншій країні, треба знати її мову. В цьому не сумнівається ніхто. І коли заходить мова про виїзд-невиїзд на багатші села, вона неодмінно зводиться до «розмовляю — не розмовляю». Ніколи не чула, щоб дискусія про потребу говорити англійською для успішного соціального функціонування в Сполучених Штатах дійшла до точки, де було б висловлено побажання ввести українську як ще одну державну мову в межах цієї не стільки затишної, скільки зручної держави.
Втім, як уже зазначалося вище, наша історія далеко не така примітивна, щоб дозволити нам припиняти дебати на найцікавішому місці. Нам є про що поговорити, хоча всі ці розмови стали ненав'язливим тлом, на якому всі розмовляють про все, і так, як уміють і хочуть. Домовитися, щоправда, ні до чого не можуть.
Ми нічого особливого не втрачаємо від того, що просування до успішної кар'єри в нас не асоціюється з потребою вміти висловлюватися українською. Як можна втратити щось, чого ніколи й не мав? За національною традицією ми створюємо додаткові резерви комплексів, від яких на словах так хочемо позбутися. Із шести вступних екзаменів до магістеріуму з економіки в Києво-Могилянській академії три проводяться англійською мовою. І якщо екзамен на знання англійської сприймається легко й схвально, ба навіть співбесіда з економіки англійською мовою до певної міри лізе хоч у якісь ворота, бо проводять її фахівці з тих самих Сполучених Штатів (хоч уявити собі щось подібне в іншій країні не зовсім вдається), то письмовий екзамен з економіки знову ж таки англійською виглядає трохи натягнуто. Безумовно, американські професори під час співбесіди користуються екзаменаційними роботами вступників, їм треба розуміти, що там написано, щоб ставити відповідні запитання. Це настільки важливо, що нам самим уже просто не обов'язково розуміти хоч щось із того, що відбувається з нами, нашою економікою, психікою, життєвими установками, політикою та всім іншим.
Жодних рецептів, жодних оперативних втручань, жодних побажань — просто досвід інтроспекції окремого представника одного з трьох сегментів населення. Яке говорить рідною мовою дуже мало. І не дуже вільно...
