У перебігу чергових політичних колізій поза увагою українських медіа залишилася подія, розвиток якої може дати для нашого самоусвідомлення набагато більше, аніж будь-яка парламентська коаліція. 9 жовтня Президент України Віктор Ющенко підписав Указ №955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних iз воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу». Враховуючи ту увагу, яку «День» останнім часом приділяв мазепинській темі (згадаймо лише нещодавній репортаж про освячення на свято Покрови церкви у селі Мазепинці), кому, як не цьому виданню, привернути увагу читачів до чергової події тривалих «пристрастей по Мазепі». Приємним фактом є те, що в Указі №955/2007 серед причин його прийняття згадується й «ініціатива громадськості», а «День» вже повідомляв про створення у Києві громадського комітету з відзначення цих подій, до якого увійшли знані науковці та інші небайдужі до пам’яті визначного гетьмана громадяни. Комітет звертався з відповідним зверненням до Президента, й зі змісту указу видно, що укладачі документа не оминули увагою подані пропозиції. Ще приємніше те, що київський комітет не єдиний в Україні, а отже, громадськість дійсно не дрімала.
Які ж, власне, «офіційні кроки» передбачені цим указом? Голова держави наказав Кабінету Міністрів утворити організаційний комітет з підготовки та проведення заходів з відзначення вказаних подій, розробивши ці заходи за участi Національної академії наук. Передбачаються, зокрема, організація та проведення заходів до роковин Батуринської трагедії та зруйнування 1709 року Запорозької Січі; аналогічно щодо Полтавської битви 1709 року; проведення міжнародної наукової конференції та інших академічних заходів з приводу об’єктивного висвітлення тих доленосних для України подій. Далі органам державної влади пропонується вивчити питання щодо присвоєння окремим навчальним закладам, установам, військовим частинам імен гетьмана України Івана Мазепи та його соратників, а також відповідного найменування чи перейменування в установленому порядку проспектів, площ, вулиць та парків у населених пунктах України.
Містить указ і ряд пунктів, які мають «монументальний характер»: вжити невідкладних заходів щодо проведення робіт з ремонту, реставрації та реконструкції Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви» в місті Полтава; вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам’ятників Івану Мазепі та його соратникам у Києві та Полтаві, інших населених пунктах, а також про установлення пам’ятних знаків та меморіальних дощок у місцях, пов’язаних з їхнім життям та діяльністю; спорудження в Україні пам’ятника Карлу XII; забезпечення проведення робіт з ремонту, реставрації і музеєфікації палацового комплексу К. Розумовського, благоустрою території цитаделі, в тому числі укріплення меморіального хреста, а також облаштування об’єктів соціальної, інженерно-транспортної інфраструктури в селищі Батурин Бахмацького району Чернігівської області; спорудження пам’ятного знака загиблим у 1709 році козакам Запорозької Січі у Нікопольському районі Дніпропетровської області.
Якщо хоч частина з цих заходів буде здійснена, це може стати справжньою революцією у справі увічнення в Україні своїх національних героїв. Я маю на увазі не масштабні реконструкції заповідників й палаців, а встановлення пам’ятників. Досі все обмежувалося лише потугами ентузіастів і напівконспіративним здійсненням. Навіть у столиці з числа наших визначних державних діячів «заслужили» на монументальне втілення лише Св. Володимир та Богдан Хмельницький (обидва — ще за Російської імперії), та Михайло Грушевський, хоча історія української державності дала набагато більше непересічних постатей. Бачимо, що імперська Росія, хоч і не навмисно (мала свої мотиви), віддала нашим державцям більше шани, аніж ми. Наш національний пантеон досі залишається лише віртуальним. І навіть якщо не постане у Києві скульптура Карла ХII, то, може, нам би хоч з одним-однесеньким Мазепою пощастить... Після цієї події, яка стала би знаковою для країни, можна було б сподіватися на те, що й решті вагомих постатей буде легше повернутися на очі людям. Щоправда, знаючи про неможливість поставити пам’ятник Симону Петлюрі в його рідній Полтаві, починаєш сумніватися в окреслених райдужних перспективах, адже в указі сказано: «Вирішити в установленому порядку». Знаємо ми цей порядок... Дивує лише те, що громадська та історична свідомість місцевої влади Білоцерківського району (де стоїть село Мазепинці) перебуває рівнем вище, аніж свідомість місцевої влади обласного центру Полтави. Дуже по-різному там і там шанують своїх славних земляків.
До речі, в указі не сказано, де саме в Україні варто встановити пам’ятник союзнику Мазепи Карлу ХII, а це суттєво: одна справа — Київ, інша — наприклад, поле Полтавської битви (чи не почувається там самотнім монумент Петру I?). Щоправда, кожен варіант тягне за собою дуже різні політичні наслідки (особливо міждержавні).
Заслуговують на нашу пильну увагу ще два моменти. Найважливіший — це, звісно, фінансування усіх цих корисних пропозицій. Воно також буде здійснюватися «у встановленому порядку», тобто реалізація зазначених планів залежатиме від Кабінету Міністрів (того, який буде), який залежить від коаліції, яка залежить від стосунків її членів, які залежать... Далі ми усе знаємо. Голова нинішнього Кабміну ще на початку літа висловлювався про імовірне спільне з Росією святкування ювілею Полтави. Навряд чи провід найпотужнішої української партії в наступних політичних комбінаціях переосмислить свій погляд на історію. А отже, реалізація указу залежить від надто великого числа невідомих нам (і авторам) чинників. Проте ми маємо справу, принаймні, з першою за 15 років незалежності можливістю почути офіційне ставлення новітньої української держави до одного з найвизначніших синів українського народу. Аби ж вистачило політичної волі довести шляхетну справу до кінця...
І наостанку: в тексті указу жодного разу не прозвучало слово «Росія», хоча вона брала вкрай активну участь у колі відзначених Президентом подій 300-річної давнини. Участь, яка для України мала трагічні наслідки, але ж вона була. Зрозуміло, що мова в документі йде переважно про українсько-шведський союз та українсько- шведські відносини, які тлумачаться у контексті євроінтеграційних процесів. Тут, очевидно, думки про майбутнє, в якому східного «вектора» Президентом не передбачається. Але з ближчого майбутнього уперто виринає 2009 рік — і знову та ж сама Полтавська битва, з приводу якої на наш провід та відомі політичні сили ще чекатимуть цікаві пропозиції з російського боку: бо ж у східного сусіда будуть бучно святкувати, незважаючи на жодні українські «бачення», бо для росіян це була дійсно велика перемога. Звісно, що непередбаченим у даному указі російським очільникам захочеться відсвяткувати перемогу безпосередньо на знаменному місці, особливо під час нашої президентської виборчої кампанії. Можна не згадувати Росію в указі, але від цього вона нікуди не зникне, ні у 1709-му, ні у 2009-му. Як же буде відбуватися у 2009 році чергова Полтавська баталія? Хто переможе цього разу? Хто цього разу зробить свій вибір і на чию користь? Чиї принципи переможуть? Можемо чекати на повторення пройденого, але уповатимемо на те, що трагедія вже відбулася і на нас у гіршому випадку очікує лише фарс. А найгіршим фарсом буде ситуація, яку також не можна виключати: що з приводу безпосередньо Полтави буде інший указ, з іншою інтонацією — бо ми ж такі приязні до всіх і часом такі «багатовекторні»...
