З рештою — сталося: відбулася подія, яку чекали роками. 19 червня, на великому зібранні в центрі Варшави римо-католицькі польські єпископи та єпископи Української греко-католицької церкви (УГКЦ) сказали урочі і такі необхідні сьогодні слова: «Пробачаємо і прощення просимо!». Єпископи обох церков звернулися до своїх віруючих, щоб вони зробили те саме і працювали б на покращання вiдносин між польським та українським народами. Виступаючи на площі Пілсудського у Варшаві, архієпископ Йозеф Міхалік (Римо-католицька церква Польщі) сказав:
«Всім і добре відомо, як багато терпіли один від одного ці два народи протягом багатьох століть ворогування, незгоди, взаємних образ. Але не будемо закликати суддів, бухгалтерів та репортерів, щоб рахувати зло, голосити над минулим та вишукувати, хто більше винний, хто розпочав, хто більше постраждав. Остаточний і справедливий суд належить тільки Богу. Бо у цьому протистоянні страждали як поляки, так і лемки й українці!»
Після цих слів керівник кількамільйонної УГКЦ кардинал Любомир Гузар та голова конференції єпископів Польщі виголосили Молитву поєднання. Ось фрагменти цієї Молитви: «Нехай від сьогодні і назавжди припиняться між нашими нардами різноманітні суперечки і розбрати, а запанують мир і братня любов, що за Божою ласкою доведе нас до справжнього взаємного прощення. …Усвідомлюючи історичне минуле свого народу та стан власної душі, просимо прощення у наших братів і сестер (поляків і українців) і прощаємо їм із щирого серця всі провини супротив нас». На площі їх слухало кілька десятків тисяч поляків; ще більше людей слідкувало за цією церемонією по ТБ. У богослужінні, яке потім відбулося, взяло участь не тільки польське духовенство, але й гості з інших країн — із Білорусі, України, Росії та Казахстану.
Сьогодні як в Україні, так і в Польщі є чимало людей, які не хочуть забути трагічного минулого, а особливо ті події, які трапилися в ХХ столітті, під час Другої світової війни. Польська «Gazeta Wyborcza» наводить результати опитування поляків щодо їхнього ставлення до ідеї примирення з українцями. Є відгуки, які, на превеликий жаль, страшно читати — таку ненависть носять у своїй душі деякі люди. І це при тому, що саме поляк став римським «папою миру» — поляк, який не тільки всюди шукав примирення, але й просив пробачення за гріхи церкви.
Та серед опитаних газетою поляків є й інші люди, інші погляди. Ось, наприклад, така думка: «Якщо називати той народ (українців) «мотлохом», то тоді хто в дійсності є ми? Бо ж так говорити не можна про жоден народ. А українці — подібно до будь-якого іншого народу — мають і свої недоліки, і свої цноти. Якщо ж зважати на історію українців, на те, що вони пережили (згадати хоча б мільйони загиблих під час Холокосту), то цей народ безумовно заслуговує великої пошани. Адже не так складно досягти певного рівня життя, успішно розвиватися у тих випадках, коли цьому сприяє історія, зовнішні обставини. А ось вижити, зберегти себе як народ, вистояти, не втратити своєї ідентичності за умов, коли, здається, все навкруги виступає проти цього, — це є історичний подвиг. І я сердечно бажаю, щоб українцям все вдавалося, щоб вони могли достойно жити на своїй землі і ввійшли, зрештою, в європейську родину. А нашим церквам — Католицькій та Греко-католицькій — хвала за шляхетну ініціативу. Мої поздоровлення!».
Описане вище — то тільки одна половина церемонії примирення. 26 червня у Львові відбудеться духовний захід, подібний тому, який мав місце на площі Пілсудського — греко-католицьке духовенство та представники Католицької церкви Польщі зачитають «Послання католицьких єпископів України та Польщі з нагоди акту взаємного прощення і поєднання». А потім всі — духовенство двох церков та віруючi УГКЦ — помоляться разом. Обидві сторони вважають, що цей акт Примирення є виконанням Заповіту покійного римського папи Івана Павла II. Бо хоч наші народи розділяли збройні політичні та релігійні конфлікти, які проростали на грунті взаємних образ, упереджень та забобонів, українців і поляків завжди об’єднувала віра в Ісуса Христа, Закон Божий, віра в Божу матір.
Важливим є також той факт, що i поляки, і українці були хрещені ще до того, як трапилася Велика Схизма — розділення єдиного світового православ’я на Східне і Західне. Поляки майже зразу прийняли латинський обряд, а східні слов’яни — візантійський. Ця різниця в обрядах іноді перебільшувалася і ставала причиною релігійних конфліктів — найчастіше не без втручання сусідів.
Однак попри релігійну свободу, попри II Ватиканський собор напруга у відносинах між нашими народами, на превеликий жаль, збереглася. Та «на порозі третього тисячоліття ми усвідомлюємо, що повинні подолати болісну спадщину минулого, простити колишні кривди і образи, очистити історичну пам’ять, щоб поєднати наші народи і розвивати вiдносини між ними у дусі довіри».
Пошук порозуміння між єпископами Польщі й України, які стали ініціаторами «Послання примирення», має досить довгу історію. Так, 1945 року Примас Польщі кардинал Август Гльонд та український єпископ Іван Бучко зустрілися у Ватикані в атмосфері християнської любові і зробили перші кроки один одному назустріч. Цю болючу проблему обговорювали також кардинал Мирослав Іван Любачівський та кардинал Йозеф Глємп. Вони дійшли висновку, що український та польський народи «є боржниками один одного, бо не вміли втілити в життя науку, яка випливає зі святого Хрещення». Дружнім актом можна вважати також той факт, що Тисячоліття Хрещення Русі (1988) було урочисто відзначено в Польщі за участю польських та українських (у вигнанні) єпископів. Дуже урочисто святкували Хрещення Русi також у Ватикані. Спочатку планувалося це зробити у невеликому храмі св. Клеменса, але папа вирішив, що така важлива дата заслуговує Собору св. Петра.
Неабияким фактором, що єднає наші народи, став візит папи Івана Павла II — сина слов’янського народу — до України (2001). Папа говорив: «Немає миру без справедливості, немає справедливості без прощення!». Визнаючи історичні провини Католицької церкви і просячи за них вибачення, папа Іван Павло II подав всім людям високий приклад, бо у серці християнина не може бути місця для гніву, несправедливості, неправди. В Євангелії говориться: «Коли приносиш на жертовник (Бога) дар свій і раптом згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав перед жертовником свій дар і піди примирись спочатку зі своїм братом, а тоді вже принеси дар свій».
Духовна атмосфера папських відвідин уможливила спільне вшанування жертв братовбивчих конфліктів. І тому всі ми, як говориться у Посланні, «повинні піднестися понад політичні погляди та історичні обставини, понад наші церковні обряди, навіть понад нашу національну належність — українську і польську. Маємо пам’ятати, що насамперед ми діти Божі. Звернімося до Отця зі словами: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...» А щоб молитва була цілком щирою, скажімо один одному слова: «Вибачаємо і просимо вибачити!». Солідарність двох народів яскраво проявилася також під час Помаранчевої революції.
Зауважимо, що дійсна нормалізація відносин між поляками та українцями вимагає, так би мовити, розширення процесу примирення. Адже сьогодні йдеться, головним чином, про примирення католиків-поляків та українських греко-католиків. І хоча саме тут відчувається найбільше напруження, варто було б залучити до цієї акції також православні церкви та східні регіони України. Будемо плекати надію, що цей шляхетний рух стане загальноукраїнським і загальноцерковним.
