Віхи православно-католицьких відносин
До ХХ століття — відсутність нормальних відносин між Католицькою і Російською православною церквами.
1943 рік — відновлення патріаршества в Росії, формування сучасної Московської патріархії.
1948 рік (часи «холодної війни») — на Всеправославній нараді в Москві Римського папу Пія ХII назвали антихристом, а католицьку церкву — єретичною й контрреволюційною.
1961 рік — з «благословення» КПРС і за благословенням Московського патріарха Алексія I розпочався процес потепління православно-католицьких відносин. Тоді радянські аналітики виявили в католицизмі «лівий ухил».
1969 рік — Священний синод РПЦ приймає надзвичайну в історії православ’я постанову: дозволяє православним приймати останнє причастя з рук католицьких священиків (і навпаки). Це означало визнання таїнств католиків благодатними і рятівними, тобто визнання єдності Західного та Східного християнства.
1989 рік — повний «відкат» у дружніх відносинах між Ватиканом і Московською патріархією, пов’язаний, головним чином, але не тільки, з початком відродження «катакомбної» Української греко-католицької церкви в Україні. Тоді греко-католики почали поминати у храмах Римського папу Івана Павла II, а невдовзі починається процес (іноді — силовий) повернення греко-католиками своїх храмів, переданих 1946 року урядом СРСР Російській православній церкві. Московська патріархія досі називає цю реституцію храмів «розгромом православних єпархій на Західній Україні», спровокованим Ватиканом. Тим часом, багато аналітиків вважають, що те, що відбувалося тоді в Західній Україні, стало для Ватикану несподіванкою.
