Закінчення. Початок читайте «День», №160
В середині XIX століття в Україні працювало чимало талановитих архітекторів, яким було під силу та до снаги спланувати і збудувати визначний православний храм. Славна доба українського бароко в архітектурі й мистецтві відійшла в минуле, але залишила по собі в самому лише Києві низку шедеврів, у тому числі й «зодягнені» в нові барокові шати окремі храми, споруджені ще за доби Київської Руси-України. Якби задуманий храм святого Володимира було доручено будувати комусь із молодих архітекторів, які ще жили і леліяли у своїх мріях цим чудовим, лагідним, теплим стилем — українським бароко, — напевно, це був би шедевр, рівний оновленій Софії Київській, Кирилівській церкві, Андріївській церкві. Але цього не сталося.
Бо ні бароко, ні ампір, ні класицизм уже не були потрібні світським чиновникам і церковним архієреям при дворі Миколи І. Поверталося на всіх рівнях візантійство. Візантійство! Ось чому пошуком архітектора для планування й побудови храму святого Володимира зайнявся не хто інший, а все той же «провізантієць» — старий київський митрополит Філарет Амфітеатров. Його архієрейський палець показав на молодого, вельми здібного архітектора, зросійщеного німця, Івана Васильовича Штрома (1829—1887). Штром закінчив Петербурзьку академію мистецтв; його головним учителем був італієць Вінченцо Беретті, більш відомий у нас на ім’я «Вікентій», — славний будівник червоного корпусу Київського університету. Штром десять років жив і працював у Києві, де збудував низку визначних приміщень, таких, як Кадетський корпус — нинішнє Міністерство оборони України на Повітрофлотському проспекті, 6 (у 1849—1857 роках), Присутні місця з пожежним депо на Софійській площі — цей величезний будинок, що його жартома називають «київським пентагоном». Він же планував і будував разом з архітекторами Іконниковим та Скаржинським (1854—1857 роки) Лютеранську церкву на однойменній вулиці — разом з архітектором Шлейфером та ін.
Він провів виміри місця собору: західним фасадом собор мав виходити на Фундукліївську вулицю — теперішню Богдана Хмельницького, де нині будинок Національної опери України; а три апсиди завершувалися на східній стороні біля Золотих воріт. Тобто собор мав бути там, де нині увесь квартал будівель між оперним театром і Золотоворітським сквером. Це мав бути великий собор, за площею у кілька разів більший за Софію Київську чи будь-яку іншу церкву в Києві. У плані це був типовий хрестово-купольний храм з трьома навами захід-схід і широким поперечним трансептом північ-південь. Штром спланував аж тринадцять куполів, а ще виконав детальний кошторис із вартістю кожної частини будови і загальною сумою в 700 тисяч карбованців.
Але дуже швидко настали нові реалії, які унеможливили здійснення проекту Штрома. Почалася Кримська війна. Про державне дофінансування побудови собору не могло бути й мови. У Києві запроваджено військовий стан. На зміну генерал-губернаторові Дмитру Бібікову новим київським генерал-губернатором призначений князь Іларіон Васильчиков, який не бачив жодних перспектив роздобути 700 тисяч карбованців для будівництва храму. У лютому 1855 року за загадкових обставин раптово помирає цар Микола І, і всі надії на його планований приїзд до Києва аж ніяк не могли бути здійснені. А тут ще 1857 року упокоївся найбільший прихильник побудови собору у візантійському стилі митрополит Філарет Амфітеатров. Управління митрополією переходить до старого архієрея Ісидора Нікольського, але лише на неповних три роки (1858—1860). За цей короткий термін свого митрополитства Ісидор встиг зробити у справі собору дві дії: подарувати з приписаного до Києво-Печерської лаври цегляного заводу один мільйон штук цегли доброго випалення для фундаменту собору; намовити генерал-губернатора Іларіона Васильчикова змінити місце будівництва — не біля Золотих воріт, а навпроти червоного корпусу Київського університету.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Логіка владики Ісидора мала духовні підстави. Мовляв, де ж краще бути Володимирському собору, як не навпроти університету святого Володимира? Це мало, на думку владики, найкращим чином, благодійно впливати на студентів. Чекали на приїзд до Києва нового царя Олександра II та його думки. Цар побував, але місце для побудови собору на університетській площі забракував. Видання того часу зазначали, що Олександр й особисто об’їздив місто в пошуках іншого місця для собору і знайшов його там, де нині розташований собор: західним фасадом — на бульвар (нині Тараса Шевченка), східними апсидами — у бік Фундукліївської (нині Богдана Хмельницького) вулиці. Та площа тут була невелика, зусібіч оточена особняками киян; а до неї ще й прилягала будівля другої київської гімназії. Комітет просить губернатора розширити площу шляхом знесення особняків, щоб при храмі можна було побудувати ще й дзвіницю. Від дзвіниці довелося відмовитись, бо власники особняків навіть за великі гроші компенсацій не бажали залишати свої оселі в центрі Києва і перебиратися на його околиці. Спроектований Іваном Штромом собор не міг уміститися у вибраній владою площі. Що робити? Уже три місця досі обиралися для собору, але жодне з них не могло вмістити грандіозний храм за планом Штрома. І ось митрополит Ісидор Нікольський на схилі життя викликає до себе київського єпархіального архітектора Павла Спарро і рішуче велить йому переробити проект Штрома, щоб будинок майбутнього собору співвідносився до площі, на якій мав бути побудований, і з архітектурним оточенням.
Переробка Павлом Спарро храму з хрестово-купольного на корабельний спонукала зменшити число куполів: з тринадцяти до семи. Сім — позитивне сакральне число, яке часто фігурує в Біблії. Крім того, всі менші куполи ближче прилягають до основного, найбільшого та найвищого купола, який височіє над центром храму, над місцем розташування єпископської кафедри. Найбільшою удачею Спарро митрополит Ісидор Нікольський, а також митрополит Арсеній Москвин, який зайняв київську православну кафедру 1860 року після упокоєння Ісидора, вважали те, що Спарро в чотири рази здешевив будівництво собору: із 700 тисяч карбованців (за проектом Штрома) до 175 тисяч! Згодом Спарро був звільнений за власним бажанням; але будівництво не могло здійснюватися без головного архітектора. Таку кандидатуру знайшли: це був італієць Алессандро Беретті, син архітектора і будівника червоного корпусу Київського університету Вінченцо Беретті. Певна річ, італійські імена батька й сина набули слов’янського написання і вимови: Вікентія Івановича та Олександра Вікентійовича. На момент запрошення до праці над спорудженням Володимирського собору Олександрові Беретті було 46 років, але він досяг найвищих титулів зі свого фаху; академіка архітектури Петербурзької академії мистецтв, в якій і навчався у 1827—1837 роках під керівництвом свого батька професора архітектури Київського університету святого Володимира, а також мав чимало нагород. Беретті мав добре розвинуту уяву і, приступивши до роботи 1862 року, одразу після відставки Павла Спарро, спостеріг чимало незугарностей мистецько-естетичного характеру. У проекті не було того духовно-величного злету вгору, до неба, який мав би бути у християнському храмі та який так чудово відчувався в Софії Київській, Андріївській церкві, Михайлівському Золотоверхому соборі, Успенському соборі в Києво-Печерській лаврі. На їхньому тлі проект Штрома — Спарро виглядав тумбою, суворо-казенною будівлею. Беретті помітив відсутність ясної ідеї і концепції собору.
Можна не погоджуватися з південним темпераментом Беретті; але відмовити людині у праві доводити свою невинуватість і зумисно брати на себе вину і нехлюйство інших — неетично. Володимирський собор, яким він постає сьогодні, — це в основному архітектурний твір Беретті. Міг би стати шедевром, якби з самого початку Беретті доручили його проектувати і будувати. Уся драма будівництва собору полягає в тому, що забагато людей з різними поглядами на архітектуру і мистецтво залучалися до справи з намірами зробити «щось візантійське». Цілковите виключення української архітектурної традиції, відсунення місцевих архітекторів від участі в проектуванні, постійні апеляції до Петербурга, настирливе наголошування то на «візантійськості», то на «руськості» майбутнього собору — ось усе це в комплексі лежить в основі драми і пристрастей при його плануванні й будівництві.
Зазвичай дослідники вказують на собор Святої Софії в Константинополі, збудований у 532—537 роках за царювання візантійського імператора Юстиніяна І, як на храм, в якому начебто сформувалися основоположні риси візантійського стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві (бо храм ізсередини був прикрашений мозаїками, іконами, фресками), а відтак моделі й варіанти цього стилю були поширені на інші міста Візантії та за її межі. Чи справді Свята Софія концентрує в собі те, що прийнято називати стилем візантизму? В цьому доводиться сумніватися. Два славетних архітектори Софії Константинопольської були чільними представниками сирійської школи храмового будівництва: це Антимій із міста Трали та Ісидор із міста Мілета. Їх і викликав імператор Юстиніян до Константинополя, і вони не зреклися своєї сирійської школи архітектури. Подібність цього величезного храму до інших візантійських храмів, збудованих раніше й пізніше від Святої Софії, дуже незначна і багато в чому умовна.
Таку ж картину може дати порівняння архітектури Софії Константинопольської із Софією Охридською, із Софією Сердіки (так у Середньовіччі називалася нинішня болгарська столиця Софія), із Софією Київською, Софією Новгородською тощо. Це зовсім різні «візантизми»: цей термін щодо названих храмів (і багатьох інших) цілком умовний, без чітко визначених ознак, які маємо, коли говоримо, наприклад про романський, готичний, ренесансний, бароковий, рокайлевий чи класицистичний стилі. Щодо неовізантійського стилю архітектури Володимирського собору в Києві, то він — іще на дальшій відстані від більш ніж сумнівного візантизму Софії Константинопольської та Софійських соборів у тих містах, які я щойно назвав. Так, є схожість чисто функціональна: наявність нав у базилікальній споруді (нави більш характерні для хрестово-купольних храмів), хорів, ярусів, та вузькі вікна-прорізи. Але форми, обриси, прикраси зовсім різні. Та й архітектура Володимирського собору не претендувала бути «небом на землі» і моделлю світобудови, як було задумав імператор Юстиніян і спонукав на це сирійських архітекторів.
