Не так давно випала нагода потрапити до славнозвісної чи, скоріше, сумнозвісної Бендерської фортеці, яка сьогодні — на території самопроголошеної Придністровської Республіки й належить Молдавській державі. Разом із колегами-товаришами Оленою Бачинською, Сергієм Леп’явком, Ярославом Федоруком, Олександром Кухаруком та іншими знаними істориками в межах наукової конференції «Південна Україна: козацька та післякозацька доба» (яку проводив наприкінці червня 2012 року Одеський національний університет ім. І. Мечникова спільно з Інститутом історії України НАН України) із великою професійною цікавістю проїхалися історичним маршрутом: Одеса — Бендери — Варниця.
Чому Бендерська фортеця славнозвісна? Та тому, що від часу її заснування молдавськими князями на початку XV століття (хоча, очевидно, людські поселення тут були ще задовго до того, як Тигині, чи Тягині) українці мали великий вплив на історію міста та місцевої фортеці. Унікальну твердиню було зведено після захоплення Тягині Османською імперією, фортецю неодноразово атакувало й захоплювало українське козацтво протягом XVI—XVIII століть. На території фортеці 1806 року перебував зачинатель української літератури Іван Котляревський, який у чині майора армії Російської імперії звільняв її від турків. Але ще до нього під час чергової російсько-турецької війни такий собі корнет Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен, перебуваючи у складі російських військ, «облетів на ядрі» 1737 року всю Бендерську фортецю, про що власноручно і записав у своєму щоденнику. А ще до того, 1710-го, гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик разом з іншими славними мазепинцями уклав тут знаменитий документ європейської та національної політико-правової ваги під назвою «Пакти і Конституції».
Можна було б ще багато говорити про славетність цієї твердині та різноманітні подвиги діячів, які відвідували її. Однак Бендерська фортеця також є й сумнозвісною для нас, сучасних українців. Насамперед тому, що, відвойовуючи її в Османів, біля фортечних мурів загинуло в різні історичні періоди тисячі українців. Однак найбільш прикметною для національної минувшини стала смерть у ніч із 21 на 22 вересня 1709 року в одному із приміщень фортеці українського гетьмана «обох сторін Дніпра», кавалера багатьох орденів — уже на той час тяжкохворого Івана Степановича Мазепи.
Офіційний історіограф шведського короля Георг Нордберг у своєму щоденнику записав, що на урочистому похованні українського героя був присутній шведський монарх Карл ХІІ з усією свитою. Попереду процесії йшли королівські сурмачі, а сама труна, оббита червоним оксамитом із широкими золотими «позументами», перебувала на спеціальному возі, який запрягли шістьма білими кіньми. З обох боків кількома рядами йшли козаки з оголеними шаблями. Перед труною генеральний бунчужний ніс гетьманську булаву, яка зблискувала перлинами та дорогоцінним камінням. За труною йшов натовп козацьких жінок, які, за українським народним звичаєм, голосили і плакали. Позаду них верхи на конях їхали головні претенденти на осиротілу гетьманську булаву — генеральний писар Пилип Орлик і Мазепин небіж Андрій Войнаровський. А вже за ними рухалася вся козацька старшина з участю вищого шведського офіцерства. Очевидець тих подій зазначав, що козаки йшли з приспущеними донизу прапорами та шаблями. А коли труну з тілом гетьмана Мазепи принесли до парафіяльної церкви в селі Варниця, неподалік Тягині, то козаки дали одночасний залп із мушкетів...
Які думки рояться в голові сучасного історика під час перебування в Бендерській фортеці та пригадування вищенаведених історичних фактів? Згадалося, що в Україні в цей же час (за повідомленнями літописців) поширювалися чутки, що гетьман Мазепа не помер і не був похований у далекій Молдові, буцімто це були фіктивні похорони заради того, щоб дати змогу опальному політикові добратися до Києва, де він прийняв чернецтво в Києво-Печерській лаврі. Пригадувалися й слова одного з перших українських істориків Олекси Мартоса (уже після повернення з Бендер знову перечитав його мемуари), який, перебуваючи 1810 року в місті Галаці, а саме до галацького собору Св. Юрія (суч. Румунія) був потім перенесений прах гетьмана з Варниці, писав: «Мазепа умер в отдаленности от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободы и знание стоит уважение потомства. После его удаления из Малороссии жители ее потеряли свои права, столь священны, которые Мазепа долго защищал со свойственною каждому патриоту любовью и горячностью. Его не стало, а имя Малороссия и сих храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя не великих числом, но известных своим существованием и конституцией. Теперь богатая Малороссия составляет наряду с прочими две или три губернии» (подаємо мовою оригіналу). Справді змістовна цитата нащадка козацько-старшинського роду, і, головне, з початку ХІХ століття вона залишається актуальною...
Походжаючи разом із колегами Бендерською фортецею та професіональним оком оцінюючи її стан збереження (тут треба віддати належне дирекції місцевого музею, яка не тільки гарно зберегла, а й реставрувала велику частину споруди), а також обговорюючи історію життя Івана Мазепи (у музеї, на території фортеці, є його зображення й навіть невеликий бюст), думалося: а чи він один зміг би виступити проти могутнього російського царя? Звичайно ж, ні, адже поряд із ним це робили представники тогочасної справжньої національної еліти. В останню путь небіжчика проводжали не тільки Пилип Орлик та Андрій Войнаровський, а й впливові урядовці Української козацької держави: кошовий отаман Кость Гордієнко, генеральний обозний І. Ломиковський, генеральний бунчужний Ф. Мирович, генеральний осавул Г. Герцик, генеральний суддя К. Довгополий, генеральні та полкові старшини — І. Максимович, Д. Горленко, Ф. Нахимовський, І. та О. Герцики, В. та М. Ломиковські та ще багато козаків і членів їхніх родин. Що з ними сталося, яка була їхня доля? Дехто з них так і помер на території фортеці, другі подалися до Швеції та інших європейських країн, треті — на територію Османської імперії. Наприклад, нещодавно в Інституті історії України відбулася цікава лекція шведського історика Хокана Хенрікссона про те, як близько тисячі козаків працювали в Швеції протягом 1710—1740 років, вивчили шведську мову, а деякі з них навіть одружилися на красивих шведках і залишили у країні вікінгів чудове потомство.
Звичайно, що, походжаючи біля мурів чудової історичної пам’ятки, спадало на думку: а чому б поруч із пам’ятником Іванові Котляревському та пам’ятним знаком на честь укладення Конституції Пилипом Орликом (а вони містяться на зовнішній території Бендерської фортеці) не встановити пам’ятник Іванові Мазепі? Тут він помер заради волі українського народу, незалежності України. Адже нині маємо пам’ятник гетьманові, який установлено 1994 року в селі Мазепинці, на Київщині, де він народився. Чому б нашим урядовцям і дипломатичним місіям не задуматися над цим важливим державним (!) питанням і не домовитися про це з молдовською та придністровською владами? Тим більше що учасники Міжнародної конференції «Південна Україна: козацька та післякозацька доба» (Одеса — Тирасполь — Бендери — Варниця), де було заслухано змістовні доповіді відомих науковців не лише України, а й Молдови та Росії, на науковому рівні обѓрунтували рішення про відзначення відповідним пам’ятним знаком час перебування та смерті гетьмана Мазепи в Бендерській фортеці.
Цікаво, що одеські козаки з громадської організації «Чорноморське гайдамацьке з’єднання» пообіцяли науковцям та освітянам: якщо державні органи влади знову стануть осторонь такої важливої справи, як установлення пам’ятників національному героєві (пам’ятаєте, як ганебно провалили цю справу державні «мужі» в Полтаві та Києві?), то вони самі почнуть збирати кошти для вшанування одного з найвідоміших козаків світу — Івана Мазепи — не тільки в Бендерах, а й в Одесі. «А який стосунок мав Мазепа до Одеси?» — справедливо спитає одесит. Відповімо так: під час російсько-турецької війни 1686 — 1699 років український гетьман як союзник Петра І організував близько двох десятків походів до Північного Причорномор’я та Нижнього Подніпров’я, зокрема Мазепині козаки кілька разів «опалювали» своїми мушкетами та гарматками Хаджибей і навіть славнозвісне урочище Пересип. До речі, пам’ятник Іванові Мазепі височіє сьогодні «по сусідству» з Одесою — на одному з майданів румунського міста Галаца.
При цьому в Одесі маємо не тільки скандальний пам’ятник Катерині ІІ, руйнівниці Запорозької Січі та «всесвітній повії» (так назвав царицю англійський посол-сучасник: див. нашу статтю у газеті «День»), а й нещодавно встановлений монумент на честь гнобителя польського, грецького, вірменського, татарського, ногайського та, врешті-решт, українського народів Олександра Суворова. Як бачимо, у межах нав’язування іноземних історіографічних схем і пропаганди чужих героїв у сьогочасній Україні маємо великі проблеми з формуванням національної, а отже, історичної пам’яті нашого пострадянського та постгеноцидного суспільства. То, може, вже досить кланятися імператрицям і полководцям інших держав? Хіба не настав час у незалежній Україні, на 30-му десятилітті сучасної незалежності (!), установлювати пам’ятники тим, хто боровся за її незалежність три століття тому?
Переконаний, що вшановувати пам’ять про українського гетьмана потрібно не лише в Бендерах та Одесі, Галаці та Чернігові (нещодавно там відкрито постамент Мазепі), а й у Москві та Санкт-Петербурзі. Так, так — не дивуйтеся! Адже, згідно з новітніми дослідженнями російської вченої Тетяни Таірової-Яковлєвої, Іван Степанович Мазепа за часи свого гетьманування з 1687 до 1708 року зробив надзвичайно багато корисного як для розвитку російської держави (а хто допомагав росіянам взяти Азовську фортецю 1696 року, як не українці-мазепинці?), так і для поступу її церкви (саме Мазепа присилав до Росії знаних церковних діячів того часу, зокрема Стефана Яворського, Феофана Прокоповича та Димитрія Ростовського), культури та освіти (хто ж, як не український гетьман, сприяв відкриттю першої в північній країні академії — Слов’яно-греко-латинської?). У такому разі «дух» Мазепи з Бендерської фортеці поширюватиметься не лише над Молдовою та Україною.
