Віктор ЮЩЕНКО, прем'єр-міністр України:
— Ми дали доручення з'ясувати для сьогоднішнього уряду ситуацію (в рамках рішень попереднього уряду) стану хлібних резервів України і через декілька днів ми дамо відповідь з цього приводу.
А відповідь по суті полягає в тому, що через багато складних регулятивних чинників ми закрили аграрний ринок для бізнесу. Завдяки яким ресурсам відбувалася посівна кампанія чи збирання врожаю? Якщо міністр фінансів не виділяв ресурсів на посівну, складалося враження про катастрофу. Кожного року посівна сприймалася як велика несподіванка, і кожного року збирання врожаю — це був фронт, тому що відбувалося воно за рахунок центральних і регіональних бюджетів. Це демонстрація тієї зарегульованості, яка виникла на тлі недовіри і нестворення відповідних умов для нормального бізнесу на ринкових засадах в аграрному ринку. Указ Президента (щодо прискорення реформування аграрного сектора. — Ред. ) дає нам унікальну надію бачити українське село конкурентним, здатним отримувати альтернативні фінансові ресурси для ведення аграрних програм. Ми зробимо всі зусилля для забезпечення своєчасних і повних розрахунків суб'єктів господарювання і виконавчих органів із бізнесом за раніше реалізовані контракти на селі. Ми хочемо поставити відповідальність місцевих виконавчих органів і суб'єктів господарювання перед центральним бюджетом і конкретними бізнесовими структурами на рівні умови. Якщо ми це зробимо, буде приток фінансових ресурсів до села, і ми знімемо всі питання, які виникають на селі, бо це питання бізнесу, а не бюджету. Один штрих. Відмова Мінфіну від використання ресурсів Національного банку дає можливість виділити в економіку від 1,7 млрд. до 2 млрд. гривень, які до цього українська економіка не бачила.
Віктор КРАВЧУК, колишній голова колгоспу, с.Волиця Красилівського району Хмельницької області:
— От я для прикладу згадаю про останній день свого головування в колгоспі «Діброва». Як приїхав надвечір на ферму, вже у тамбурі корівника зачепився ногою за лантухи — то доглядачки відірвали дерть від раціону худоби, зладнали, аби на свої подвір'я віднести. Далі йду територією ферми, чую: щось на возі під соломою рохкає. Ага, то їздовий порося вкрав. Доярки вертаються додому, несуть за пазухами «бомби». Це так вони називають пластикові пляшки з колгоспним молоком. Що їм на те скажеш? А відповідають, то наше, колгоспне. У тракторній бригаді було 70 працюючих, а треба 11 для повної зайнятості. У конторі — по бухгалтерові на кожну цифру. Спробуй, ізсунь хоч одну з посади... Тому я щиро привітав президентський указ про агрореформи. Без приватної власності не жди добра. На останніх колгоспних зборах склав повноваження голови, спілкуюся з однодумцями, аби згуртуватися в засновники товариства з обмеженою відповідальністю. Скільки буде бажаючих здати в оренду нам земельні паї, стільки й буде. Чи хтось стане одноосібником? Можливо. Хоча я вельми сумніваюсь, що одноосібникові щось путнє вдасться. Люди сумніваються, думають, вирішують. До першого лютого повинні визначитись, що їм робити зі своєю «землею і волею». Дехто вже дорікає, що хочу бути паном. Але ж воно так: пан або пропав. За результати господарської діяльності відповідатиму своїм майном, нажитим за довгі роки колгоспної праці.
Володимир ШОКОЛЕНКО, головний економіст агрофірми «Вікторія» Білопільського району Сумської області:
— На мій погляд, Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» дає змогу селянину самому обирати нові форми господарювання. Водночас хочу сказати, що навряд це принесе позитивні зрушення в аграрний сектор економіки. Адже сьогодні вартість пально- мастильних матеріалів, техніки, засобів захисту рослин набагато вища за ціну на сільськогосподарську продукцію. Тобто, сподіваючись виключно на результати своєї праці, селянин в даний момент не може розраховувати на придбання основних засобів виробництва, без яких він — ніщо. Отож, у виграші будуть ті, хто має обігові кошти, на які можна і техніку купити, і, в разі чого, взяти в оренду землю тих, хто не зможе її обробляти. Усе це приведе до ще більшого розшарування людей на селі, до конфліктів між багатими та бідними. Думаю, українське село сьогодні просто не готове протягом відпущеного Указом строку змінити систему свого господарювання. На мою думку, ці реформи потрібно проводити поступово, впродовж 3-5 років.
Дискусія про приватизацію землі набирає обертів, і схоже, що і тут ми робитимемо, як краще, а вийде як завжди. Не треба говорити про «ефективного» власника в тому розумінні, що це може бути бізнесмен, який вкладатиме кошти. Йому так само доведеться наймати наглядачів. Так само і в нього будуть красти солярку і орати на глибину 18 см та ще й запустять червоного півня. Місце крупних бізнесменів у сільському господарстві має обмежитись банківським кредитуванням, бажано дешевшим, технічним та енергетичним постачанням, бажано якомога конкурентнішим, а не монопольним, та ще переробкою, якою могли б зайнятися і самі фермери на кооперативних засадах. Згодом вони мали б освоїти і взаємокредитування і постачання теж кооперативне. Стадія розвитку для нас лишається необхідною на пару поколінь, доки виростуть і замінять такі господарства справжні фермери.
Ми маємо прийти до фермерства, при якому об'єм найманої праці не перевищує об'єму праці власника. Справжні фермери у нас поки що є і будуть нечисленні, їх треба виростити та виплекати, в т.ч. з допомогою пільг податкових та позик банківських. Тому найближче завдання в тому, щоб запобігти подрібненню та скуповуванню у великих розмірах земельних площ.
Щодо осіб, які не мають «прив'язки» до сільського господарства, то їх право купівлі землі має бути обумовлене спеціальною освітою та й знову ж таки тими нормами розмірів, щоб не більше як, наприклад, під теплицю — 1 га, і не менше, як наприклад, під зернове господарство — 1500 га. А якщо на тих 1500 га такий фермер посадить, наприклад, помідори і звезе на їх збирання кілька сот тимчасових найманих працівників — тоді конфіскація і продаж іншому власникові.
