Дискусія з «мовного питання», що розгорнулася на сторінках «Дня», триває вже майже три роки, то затухаючи, то спалахуючи з новою силою під впливом поточних подій. Два листи, які сьогодні зустрілися у нашій «Пошті», незвжаючи на начебто протилежні погляди, зокрема щодо рівноправності мов, об’єднує турбота за розвиток і використання української мови. Але якщо харківський студент Ю. Зіненко обмежується лише теренами України, то киянин В. Комов справедливо поширює це питання і на Росію, де проживає близько восьми мільйонів українців.
Хто шкодить українській мові?
Українській мові може зашкодити... український націоналізм. Точніше, надто ревні спроби деяких націоналістично налаштованих осіб до дрібниць відокремити нашу рідну мову від російської. Іноді — всупереч здоровому глузду. Останнім часом постійно чути голоси тих, хто пропонує чи просто підтримує мовні реформи. Мовляв, ми довго пробули під гнітом чужомовності, й тепер час вириватися з цього полону, показати, що наша мова — найкраща. Але...
Якщо з нашої мови прибрати все, що хоч у дрібницях нагадує «ненависну» російську, ми залишимось ні з чим. Точніше, матимемо словниковий запас Еллочки-людоїдки з книги Ільфа і Петрова. І — прощавай, українська мова, яка складалася століттями, яку не змогли знищити ніякі вороги.
Вважаю, головне для мовної політики України — не спрямованість на подальшу відірваність національної мови від мови сусідньої держави, а, в першу чергу, звичайне введення української мови в усі сфери народного господарства.
Адже російська мова тотально переважає на сході країни, в Луганській, Донецькій областях, у містах Харківського регіону, в Криму. Викладання у більшості вузів Лівобережної України ведеться російською, особливо це стосується точних наук. У засобах масової інформації чомусь переважає російськомовність, на радіо та на телебаченні — засилля естрадних виконавців із Москви. Українська мова потерпає й у видавничій сфері.
Зокрема, для Харкова ця проблема актуальна вже близько століття. Згадаймо хоча б написану в 1929 році комедію М.Куліша «Мина Мазайло».
Згідно з трактатом Д.І.Багалія «Історія Слободської України», в 1655 році в Харкові проживали тільки 5,5 % росіян (133 проти 2282 українців). Місто було українським. А тепер понад 83% харків’ян висловлюється за російську мову на референдумі, який навіть не має юридичної сили. Симптоматично, що українцями себе визнає переважна більшість жителів Харкова, а користуються українською мовою зовсім небагато людей. Державна мова непрестижна.
Слід нести в маси українську мову в найкращих її зразках. А робити це, звичайно, в першу чергу, через засоби масової інформації. Побільше українських газет і журналів. Важливо не проґавити головного — нагальної потреби поширити українську мову по всій території України. «Білих плям» тут ще дуже багато.
відділення журналістики Харківського національного
університету імені Каразіна
Гра в одні ворота
У №79 «Дня» було опубліковано статтю Володимира Малинковича «Рівень захисту. Як бути з ратифікацією Європейської хартії мов?». Дивує, чому автор не захищає українську мову? Хоча, безумовно, знає, які сили і як проти неї діють, що люди в багатьох регіонах України не можуть віддати дитину в українську школу, купити українську газету, подивитися україномовну дитячу телепередачу чи мультфільм.
Тому мені не зовсім зрозуміле посилання автора, що «кожна Сторона (тобто кожна держава, яка ратифікує Хартію. — В.М. ) зобов’язується застосовувати, як мінімум, 35 пунктів або підпунктів із тих положень, які наведено в третій частині Хартії». А хіба ці 35 пунктів виконуються щодо української мови в Росії, де живе 6 — 8 мільйонів українців?
На мій погляд, найбільш справедливою та демократичною була б одночасна ратифікація «Європейської хартії регіональних мов» Верховною Радою України і Держдумою Росії. А гра в одні ворота — це нечесна гра.
