60 років тому, в 1944 році, указом президії Верховної Ради колишнього Радянського Союзу було введено почесне звання «Мати-героїня». Жінки, що народили й виховали десятеро й більше дітей, нагороджувались ще й однойменним орденом. В Україні після проголошення незалежності звання «Мати-героїня» було скасоване. Вже у 2004-му, напередодні Міжнародного дня сім’ї, ВР України доповнила перелік державних звань званням «Мати-героїня». Немає сумнівів, що серед нагороджених найближчим часом буде й вінничанка Марія Римар, котра разом зі своїм чоловіком Олександром виховує 12 дітей.
БАГАТО ДІТЕЙ — БАГАТО ПРОБЛЕМ
Хата Римарів хоч і велика, проте не схожа на модний котедж. На подвір’ї — дві мотузки для білизни, завішані дитячими речами: так, маленьке прання. Довга вішалка у вітальні заповнена куртками й курточками, домашнім одягом, в якому пораються по господарству. У кімнатах багато ліжок, великий обідній стіл. Мати, Марія, щойно звільнилась від кухонних справ.
— Ну як нам може житися ? Багато дітей — багато проблем.
Просимо детально розповісти, хто де зараз із Римарів-молодших.
— Найстарша, Леся, нині в Тернополі в педагогічному університеті, вивчає іноземні мови. Їй двадцять п’ять. Вона вільно говорить німецькою.
23-річна Оксана вчилася в медичному коледжі, але нині захворіла й після повернення з лікарні живе дома. Оленка закінчила будівельний технікум, нині у Вінниці шукає роботу. Наталка вчиться в Бару, в педучилищі. Марійка живе в Хмельницькому, ходить в одинадцятий клас спецшколи із поглибленим вивченням німецької мови. Всі інші при батьківському домі — восьмикласниця Іра, семикласник Дмитрик, Ганнуся — в четвертому, а Іванна у другому класі. Наймолодший Миколка — першокласник.
— Знаєте, тяжко-тяжко, а як дивлюся на цього молодшого, то й не налюбуюсь. Він деколи такі коники викидає! А де б він узявся такий, коли б не був дванадцятим? Тому ні за чим не шкодую. Звичайно, мамі всі діти дорогі, як на руці — який палець не вріж, однаково болить. От одну дочку ми поховали — померла від лейкемії. Оксанка хвора...
«ХОЧА І ДІВЧИНКА — ВСЕ ОДНО ВТІХА»
— Я добре пам’ятаю, як сприймав Олександр Дмитрович звістку про народження чергової дівчинки, він тоді головою ради працював — говорить нинішній слободо-межирівський сільський голова Світлана Брик. — Але через деякий час після народження дитини приходить щасливий, каже: дівчинка, дівчинка — а все одно втіха.
— Ми з дружиною, коли одружились, вирішили, що у нас буде двоє синів. Навіть приготували імена — один Дмитро, як мій батько, а другий Микола, як батько Марії. В принципі, так і вийшло, але ніхто не розраховував, що поряд із синами в нас буде десять дочок, — пояснює Олександр Дмитрович.
Він тільки-но прийшов із магазину.
— Овочів не купуємо. Капуста, картопля, цибуля, морква, огірки, помідори — це в нас своє. Купуємо крупи та хліб. А на випадок, коли грошей на хліб немає, в нас припасене борошно. Тоді печемо хліб.
— А діти цукерок не вимагають?
— Ну як не вимагають, це ж діти. Буває, й купую — не менше, ніж півкілограма на всіх. Але коли вже купувати, то намагаюсь здоровішу їжу — банани чи апельсини. Тільки ж самі розумієте, що такі покупки ми собі можемо дозволити не кожен день, навіть не через день. Усілякі ласощі в нас з’являються з якихось урочистих нагод. Правда, нагоди ці бувають частенько — майже в кожному місяці маємо іменинників, а в травні — аж п’ятеро.
— На іменини обов’язково готуємо щось смачненьке, — продовжує тему свят дружина пана Олександра. — Торт можна спекти, зробити голубці. Звичайно, велику каструлю. Як всі свої сядемо за стіл, то вже й гостей посадити нікуди.
— Всіх дітей я народжувала без особливих ускладнень, — каже Марія Римар. — Не можу сказати, що це легко, але про біль пам’ятаєш недовго. Потім маленьке починає підростати, то взагалі неможливо уявити, що б це було, якби його не народжувала...
— Я абортів не хотіла робити, навіщо брати гріх на душу, — каже багатодітна мати. — Одного разу, при якійсь вагітності, щоправда, зібралась у лікарню. То лікарі сказали, що є проблеми з резусом крові, небажано робити аборт. Я вийшла з тої лікарні така щаслива!
— Я одного разу в поїзді з якимось чоловіком їхав, — пригадує Олександр Дмитрович. — Розповів йому про свою сім’ю. А він не повірив, що в мене стільки дітей. Прямо не сказав, а почав задавати мені запитання з фізики, бо я також говорив, що закінчив фізичний факультет Львівського університету. Тобто перевіряв, чи я й тут не фантазую. Ну, я відповідав усе чітко. Аж тоді він признався, що не довіряв мені і каже: ну й ну, вперше бачу настільки багатодітного батька!
Дружині доглядати за дітьми допомагала моя мама, вона жила разом з нами, кілька років тому її не стало. Але у великій сім’ї із доглядом за дітьми аж таких проблем немає — старші підростають і починають дивитись за молодшими. Ну і я, звичайно, за ними всіма наглядаю.
ДІТИ ОБИРАЮТЬ ПРОФЕСІЮ
— Молодші інколи скаржаться на мене, що я їм не дозволяю школу пропускати, як це інколи роблять батьки їхніх однокласників, — розповідає Олександр Дмитрович. — На що я їм відповідаю: в інших дітей інші матеріальні можливості. А вам треба самим вчитися та щось знати, аби самостійно поступити до навчального закладу й вивчитися теж без грошей.
Виходило так, що діти поступали туди, куди хотіли. Батько розпитує кожного: ким хочеш бути? А по закінченні школи вирішуємо, який навчальний заклад нам потрібен і туди здаємо документи. Поступають, хоч не завжди з першого разу.
— Саме через дітей з нами німець подружився, — пригадує мама Марія. — Старша, Леся, вступила до технікуму в Кам’янці-Подільському. Коли дізналась, що зарахована, у нас не було ні копійки грошей. У той же час на навчання треба було новий одяг, взуття. Леся сидить у кімнаті в гуртожитку й плаче. Документи хотіла забрати, їхати додому. А подружка їй каже: чого ти сидиш? Під лежачий камінь вода не тече. Йди, там є благодійна організація, здається, Червоний Хрест. Може, допоможуть. А туди приїжджав один німець, пенсіонер. Виростивши дітей, він вирішив зайнятись благодійністю. Взяв нашу Лесю під опіку, вона навіть рік в Німеччині працювала, за контрактом. Сам він гостював у нас, бувало, й по кілька днів. І навіть Наталочку на літо запросив на відпочинок. Вона за той час, що там жила, так освоїла мову, що тепер мусить продовжувати навчання в спецшколі. У звичайній школі на уроках німецької мови їй робити нічого.
Щодо інших дітей Римарів, то ті, що нині підростають, вже намітили собі професії. Дмитро любить ганяти м’яча і вже цікавився у тата, де є в Україні такий заклад, що на футболістів вчать. Наймолодший, Миколка, хотів би стати каратистом. На запитання «чому?» відповідає по-дитячому просто: «Вони грошей багато отримують».
Ця сім’я, звичайно, до тонкощів знає, як важливо отримувати багато грошей. Держава розміром допомоги не надто балує. Пільг на оплату електроенергії багатодітній сім’ї немає. За газ, якщо він буде (Олександра Дмитровича односельці вибрали відповідальним за роботу щодо газифікації села) — також.
— Так і живемо, від однієї допомоги до іншої. Благо, нас багато й завжди щось можна придумати. Ми щасливі, що ми є — разом.
ДО РЕЧІ
В Україні налічується 450 тисяч багатодітних сімей, в яких проживає 1,7 мільйона дітей. 320 тисяч сімей мають троє дітей, 70 тисяч — четверо і 50 тисяч — п’ятеро та більше. 60% багатодітних сімей є малозабезпеченими.
