Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ДВІ УКРАЇНИ: шлях до громадянської згоди

«День» (№ 74 від 23.04.2003) поставив читачам цікаве запитання: «Як може бути створена «позитивна аура» навколо влади?»
20 червня, 2003 - 00:00

Я один із постійних читачів «Дня», який часто критикує владу. Оскільки при цьому ніяких політичних, тим більше «шкурницьких» цілей я не переслідую, то відношу себе виключно до «інтелектуальної опозиції». Але якщо ви думаєте, що я отримую від цього задоволення, — ви глибоко помиляєтеся. Адже постійне пікірування з власною владою подiбне до постійних скандалiв у сім’ї. Хто від цього може отримувати задоволення? І тому я з оптимізмом ставлю самому собі запитання: що особисто я хотів би почути від влади, щоб перед моїми очима виникла шукана, у значенні — позитивна, аура?

Передусім, я хотів би почути всеосяжний, глибокий, жорсткий системний аналіз (не по дрібницях!) ситуації в Україні. До речі, дещо — нехай небагато — я вже почув, оскільки Президент став говорити про проблеми України значно відвертіше і жорсткіше. Наприклад, про те, що в депресивності значної частини регіонів України багато в чому винні їхні «депресивні» керівники, які всіляко демонструють відданість Президенту, але не розуміють потреб і проблем жителів свого регіону і, тим більше, не проявляють завзяття у їх вирішенні. Та й що означає «депресивний регіон»? Чому якийсь єгипетський регіон, у якому немає нічого, крім піску і трьох кам’яних пірамід (тобто за нашими поняттями — супердепресивний!), заробляє за рік мільйони доларів, а чарівні українські містечка зі старовинними церковними будівлями, з дивовижною природою — депресивні?

Однак дозволю висловити думку: все це — деталі однієї великої проблеми...

Адже найголовніша і найнебезпечніша проблема України полягає в тому, що сьогодні фактично є дві України. Одна Україна — це дуже невелика і дуже багата країна з населенням, яке не перевищує півмільйона чоловік; інша Україна — дуже велика (48 мільйонів) і дуже бідна країна (адже якщо із середньодушового доходу української сім’ї у 250 грн. вирахувати доходи півмільйона жителів Маленької Багатої України, то у Великій Бідній Україні і 100 грн. на душу не залишиться...). Небезпека ж даної ситуації полягає в тому, що ці дві України між собою практично не стикаються і одна в однiй не мають потреби. А саме:

1. Жителі Багатої України стурбовані боротьбою за владу, за вплив на Президента, за ділення бюджетних потоків, держмайна і держпакетів акцій, перехід яких у їхню власність (будь-якими шляхами і будь-якою ціною!) примножує їхні ж капітали і їхній же вплив у їхній же країні. Ми, жителі Бідної України, в нашій країні боремося за виживання, за збереження залишків здоров’я (в основному, за допомогою ранкової зарядки і вечірнього настою польових трав) і щомісяця ділимо свою зарплату на число, на яке вона принципово не ділиться.

2. Ми, жителі Бідної України, не стикаємося з жителями Багатої України, тому що, по-перше, не можемо наздогнати їхні «мерседеси» на нашому деренчливому трамваї, їдучи на роботу або з роботи; по-друге, не можемо відпочити разом з ними в закритому клубі, абонемент до якого коштує $50000/рік, бо це якраз моя професорська зарплата за 40 років!

3. Ще гірше те, що ми практично не потрібні один одному. Ми, з Бідної України, за великим рахунком, потрібні Багатій Україні тільки як дешева (і, головне, налякана і тому мовчазна) робоча сила. Але якщо ми раптом зникнемо, Багата Україна лише полегшено зітхне і найме турецьких або мексиканських робітників (не помітила ж вона зникнення п’яти мільйонів наших гастарбайтерів). Наш інтелект не запитаний і не потрібен Багатій Україні, тому що влада ніколи не любила «цих розумників» — пригадайте Леніна, який висилав за кордон інтелектуальний цвіт Росії цілими пароплавами (ну а ми тепер «висилаємося» туди ж цілими літаками). І всі ці, роками не вирішуванi, проблеми тіньових капіталів і тіньової приватизації, контрабанди і «дірявого» держкордону, інші пекучі проблеми, про які все частіше і жорсткіше говорить Президент, тому й не вирішуються (і ніколи не вирішаться!), що ці проблеми турбують тільки Бідну Україну, а для Багатої України — це середовище існування...

4. Але й нам, Бідній Україні, абсолютно не потрібна ця Багата Україна разом із її жителями і їхніми величезними капіталами, які, до речі, вони виключно самі на себе і витрачають — адже до держбюджету від них потрапляють крихти, зате із держбюджету за їхніх «старань» зникають цілі «буханці»! Біда-то в тому, що держбюджет один на дві України... Заяви окремих нескромних жителів Багатої України, що ми, мовляв, даємо роботу тисячам жителів вашої Бідної України, які повинні нам бути за це вдячні, — м’яко кажучи, перебільшення: той же, наприклад, Донецький металургійний завод давав роботу (і пристойну зарплату, між іншим) тисячам робітників ще за Джона Юза...

Тому при прийнятті владою всіляких законів і рішень у мене завжди виникає запитання: це для якої України зроблено — Маленької Багатої чи Великої Бідної? Дозволю один «пояснювальний» приклад. Президент не раз висловлював стурбованість проблемою тіньової приватизації і тіньових капіталів. Запропоновано: а) тіньові схеми приватизації оспорювати в суді; б) тіньовим капіталам оголосити амністію за ставкою податку 0 або 10%. А ось як у моїх очах, очах жителя Великої Бідної України, виглядає справедливе вирішення цих двох проблем.

По-перше, законодавчо відмінити всіх «дружніх» і «недружніх» Реєстраторів, ввести Єдиний Держреєстратор (ФДМ, ДПА, Мінфін або інший державний орган) і зобов’язати протягом півроку всіх власників нерухомості, пакетів акцій тощо (припустимо, на суму понад $10000) перереєструватися. Потім (другим етапом) провести переоцінку всіх підприємств і пакетів акцій, приватизованих або викуплених за «тіньовими» схемами, всіх дорогих іномарок, ввезених в Україну неправедними шляхами (наприклад, через інвалідів — по 20 «мерсів» на один протез) тощо — і (ні, ні, не конфіскувати, Боже борони!) законодавчо примусити їхнiх реальних власників (тепер відомих через Держреєстратора) доплатити до бюджету мільярди гривень їхньої реальної вартості або податків із них.

По-друге, провести амністію тіньових капіталів за більш справедливою схемою: 50% залишити їхнiм хитрим власникам, а 50% — повернути до бюджету. А як бути у разі незгоди «супертіньовиків» із такими умовами? Що ж, тоді винести на всеукраїнський референдум питання про зміну ст. 25 Конституції України і про позбавлення цих осіб українського громадянства (сподіваюся, в «компетентних органах» є їх список?) — і нехай вони забираються разом зі своїми тіньовими капіталами. Ми обійдемося і без них, і без їхніх капіталів (Бідна Україна, власне, і так ними не користується), як чудово обходиться нині Росія без Березовського з Гусинським! «Але вислати їх усіх нереально!» — вигукне читач — і, на жаль, буде правий. Але чому, чому залишати Україну в пошуках заробітку (5 млн. чоловік) або наукової кар’єри (60 тис. вчених) завжди вимушені тільки ми, жителі Бідної України? Хоч «завдяки» існуванню саме Багатої України і «діяльності» саме її жителів «рейтинг України у світі впав до найнижчої позначки». Це цитата з прекрасної статті Ліни Костенко «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» у «Дні» за 25 квітня ц.р. — ось, до речі, приклад того самого глибокого і жорсткого аналізу ситуації в Україні! І ще — прочитавши цю статтю, я подумав: може, наступним президентом України повинна бути саме така Особистість, як Ліна Костенко?

Так що ж, запитаєте ви — автор закликає ледве не до громадянської війни?

Боже борони, навпаки — до громадянського миру! Автор пропонує двом Українам — Багатій і Бідній — сісти за стіл переговорів. Адже такий приклад, який дав блискучі результати, у світовій історії є. Це приклад післявоєнної Німеччини часів канцлера Аденауера, де всі — і багаті, і бідні громадяни цієї зруйнованої і знекровленої країни, громадяни, придавлені «синдромом переможеного», — прийняли на себе добровільні зобов’язання максимально обмежити споживання, відмовитися від нечесного збагачення (тобто від економічного шахрайства і крадіжки), повернути до казни зароблений «на війні» прибуток. І якщо подібної домовленості вдасться досягнути і двом Українам, тоді, я сподіваюся, нас перестануть сприймати у світі як «народ ексклюзивно нещасний» (це з тієї ж статті Л. Костенко), неначе ми якісь недоношені, які вижили всупереч усім законам природи.

Михайло КРАСНЯНСЬКИЙ, професор Донецького Національного технічного університету
Газета: 
Рубрика: