Пасажирський № НН виходить із Крутого Рогу о 14.10, щоб о восьмій ранку бути в Чадіївці, та раніше полудня ніколи в ній не з’являється, бо пива у провідників нема, є горілка, але дорога, ну й на станціях народ висипає, щоб затаритися, і плутається під колесами.
Спека. Ріднесенький запах... Іванов їде в купе № 8 сам один і пиво п’є від самого Крутого Рогу. Час, — вирішує він, і на станції «Крутоярівка» вискакує і виторговує в якогось байстрюка пляшку джину. А в купе вже влаштовується новий пасажир.
— Гидота напевно, га? — питає Іванов замість знайомства.
— Не знаю, — знизує плечима Петренко. Але пити відмовляється. У нього в сумці лежить пляшка горілки. «Тепла, напевне, е-ех», — морщиться він.
«Неруський», — вирішив Іванов і почав колупати ножем корок.
Петренко виходить у коридор, щоб не нюхати спітнілого сусіду, і зосереджує погляд на пейзажі за вікном. «Холодного пивка б», — тоскно зітхає він.
— Коли наступна? — кричить він провідникові.
— За годину!
«Оце так влип!» — Петренко витирає спітніле обличчя та шию. Тьху...
— А пахне ніби нічого! — кричить із купе Іванов.
«Та щоб ти подавився своїм пійлом», — думає Петренко, шкодуючи, що відмовився. Споюють народ усякою поганню, начебто у нас свого пити нема чого. «Чмок», — донеслось ззаду: це Іванов присмоктався до пляшки. Він смокче джин гучно, сопе та булькоче — наче лось. «От слизняк», — роздратовано пересмикується Петренко. Нарешті сопіння припиняється, щось двічі брязкає об підлогу, нібито Іванов ногами притупнув від задоволення, і затихає. Петренко ковтає свинцеву слину і чекає на коментар. Тихо... «Звалило його», — вирішує Петренко й обертається. Іванова в купе нема. Його черевики валяються на підлозі, а на столикові стоїть відкоркована пляшка. «Повна!» — балдіє Петренко й заглядає на верхні полиці: нікого.
— Фу-у, ну й спекота, — мимрить він, гадаючи, як же це Іванову вдалося непоміченим прослизнути повз нього.
Він сів і утупився очима в пляшку. Джин називається «Дрім». Усередині вирує загадкова каламуть, ледь чути шипіння, наче шепіт. «Турки», — непохибно визначає Петренко, розуміючи під турками все, що на південь від Астрахані. Пляшка приваблює. Таємничий запах лоскоче ніздрі, віє прохолодою. «Вміють же, сволоцюги», — Петренко інстинктивно нахиляється, щоб понюхати. Іванов не повертається... «Сьорбну ковточок, він і не помітить», — зважується Петренко і швиденько цілується з пляшкою. «Чмок!» — і вже не може відірватися. Б’є в мізки, мутніє в очах. «Ой-ой-ой, мужик же мені макітру відірве!», — думає Петренко й відчуває, що його губи починає засмоктувати в пляшку. Він засопів — і пляшка засопіла. «Ой-ой-ой!» — ще раз устигає подумати він, як його голова стає наче пластиліновою й миттєво опиняється в пляшці. Він затріпотів, як черв’як. Але вже пізно. Не він смокче джин, а пляшка засмоктує його. Через хвильку Петренко стирчить із пляшки по пояс. Ще мить — і він зникає в ній iз ногами, черевики злітають та гупають на підлогу. І — тиша...
На станції «Малі Баламути» у восьме купе входить Бабаєв. У купе — нікого, лише дві пари черевиків на підлозі і відкоркована пляшка на столикові. «Вийшли покурити», — здогадується Бабаєв. «Видихається ж!» — думає він через півгодини, знемагаючи від поту та спокуси, що йде від пляшки. Пляшка вирує та шипить, а запах — запах продирає до кісток.
Бабаєв визирає в коридор — нікого. «Лише ковточок!» — зважується він. «Чмок!» Через хвильку і його черевики гупають на вицвілий килимок...
Комарчик із сьомого купе знову виходить покурити. Гм-м, думає він, угледівши вже чотири пари черевиків на підлозі сусіднього купе. Нікого! А пляшка так і стоїть непочата, вирує та булькає, а запах джину вже коридором повзе. «Видихається ж», — несхвально бурмоче Комарчик і заходить у фатальне купе...
«Кооперуються мужики», — задоволено гмукає провідник, помічаючи, як із «сьомого» виходить Хрумкіс — шукати Комарчика — і теж зникає у «восьмому». До наступної зупинки година їзди, горілка тільки у нього — провідник потягується і терпляче чекає. Знову потягується та чекає, принюхуючись до незнайомого запаху, врешті не витримує і проходить повз підозріло тихе «восьме». В купе ні душі! На підлозі аж шість пар черевиків, а на столику вирує чудернацька пляшка — і пахне.
— Так-так, ну й спека ж, — бентежиться провідник і біжить у своє купе — випити холодного пива. Раніше «глюків» у нього ніколи не було...
...Уже опівночі, після Козерогу, провідник нетвердою ходою пробирається вагоном, збираючи порожні пляшки. У «восьмому» знову нікого, але на підлозі валяється вже декілька десятків черевиків, аж в очах брижить, а та пляшка на столикові шипить та вирує, наче Везувій.
— Йо-мойо! — задихається провідник і щипає себе за ніс. Пробіг вагоном — пусто. Всі пасажири, тридцять два чоловіки — не люблять жінки в купейному їздити — зникли! «Відстали в Козерозі!» — сяйнуло йому в голову. і він уявляє собі п’яних пасажирів, що босоніж біжать за потягом.
Та бути такого не може! Мізки від напруги розгладжуються. Провідник споглядає на взуттєву гору й метикує. Біла гарячка, га?.. «Видихнеться ж», — машинально думає він і тягнеться за пляшкою. «Чмок!»...
На станції «Криволуки» провідник купейного не відкрив вагон. «Заснув, трясця-його!» — лаються друзі-провідники і біжать будити товариша. І не повертаються...
Незабаром зникають усі провідники, начальник потяга й помічник машиніста. Потягом повзе дурманний запах джина. Чоловіки йдуть на цей запах — та й тю-тю.
Жінки, знемагаючи від жахливого запаху та недобрих передчуттів, хапають дітей і, вже далеко за північ, десантуються на станції «Весілівка». Чим надзвичайно дивують напівсонного чергового станції, який стількох жінок та дітей не бачив з часів окупації. Він довготупо лупає очима вслід потягові, що щезає в мороці...
У купейному Чуча зупиняється — із восьмого купе стирчить аж у коридор гора чоловічих черевиків. Запах йде звідти. Чучу лихоманить — він розуміє, що не готовий до життя по цей бік колючого дроту. Приголомшений, він видирається на вершину взуттєвої гори і бачить пляшку — поряд, на третій полиці. Він хапає пляшку, збовтує вміст — і виливає в пельку. Такої гидоти Чуча ніколи не пив, навіть у «зоні». Очі лізуть на лоба, лихоманка щезає одразу — і якийсь дивний вогонь розливається його тілом. Чуча сидить на вершині взуттєвого Паміру, прислуховуючись до себе. Внизу копошаться таргани.
— Тамерлан... Всесвітня імперія... — здивовано хрипить він, дико регоче і, не цілячись, жбурляє порожню пляшку у відкрите вікно...
Пляшка падає і розбивається. Сто тридцять сім пом’ятих, босих та охлялих, наче висмоктаних, чоловіків постають посеред лісу в досвітніх сутінках. Задихаючись, наче риби, викинуті на берег, і судорожно обмацуючи себе, ще не отямившись від кошмару, лупають вони очима на хвіст потяга, що проноситься повз них. Потім, не змовляючись, вони кидаються за поїздом, кричать якусь нісенітницю та розмахують руками. Але потяг уже далеко...
