З університетом у Михайла так і не склалось, є важливіші справи — захист національних кордонів. Для себе вибрав «Айдар», бо, каже, туди найлегше було потрапити. «Я з дитинства не розумів людей, які йдуть у чужий дім і хочуть там хазяйнувати. От уяви, що я впаду на твоє ліжко, а тобі скажу: «Геть!», — говорить боєць. Після трьох місяців під Щастям хлопчина — а йому лише 21 — отримав осколкові поранення та контузію. Оскільки в батальйоні з документацією було складно, вже вдома йому прийшла повістка на фронт. Військкомат сказав «здоровий» у той час, як Михайло ледве ходив. Дикість та несправедливість ситуації спричинила у бійця конфлікти на полігоні, куди його викликали, а згодом і бажання накласти на себе руки. Мета в житті юнака поки зникла, а слова його такі важкі й мертві...
Історія айдарівця не виняток. У львівській клінічній психіатричній лікарні, що на Кульпарківській, кількість «опромінених» війною бійців свого часу досягала понад 120. Це були як молоді хлопці, так і вже досвідчені чоловіки — ними опікуються волонтери «Білих беретів».
РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ІЗ «ПОПЕЛУ»...
«Уяви собі: хлопці жили разом, харчувалися з одної тарілки, разом пили сто грамів,.. потім один несе обгорілий труп іншого. Що відбувається з ними, як думаєш?» — роз’яснює волонтер-майданівець Артур. Одні мають сильне збудження, інші — сильну апатію, дехто зловживає алкоголем, у декого виникають суїцидальні думки. «Побічний» ефект — безсонні ночі, а якщо й сонні, то це неодмінно жахи війни, про це говорив і айдарівець Михайло. Серед іншого — неспокій, відчуття духовного та фізичного болю. Конфлікт може спалахнути ні з чого й дійти до силового. Такий собі «ефект» АТО...
Усі атовці були розкидані по різних відділах, деякі були у ґратованих палатах разом із хворими на серйозніші недуги. Активісти зрозуміли, що так діло не піде, тому вирішили якось виправити ситуацію. На базі лікарні багато «законсервованих» приміщень, які з кожним днем дедалі більше занепадають. Одне з таких вони взяли під свою опіку і буквально реанімували, створивши реабілітаційний центр для бійців, який передусім призначений для лікування хворих душ солдатів.
Поки я чекаю заступника координатора «Беретів», мені роблять невеличку екскурсію «причесаним» центром. «Ви собі навіть не уявляєте, як він виглядав — у аварійному стані», — тепер із легкістю згадує Артур. За півроку волонтери встигли організувати капітальний ремонт — замінити підлогу, дах, помалювати стіни, вставити склопакети, провели воду й світло, видовжили дах та будують дорогу, по якій можна завозити пацієнтів на інвалідних візках. Словом, реабілітаційний центр народився з попелу, як фенікс. «Усі тренажери також дістали волонтери, — показує рукою на велосипед у «качалці» для бійців волонтер. — Якщо у нас нестача чогось, відразу пишемо в «Фейсбук», люди допомагають. Он нещодавно плитку привезли, ми її одразу використали». Крокуємо у «водну лікарню» — так тут називають недобудовану кімнату для гідромасажу, який зніматиме напругу фронтовикам.
«Ви маєте трохи плитки, він має трохи плитки, я маю трохи плитки — принесли, все гарно зробили. Принесли камінь, ми його використали тут, — показує на стіну Тарас, який працює сторожем, але нічим не відрізняється від волонтерів, бо проводить тут весь час. — Це й не тільки для бійців АТО. Не можна кинути інших напризволяще, як це робить влада з нашими хлопцями. Були тут одні з Запоріжжя, їх відправили додому своїм ходом. Ми не могли на це дивитися — зустріли, нагодували, поставили на ноги». Волонтери говорять, що сама лікарня не допомагає. Але для них найголовніше інше — аби ніхто не заважав.
Стіну навпроти будинку волонтери хочуть розмалювати в стилі street art. Про це вони вже писали в «Фейсбук», запрошуючи вуличних художників.
«ЦЕ ГІРШЕ, НІЖ ПІД «ГРАДАМИ»
У кабінеті невролога-реабілітолога Андрія Посікіри, заступника координатора «Білих беретів», відчувається лагідна рука. Це приміщення йому віддали у занедбаному стані, але трудяга по життю відродив його, провівши воду та трохи «прикосметувавши» інтер’єр. Стіну прикрашає велика картина героїв Майдану з написом: «Небесна Сотня на варті. Ти віддячиш їм, якщо житимеш гідно!» В кутку дошки з інструкціями різних фізичних вправ, фотографія бійців 93-ї бригади під Пісками, майорить чорний прапор із білим тризубом. «Хлопця, що посередині, вже немає серед живих. Інший — без ноги», — розглядає фотографію Андрій. Всі вони були «гостями» цієї лікарні.
Перше, що вражає в лікарі-волонтері, його зріст — два з «копійками» мери. Не дивно, що він займався волейболом, переді мною — чемпіон світу та Європи зі збірною України на World Master Games (для ветеранів).
...І ОБЛАШТУВАЛИ МАСАЖНИЙ КАБІНЕТ
Після випуску з львівського медуніверситету ім. Данила Галицького намагався працювати у різних медзакладах, але, на жаль, на зарплату лікарів в Україні майже неможливо чесно прогодувати сім’ю. Це змусило Андрія провести п’ять років у Чехії, аби хоч якось утриматися з чистою совістю. Він був учасником Революції на граніті та працював медиком під час наступних двох протестних хвиль у країні. У львівській психлікарні працює вже 12 років, а за останній час став непоганим будівельником, організувавши з командою весь робочий процес для бійців з ПТСР. «Спочатку ми скидалися грошима, щоб купити ліки. Вже пройшов понад рік війни, а держава як виділяла на лікування одного атовця 2 гривні на день, так і продовжує далі, й 10 — 12 гривень на триразове харчування! — Вражено повторює. — Вже скільки виступав по телебаченню, писав у облраду, О. Богомолець, міністру охорони здоров’я, все викладав по пунктах, але відповіді досі немає... Вони зовсім не розуміють тої проблеми».
Тоді «Білі берети» вирішили самі налагодити процес харчування — домовилися з місцевим кафе «Відень» про те, що будуть постачати продукти, а ті, у свою чергу, готуватимуть комплексні обіди по 10 грн. Від так вже було приготованих близько 50 тис. порцій. Далі першочерговою справою стало витягнути з відділень самих бійців, бо, як говорить Андрій, решітка та інші хворі пацієнти ще більше травмували хлопців. Матері солдатів постійно дзвонили Посікіру з проханнями забрати кудись хлопців, бо це для них гірше, ніж під «Градами».
«Ми розуміли, що хлопцям буде легше, й вони швидше виходитимуть з того стану, якщо чимось займуться, наприклад, працюватимуть. Тому ми почали їх більше залучати до відновлення центру», — згадує лікар-невролог. Для атовців це була своєрідна працетерапія.
«Ми насправді зробили ще одну кімнату, — продовжує. — Але замінивши там вікна, двері, електрику й сантехніку, лікарня забрала її — видали наказ, що нам досить і того що є для хлопців. Та по суті — задумується, наче обмірковує кілька варіантів розвитку подій, — нам так і не передали приміщення, в якому зараз реабілітаційний центр».
Зрештою війна на Донбасі рано чи пізно закінчиться. Бійцям доведеться починати все спочатку: сім’я, робота, соціалізація... Але коли закінчиться справжня війна, яка горітиме (та вже палає) в головах тисяч солдатів? 10-20-30 років — Андрій Посікіра не знає. Будь-який шум трактора може нагадати їм гудіння танку, БТР, і від цього вони можуть втратити над собою контроль. Зрештою координувати цей процес можна, ба більше — треба. Лікарі радять побільше спілкуватися з бійцями, втягувати їх у життя, соціалізувати.
«Якщо ми цього робити не будемо, то матимемо агресію, незаконні збройні формування, алкоголізм, наркоманію, суїциди... — Андрій дивиться на фото 93-ї бригади. — Я мав багато друзів-афганців, які досі не вийшли з того стану. У них відчуття, що їх кинули. Наші теж це відчувають, кожен називає якусь суму, але всі переконані, що ДАП здали. Вони думають, що держава дає їм «калаш» і кидає на танки».
Андрій зачиняє двері свого невеличкого — десь 5 х 3 м — кабінету. Його, до речі, вже толерантно попросили звільнити і це приміщення, кажуть, для чогось треба. Волонтеру-лікарю дадуть інше. Навіть якщо так, можна не сумніватися — він і там наведе лад та залишить частину душі.
«Сподіваюся, влада встигне змінити своє ставлення до цієї ситуації. Бо якщо немає суду — буде самосуд», — нерадісно видихає Посікіра й зачиняє двері на ключ, ми йдемо на прогулянку лікарнею.
«...БО НАМ НА СХОДІ ВОЛОДІТИ, І ВОЛОДІТИ МИ БУДЕМО!»
Асфальт під ногами поганий, місцями здається, наче тут було своє «бомбардування». Дорогою Андрія зупиняють інші волонтери — принесли картоплю. Не раз бувало, що йому дзвонять із прохідної, кажуть, щоб забрав пакунки, а він навіть не знає, кому подякувати.
... На прощання Андрій показує подяку від львівської міськради за «організацію надання медичної допомоги воїнам АТО, Героям Небесної Сотні та їхнім сім’ям». На ній хтось уже виправив коректором дві помилки в його прізвищі. З-під полиці, на якій вона стояла, виглядають книжки: МакДжініс «Мистецтво мотивації», Карнегі, Маркес, Костомаров, Джек Лондон, Франко, О. Генрі... Поряд з «Нацією» Матіос на полиці — співаник УПА. Одразу розгортаю на сторінці 67:
Готуйся у бойові лави...
Нехай кровавляться прокляті,
Тіла їх прийме чорнозем.
Бо нам на сході володіти,
І володіти ми будем!
«Будем!» — почувши, усміхається Посікіра. У нього свій «ефект» АТО — він вірить у цих хлопців.
