Англійці часто лишають урну з прахом рідних у власному саду. Серед німців останнім часом набирають популярності поховання на лісокладовищі, коли останки людини зберігаються серед дикої природи. Американці розвіюють прах родичів у їхніх улюблених місцях. У світі існують і геть екзотичні способи поховання: прах додають у фарби і малюють ними портрети померлих, навіть відправляють останки на орбіту Землі.
Українців теж хочуть привчити до альтернативних поховань. За ініціативою прем’єр-міністра Володимира Гройсмана в парламенті зареєстровано законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення сфери поховання». Нині його розглядають у профільних комітетах Верховної Ради. Як ідеться в тексті законопроекту, представлятиме його віце-прем’єр, міністр регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Геннадій Зубко. Так детально описуємо ініціаторів біопоховання, щоб було зрозуміло: це не абстрактні прожекти, а серйозні наміри представників вищої влади.
ВДВІЧІ ДЕШЕВШЕ ЗА ТРАДИЦІЙНЕ
Автори законопроекту пропонують вважати біопохованням такий вид поховання, що передбачає використання матеріалів, які розкладаються протягом п’яти років, місце розташування якого не містить намогильних споруд, а облаштовується інформаційною табличкою. Робити це дозволять на відокремленій частині земельної ділянки, розташованій на території кладовища, парку, скверу, лісопарку, іншої зеленої зони, відведеної виключно для здійснення біопоховань, ідеться в пояснювальній записці.
Ці пропозиції спричинили дискусію у суспільстві. Деякі журналісти провели опитування, як громадяни ставляться до біопоховань. Дехто дивувався, дехто підтримував ідею як екологічно та економічно вигідний варіант, але ніхто не схвалив наміри ховати померлих у парках чи скверах, навіть якщо про це свідчитиме лише табличка на дереві.
«Деякі люди уявляють собі таку картину, що вони прийдуть на майданчик із дітьми, і поруч будуть поховання, атракціони, гойдалки. Але мається на увазі зовсім інше», — зауважував у коментарях медіа-інженер із охорони навколишнього середовища ритуальної служби комунального підприємства «Київський крематорій» Андрій Ященко. Що ж мається на увазі під біопохованням на території парку чи скверу, «День» намагався з’ясувати у київському крематорії, але нам чомусь відповіли, що «не в темі».
Натомість розробники законопроекту зауважують: ідеться про спеціальні парки для біопоховань. Але де вони будуть, якщо у великих містах і так бракує зелених зон? «Таке екопоховання буде вдвічі дешевшим за традиційне. У світі вже є така поширена назва як зелене кладовище, або екокладовище. Є навіть британська назва — екоетичне кладовище, — пояснювала раніше керівниця відділу комунального обслуговування Міністерства регіонального розвитку Ольга Бажко. — Такі біопоховання у спеціальних парках не передбачають звичних надгробків. Лише табличка з іменем померлого, датами народження та смерті».
Залишається питання і щодо біоурн. Уявімо, що хтось виявив бажання поховати родича у такій капсулі. Де в Україні її взяти і скільки це коштує? Інформації наразі нуль. На сайтах фірм, які займаються виготовленням і продажем урн для праху, жодних даних про біоурни немає. До слова, звичайна урна з кераміки у середньому коштує від 300 до 700 гривень. Оскільки традиційно все екологічне, біологічне чи органічне у нас коштує значно дорожче, ніж звичайні товари, ціна на такі капсули для праху скоріш за все буде більшою. Можливо, ці деталі автори законопроекту пропишуть у підзаконних актах. Певно, стане корисним досвід Іспанії, де біоурни виготовляють із целюлози, кокосу і пресованого торфу, а прах померлого поміщають туди разом із насінням дерева. Така урна закопується в землю, а згодом насіння проростає. При цьому і сама урна, і прах стають частиною субґрунту та добривом для дерева.
РЕФОРМА РИТУАЛЬНОЇ СФЕРИ
Уряд намагається вирішити дві глобальні проблеми у сфері ритуальних послуг: корупцію та брак кладовищ. Приміром, у Києві відкрито для поховань Північне кладовище, одне з 29 існуючих. Але й тут скоро забракне місця, так само, як і в столичному колумбарії.
Також законопроект вводить нові терміни та процедури поховань, як-то подвійне поховання. Передбачається створення конкурентного середовища серед суб’єктів господарювання різних форм власності, щоб ритуальна служба не монополізувала цей ринок послуг. А ще наголошується на необхідності підвищити кваліфікацію персоналу, залученого на ринку ритуальних послуг. Також після прийняття закону поліція та заклади охорони здоров’я не матимуть права передавати інформацію про померлих ритуальним службам. Останні часто нав’язують свої послуги родичам померлих, отримавши необхідну інформацію від поліції чи медпрацівників.
Серед інших пропозицій — запровадження штрафів за неналежне чи самовільне використання кладовищенських та надмогильних споруд, склепів, урн з прахом, могил або за інші дії з метою зневажити родинну чи суспільну пам’ять про померлого. Йдеться про штраф до 1700 гривень або арешт до чотирьох місяців, обмеження або позбавлення волі на строк до двох років. Органам місцевого самоврядування мають намір доручити вести публічний реєстр надавачів ритуальних послуг на відповідній території, виявляти несанкціоновані місця поховань та сприяти будівництву крематоріїв.
Як бачимо, законопроект пропонує вирішити цілу низку питань ритуальної сфери. А на рахунок біопоховань, можливо, варто більше говорити нам усім. Запам’ятались слова одного священика, що до появи нового життя готуємося заздалегідь, а тема потойбіччя нам малоцікава, не вміємо сприймати смерть як початок чогось нового.
«НЕ ВАРТО ПЕРЕТВОРЮВАТИ МІСТО НА БІОКЛАДОВИЩЕ»
Олександр СЕРГІЄНКО, директор аналітично-дослідницького центру «Інститут міста»:
— Уявіть собі, що ви гуляєте з дитиною в парку, де на деревах висять таблички про поховання. Для будь-якої людини це шок. Існує інша практика. От, приміром, в Ізраїлі встановлюється лавочка, на якій маленькими літерами написано, що вона зроблена в пам’ять про якусь Лауру Ешлі. Тобто людина робить щось корисне, чим можна користуватися і що приносить моральне та духовне заспокоєння, а не навпаки, збуджує найчутливіші сторони душі людини.
Проблема не в тім, що кладовищ не вистачає — в Києві немає місця, де їх облаштовувати. Це здебільшого проблема міст-мільйонників. У інших населених пунктах такої проблеми немає. А поза містом — повно землі. Можна домовлятися з навколишніми громадами, усі ми люди, розуміємо, що є така потреба. Я не бачу проблеми в тім, щоб створювати додаткові кладовища. Тим паче зараз є практика, що можна робити поховання у могили своїх предків. Чому б ні?
Інша річ, що вся ця сфера корумпована. От моя прабабуся похована на Лук’янівському кладовищі, і я бачив там свіжі могили, незважаючи на те що воно закрите і що це державний історико-меморіальний заповідник. А я навіть довести не можу, що моя бабуся там похована, бо вона померла за 20 років до мого народження.
Думаю, є інші способи розв’язати цю проблему. Зрештою, є практика, коли прах розвіюють там, де заповів небіжчик. Але жодних табличок ніхто не робить, щоб потім сюди приносити квіти, паски чи ще щось, як у нас заведено. У нас і так є проблеми з тим, що могила Ватутіна розташована в центрі міста, на вході до Маріїнського парку. З меморіалом загиблим у Другій світовій війні ми змирилися (Алея полеглих героїв у парку Вічної Слави. — Ред.), з тим, що він серед міста, — нехай спочивають із миром. Але перетворювати місто на біологічне кладовище не варто.
