А діло, значить, було так.
У минулому артист Козерізької філармонії (хорова капела «Козачок»), Василь Іванович Буркота через відому свою слабину та внаслідок загального державного занепаду зазнав нищівного життєвого фіаско й став «бомжем» Васьком Шипом. Настирливе прізвисько заслужив він на ниві жебрання.
Того дня Шип працював у ранкову зміну. Була година пік — народ, долаючи транспортні перепони, пробирався на роботу. Шипові до норми бракувало гривень десять — доводилось утримувати «кришу». «Криша» була залізна, гріх скаржитися.
Чіпким поглядом експерта Шип намітив у юрбі нову жертву. «Лопух», — відзначив Шип і торкнув жертву за рукав. Лопух здригнувся й обернувся. Шип сунув йому під ніс папірець, на якому було нашкрябано кривими літерами: «Братку! Подай заради Христа глухонємому! Три дня нічаво не їв!!!»
Лопух глипнув у розпачливі очі бідолахи — й подав гривню. Шип схлипнув од щастя й кинувся цілувати добродію руки й ретельно слинити його плащ — це був «коронний» номер. Лопух почав був вириватися, але куди ж там — Шип був профі у своєму жанрі.
Народ миттю втратив інтерес до транспортних проблем і став насолоджуватися безплатною виставою.
Нарешті лопух, згораючи від сорому та гидливості, стягнув плащ і кинув Шипові, разом з кишеньковими грошима, двадцятьма з чимось гривнями, — та й сховався в автобусі, що під'їхав.
«Лопух — він і в Африці лопух!» — вдоволено підбив підсумки зміни Шип, приміряючи обнову...
А лопух, він же громадянин Полудирко, сидів на роботі, лаяв себе найкрутішими словами й хапався за голову: плащ був новий, а гроші — останні. Полудирко працював інженером на заводі №13. Завод уже рік не працював... І, значить, щоб не загострюватися на халепі, інженер Полудирко взявся за газету. А там якийсь професор- соціолог у довжелезній статті ділився своїми дослідженнями. Виявляється, що всі ті «глухонімі» насправді ніякі не глухі, не німі й навіть не сліпі. Зовсім вони не відстали від потяга, літака чи еволюції, а дуже тонкі психологи, котрі цілком певно знають, що принаймні 25% вітчизняного народонаселення готові повірити будь-якій «туфті» й через загадкову безмірність слов'янської душі останню сорочку віддати.
Інженерові Полудирку прикро стало, що він марно в універах горба гнув та «сопромат» зубрив. І він, значить, почав тинятися непрацюючим заводом, пускати скупу чоловічу сльозу та розказувати драматичну історію про те, як злодюги влізли до його квартири й винесли все-все, навіть єдиний плащ поцупили, в кишені котрого лежали останні, «хлібні», гроші.
Довірливих, до речі, виявилося не 25%, як запевняла «наука», а значно більше. За годину-дві інженер Полудирко так освоївся, що ризикнув заміритися на начальство. Він підстеріг директора біля «мерса», схопив за рукав і захлинаючись розказав байку про «пограбування сторіччя».
А директор якраз збирався був їхати до обласної влади, а тому вельми квапився. Так що він кинув інженерові декілька тисяч матдопомоги, а на додаток — свій піджак «од кутюр», уже порядно обслинений інженером, та й гулькнув у лімузин.
«Еге, братку, психологія — наука про лопухів!» — аж присвиснув Полудирко, приміряючи директорський піджачок. Та й пішов собі відкривати власний «бізнес» на чесно зароблені на «пограбуванні» грошики...
Пан обласний голова, коли угледів директора №13 без «кутюр», дуже засмутився. А схвильований до розпачу, директор хапався за голову й доповідав крізь скупі сльози: завод на порозі краху, пролетарі на межі соціального вибуху, замовлень нема, грошей теж — ось, бач, навіть він, директор, в одній сорочці залишився, а на дворі — не Канари, еге, а на носі — осінь, зима, третє тисячоліття... Така ось психологія.
Обласний можновладець був людиною надзвичайно чуйною — і дав більше, аніж мав, що не тільки на Канари вистачило. А в приймальні тупцювало ще з десяток «прохачів» — дехто вже й без краваток...
Уряд країни перебував у шоку. Незліченими кабінетами Уряду вешталися обласні керiвники — всі як один в обвислих турецьких «адідасах». Вони рвали на собі футболки — і про такі жахи провінційного життя-буття розповідали, що наляканий та зворушений до сліз Уряд невдовзі залишився в тенісних майках та шортах — і з діркою в бюджеті розмірами мов Бермудський трикутник.
Бідний Уряд підтюпцем побіг до Президента. Той, як завжди, був уже «в курсі». Він мовчки віддав усе, що тільки міг, і в запраних сімейних трусах поплівся до Європи-Америки.
Світ здригнувся від милосердя. І хоча «нашенської» широчини та розмаху світові явно не вистачило, повернувся Президент у фраку «від Ширака», штанах «від Клінтона», з новими кредитами та щирими обіцянками.
Так країна знову стала багатою.
А козерізький «бомж» Васько Шип так і залишився незнаним героєм економічного дива...
