Опублікований у «Дні» цикл статей відомого юриста і політика Інни Богословської — «Світ потребує любові» (№№13 і 18), «Немає нічого прекраснішого, ніж вільна людина» (№23) і «Лідери та еліти» (№28) — викликав великий інтерес у наших читачів, про що свідчить кількість листів, які надійшли до редакції. У них містяться прохання передати подяку автору за дуже цікаві думки про життя, про процеси, що відбуваються у світі, та через їхню призму — в Україні. Наприклад, Марія Лукашова з м. Щорс Чернігівської області пише: «Статті Інни Богословської читала із захопленням. Написано їх зрозумілою, образною мовою. У багатьох роздумах знаходиш співзвуччя своїм думкам, з деякими положеннями хочеться посперечатися». Багато в чому погоджуючись із І. Богословською, читачі, проте, висловлюють свої погляди на низку актуальних для українського суспільства проблем. Сьогодні ми публікуємо один із таких полемічних листів — киянина Анатолія Ципка.
Треба віддати належне газеті «День»: генезис та якість української політичної й економічної еліти постійно обговорюють на її сторінках із залученням як відомих авторитетів, так і з участю читачів. Серед численних публікацій не пригадаю жодної компліментарної. Як правило, автори справедливо ототожнюють тривалий кризовий стан економіки і суспільства з моральними і професійними якостями тих, хто керує країною. При цьому використовують такі визначення, як псевдоеліта, творці тіньової економіки, номенклатура, паралельна влада тощо.
Дещо осторонь серед публікацій на цю тему стоїть остання стаття Інни Богословської «Лідери та еліти» («День», №28). Хоч сама автор признається, що писала статтю у стані складних «гаряче-холодно-тоскно-оптимістичних почуттів», з деякими її положеннями не можна погодитися. Справді, в умовах стрімких змін світу тим, хто взявся представляти українську політичну й економічну еліту, майже нічого запропонувати провідним світовим елітам: різні рівні культури і самих еліт, і соціумів (тут виникає запитання: що первинне, а що вторинне? — Ред. ). Там уже давно пройшли все те, чому у нас тільки починають вчитися.
Так, дуже важливо навчити представників нашої еліти правильно одягатися і поводитися за столом, не вживати лексику, неприйнятну в пристойному товаристві тощо. Чудово, якщо хтось із них колись «починає (? — А.Ц. ) розуміти відповідальність за те, що відбувається за межами його особистого простору». Біда у тому, що більшість цього не розуміє і ніколи не зрозуміє, а їхній «особистий простір» тягнеться далеко в офшори і зарубіжні банки. Тому, на відміну від представників влади і бізнес-еліти на Заході, для більшості наших не знайоме поняття «національні інтереси».
Для колишніх і нинішніх наукових працівників, інженерів та інших, які знаходяться не за власним бажанням на межі виживання, безумовно було корисно познайомитися з рекомендаціями І. Богословської про те, як слід виходити із ситуації, «налаштовуючись на високу хвилю свободи думки», «одягати хороший одяг та йти на хороший концерт або до театру» тощо.
А насправді проблема набагато глибша. Має цілковиту слушність Юрій Саєнко («День», №22), коли стверджує, що український бізнес побудовано на соціальній змові. Цю ж тему більш широко досліджено на прикладі сучасної Росії у книзі С. Морозова «Заговор сегодня» (Москва, «Алгоритм», 1999 р.).
Висновок один (і він протилежний тому, що пише І. Богословська): політику повинні формувати не бізнес- структури, а громадянське суспільство! А що ж робити нині в Україні, де тільки зароджуються його основи? Відповідь І. Богословської проста: «Потрібно зібратися разом тим, хто може сконструювати План Розвитку Країни... Таке завдання під силу лише справді «просунутим» представникам еліт — економічної, промислової, наукової, політичної, творчої...» Це щось з області соціальних утопій. Хто і за якими критеріями відбиратиме «просунутих»? Яке значення і для кого матимуть рішення цих зборів?
Як би приємно не було роздумувати про елітарність і лідерство, а нікуди не подінешся від того, що внутрішній зміст еліти (як керівної меншості) та її можливості значною мірою залежать від зрілості і розвитку громадян, від постійного контакту з народом. А сьогодні, не чекаючи, поки його ощасливлять «зверху», народ по-своєму реагує на ситуацію: стрімким вимиранням, масовою втечею за кордон, зростанням злочинності.
Не можна погодитися і з твердженням І. Богословської про те, що «в період глобальних трансформацій в Україні, починаючи з 1991 року, на вершини політики, економіки й управління зійшли відверто слабкі з морального й інтелектуального погляду авантюристи». Це поодинокі випадки. Трагедія останніх одинадцяти років якраз полягає в тому, що кланово-корпоративна система, що склалася за роки радянської влади, з усією її елітою, збереглася і швидко пристосовувалася до нових умов, а народ покірливо приймав усе це як «маємо те, що маємо». На цьому слід зупинитися детальніше.
На початку перебудови стала широко відомою публікація в журналі «Шпігель» зі схемою родинних зв’язків членів політбюро ЦК КПРС. Фактично воно все було кланом, тобто зібранням декількох сімей, об’єднаних родинними зв’язками. Слід відзначити, що наявність кланів та їхніх союзів-корпорацій — явище об’єктивне, властиве будь- якій спільноті, незалежній від переважання ліберальних, комуністичних або інших ідей. Клановість і корпоратизм мають чіткі національні риси і традиції: соціально-біологічні закони діють безвідмовно.
Владні корпорації спираються на корпорації нижнього рівня — регіональні і галузеві (профкорпорації). Основні профкорпоративні системи в Україні пов’язані з будівництвом, наукою, сільським господарством, армією, кримінальним світом. Свій родовід сучасні корпорації в країнах СНД ведуть від радянської бюрократії двадцятих років минулого століття. Революціонери у цій бюрократії спочатку розчинилися, а потім «були скорочені» у період сталінських чисток. У тоталітарній системі вижили ті, хто вирізнявся підвищеною пристосовуваністю. Оскільки стару інтелігенцію з її традиціями, поняттями честі і моралі було знищено, до радянських владних структур почали приходити вцілілі після голодоморів представники села. Для цієї категорії, з її багатовіковим інстинктом виживання, земляцтвом і кумівством, необхідність пристосовництва, об’єднання своїх були природними. У період брежнєвського застою всі ніші життєвого простору від ЦК КПРС до сільради вже були охоплені кланово-корпоративною системою. Саме тоді склалися міцні особисті зв’язки між представниками номенклатурно-владних структур і керівниками всіх видів підприємств, наукових та інших установ.
Корпоративну спільноту не планували. Вона виникла і відмежувалася, як субетнос, зі своїми уявленнями про культуру і мораль. Орієнтуючись на наступні покоління, було створено спеціальні структури: спецшколи для дітей представників влади, елітарні інститути і факультети, вищі партійні і комсомольські школи тощо. Саме там зав’язувалися зв’язки, за якими визначають «своїх» і сьогодні.
У вісімдесятих роках у Союзі все було в руках корпоратистів-деградантів. Формула «корпоратизм+влада=корупція» діяла безвідмовно. Але вся ця система влади затріщала і розвалилася під натиском об’єктивних історичних процесів. І тут інстинкт виживання підказав корпоратистам єдине прийнятне рішення: якщо не в змозі зупинити процес — слід його очолити! Борці з національно-демократичними рухами назвалися демократами, створили мережу «технологічних» партій і, використовуючи політичне невігластво народу, залишилися при владі. Стався дивний парадокс: державний устрій змінився на протилежний, а при владі залишилися ті самі люди. Єдине, що їм блискуче вдалося за минулі одинадцять років, — це забезпечити собі і своїм нащадкам у кількох поколіннях повне матеріальне благополуччя. Природно, за рахунок їхнього «дуже любимого» народу.
У сучасних розвинених демократіях, у громадянському суспільстві неминуче зло корпоратизму стримується на прийнятному рівні. І тут вплив різних еліт на владу, процес формування влади радикально відрізняється від того, що наявне в Україні — жодна з існуючих еліт не має монополії на владу. Зате всі представники еліт добре знають, що таке патріотизм і національні інтереси.
Необхідність зміни владної еліти в Україні давно назріла. Нова якісніша національна еліта вже на підході. Кадри для неї професіонально і без зайвої політичної говорильні готує, наприклад, Києво-Могилянська академія й інші. Кращі з них визначатимуть обличчя українських еліт найближчими десятиріччями. Умови для їхнього приходу до влади (на різних її рівнях) готують шляхом зміни чинних законів, політичної реформи, що назрiває. Зрозуміло, що йдеться про процес еволюційний.
