Престиж вступу до вузу й подальшого «профзростання» дитини відсутній. Що там престиж! Дітей вчити треба, що в приміщенні шапку слід знімати!
Так склалося, що Вчителем називають того, хто провів учнів певним шляхом.Це не лише метафора.
Сократ і Платон створювали діалоги, розмовляючи на дорозі. Давньоєврейські раббі настановлювали підопічних, йдучи від селища до міста. Середньовічні ченці ставали паломниками, дізнаючись на запорошених стежинах про істину Нового Завіту. Новоєвропейські школи створили традицію проходження певних етапів знання, підводячи учнів до останньої межі незнаного — життя. А іноді, як Ян Коменський — заходячи зі своїми учнями і в газову камеру. Навіть у радянській традиції Макаренко і Сухомлинський «вели» своїх вихованців до усвідомлення моральності вчинку і праці. Тому й сьогодні особистість учителя визначається в тому, як і куди веде він своїх (звичайно, своїх!) шкільних дітей.
Зараз гуманітарні предмети стають в основу всієї концепції освіти й розвитку. А ще п’ять-сім років тому, віддаючи дитину до школи, батьки намагалися дізнатися передусім, як іде справа з викладанням математики, який «рівень сили» її педагога, як вступають до училищ і вузів його учні. І справа тут не лише в пріоритеті «точних наук», якими прикривалася держава з найрозвиненішим військово-промисловим комплексом і системою «закритих КБ». Всезнаючий Михайло Ломоносов писав: «А математику ще й тому вивчати слід, що вона розум у порядок приводить». Тобто дисциплінує мислення, задаючи в прикладах параметри порядку, відвертаючи від хаосу.
Про це ми розмовляємо з Емілем Юхимовичем Лукіним, який завжди вважався «сильним» учителем і завжди улюбленим класним керівником старшокласників київської школи № 194.
МЕТОД НАВЧАННЯ ВСТУПУ ДО ВУЗУ
— Дитина здобуває в школі освіту, формується як особистість, — говорить Еміль Юхимович. — Вона повинна вийти в життя з якостями, які сама в собі поважає: вірити в успіх, не боятися покарання або прикрощів за своє рішення, йти на урок (будь-який, не лише шкільний) — з упевненістю в собі. Звичайно, може іноді вийти щось «зі страху», але тільки іноді.
Я ніколи, йдучи на урок, не «несу» із собою розв’язання задач — розв’язую відразу на дошці. І діти знають, що можлива в процесі, в моїй демонстрації розв’язання — помилка. Якщо вони уважно стежать і можуть сказати одразу ж: «А у вас там арифметична помилка» або «Ви сьогодні молодець», я їм відповідаю: «Ні, я — сама досконалість!» І вони втягуються в цю гру. Треба вже на уроці домашнє завдання прокоментувати, виходячи з того типу розв’язання, який «пройшли» в школі. Щоб став зрозумілий метод.
Математика складається з певних тем. Необхідно, щоб дитина чітко знала, що вона вже пройшла, які типи задач були в ній. Якщо знає ці назви й принципи — все, структура відклалася в свідомості. По-друге, якщо на уроці є велика кількість пояснень і вправ, йде потік інформації (учні кажуть, що я їх «буджу»), а діти вже в змаганні, — тоді сама собою організується «гра в навчання». Тут видніються якісь цілі, етапи, досягнення. За моєю теорією, є три етапи уміння поводитися з задачами. Перший — знати, як розв’язати і змогти пояснити іншому. Другий — записати це правильно до кінця. Третій — одержати правильну відповідь.
— А як ви визначаєте, хто здібний до математики?
— Здібних за все моє життя було кілька чоловік. Будь-якого середнього учня, але з бажанням — можна цьому навчити. Лише б настроювався сприймати інформацію. Всім, хто приходить до нашої школи в 9—10-ті класи, треба, без розмов, з математики ставити «2» або «3». Але якщо така трійка для них стане досягненням (з думками: «мені ставлять «3», але знаю-то я на «5»), тоді вчитель перетворюється на провінційну знаменитість. І немає нічого страшнішого за це: ось усі вчителі за такий рівень ставлять «5», а я принципово — «3». Дитина, учень — він за визначенням «хороший», він не винен, що його не навчили. Адже він до вчителя прийшов навіщо?
Від нас у школі і не вимагається розвивати особливі математичні здібності. Треба, щоб дитина могла сприймати вузівську програму. Цьому ми вчимо всіх, без конкурсного відбору. Наша школа — звичайна, на масиві Оболонь, № 194. Директор Леонід Якович Нечай і завуч Іван Іванович Вакуленко — дуже демократично налаштовані люди. Нехай у нас немає особливого ремонту і чистоти, але діти приходять до себе, а не «в заклад».
Та й до вчителів немає дріб’язкових прискіпувань — ні при всіх, на зборах, ні келійно. У цій школі я працюю дев’ять років, і тут кожний вчитель — особистість зі своїм методом і підходом до учня. Раніше у нас були ліцейні класи, за невелику плату — і 100-відсотковий вступ. За рахунок того, що йде чутка про нашу школу — через дітей, через батьків — до нас тягнуться. Останні два роки ми стали філією підготовчого відділення КПІ, наші викладачі атестовані й «ведуть» дітей до самого вступу.
— Скажіть, таку масовану підготовку вибирають самі підлітки чи відчувається вплив батьків?
— Якщо вдома немає бажання дати дитині вищу освіту, дитина сама не захоче цього, будучи навіть у найкращій школі. Тому з дітьми, починаючи курс математики, я розмовляю про цінності «свого кола», «компанії», яка, починаючись у школі, підтримується й у вузі, й далі — в житті.
— Кола літературні, художні, тусовки, міні-групи — тут більш-менш зрозуміло, на чому тримається імідж, апломб, на чому «зростає» потенціал. Але математика?
— Вони не спілкуються, розглядаючи математичні проблеми. Але завдяки тому, що разом зі мною проводять 10-12 уроків на тиждень, — поступово стають колективом. У мене трохи на уроках історії математики, хоча я стараюся розповісти якісь трагедійні сторони знаменитих особистостей: Ньютона, Лобачевського... Мені часто згадується академік Віктор Глушков. Я слухав його на семінарі 1978 року. Тоді він говорив, що ЕОМ скоро буде маленькою, як чемоданчик, а ми переглядалися: мовляв, зовсім здає, до фантастики вдався. Але для молодих людей математика зараз як ключ вступу до вузу. Тому багато в чому моє життя в школі — це гра. Коли мене запитують: «Ким ти працюєш?», — я відповідаю: «Емілем Юхимовичем». Створюю певний образ у дітей, як Дід Мороз із зошитами, якого не можна засмучувати, не можна ображати.
ІСТОРІЇ
З ВИХОВАННЯМ
— А що буде, якщо раптом хтось зважиться образити?
— Був один випадок. Прийшов я якось на заміну, в занедбаний такий клас. І одна дівчинка, нещасна дитина, демонстративно на уроці фарбувала губи. Я підійшов, забрав помаду, вона витягла іншу. Цю забрав, вона — третю. Тоді вона встала, «послала» мене вголос і вискочила за двері. Я вдав, що дуже здивувався, розсміявся і сказав у клас: «Ну здорово, ну, такого я ще не чув! Навіть у свято». На жарт звів. А потім ми з цією дівчинкою помирилися, вона навіть багато мені допомагала. Адже дитину дуже просто можна роздратувати, довести «до точки». Сьогодні вона з тобою поскандалила, а завтра — вона вже інша. За вечір, за ніч — змінилася. І що, з нею далі воювати?
Ось є у нас хлопчик, який довго і вперто «штовхав» фашистські ідеї. Тато у нього росіянин, мама українка, тому одного разу йому довелося поставити питання «в лоб»: «Добре, Німеччина — для німців, Україна — для українців. А ти хто?! Безрідний космополіт, чи що?» Він перестав виступати «завзято», почав докучати мені усілякими запитаннями, розмовляти, думати, а не мітингувати. Адже з такою дитиною не можна серйозно, можна «розгойдати човен» до межі. Робота в школі — на 80% виховна.
— Це тому, що зараз немає офіційної виховної роботи в школі?
— Я прийшов до школи, правда, до іншої, але також на Оболоні, 1979 року, в розпал і апофеоз нашого дзвінкого життя — з прапорами, білими фартухами й червоними галстуками під салютом. Але й те, минуле, зараз нічим не замінили. В останні роки, ні, швидше навіть минулого навчального року я зрозумів, що стільки, скільки я розмовляв із дітьми — тепер мало. Сьогодні говориш, передбачаючи адекватну, знайому реакцію, а її немає.
Раніше школа була органом, на кшталт Верховної Ради для батьків, а класний керівник — начальником сім’ї. Ми ходили додому вечорами, знали хто як живе, де стоїть стіл. Напускали таку завісу страху, створювали синдром «нечистої» совісті. Дитина в школі знала, що вона в чомусь та винна. А зараз у мене з приводу виховання з’явилася «теорія пружини»: що більше її стискаєш, то сильніше вона вдарить, і щоб нічого не знесло, треба потихеньку пружину розтиснути, руки прибрати. Хоча мені часто кажуть: «Ви дітей розпускаєте». Недавно приніс до школи, в підсобку кабінету математики, велику кавоварку. Мої старшокласники туди часто заходили, навіть вечорами, як до клубу. А одного разу на уроці стою я біля дошки, весь у крейді, розв’язую щось і дивлюся: вони потихеньку з підсобки виносять чашечки і, сьорбаючи так, щось пишуть у зошитах. Сноби! І все-таки нинішні діти менш лицемірні, ніж ті, які були ще десять років тому. Зараз скажуть те, що думають, а раніше — те, що треба.
ПРО БАТЬКІВ, ЯКИХ ЖАЛЬ
— Я зараз говорю дітям: «Треба йти вчитися, щоб пересидіти цей смутний час не без користі». — «А далі?» — питають. — «Щоб стати багатими». — «Навіщо?» — лукаво. — «Щоб дати хорошу освіту своїм дітям».
Вони знають, що ті з наших, хто переїхав на Захід або за океан, стають там класними програмістами з рівнем оплати $40—50 тис. на рік. Практично за нульових матеріальних витрат на освіту. Дуже багато батьків дивляться на «поневіряння» своїх дітей з недовірою. Адже звідусіль чують «без грошей нікуди не потрапиш», а тут поруч після школи — вступають «просто так, із голови». Як фокус — адже дійсно вийшло! Грошам вірять більше, але й знанням іноді також ще вірять.
Батьків зараз дуже жаль. Дітей вони занедбали через почуття приниженості. Раніше в кінці журналу були обов’язково відомості про роботу батьків. Зараз більше половини — безробітні, наче це офіційне покарання, узаконене. Для них престиж вступу до вузу й подальшого «профзростання» дитини відсутній. Що там престиж! Дітей вчити треба, що в приміщенні шапку слід знімати!
— Чи відрізняються «в математиці» хлопчики від дівчаток?
— Частіше за все дівчатка підготовлені краще, до навчання ставляться більш старанно. Але щодо здогадки, осяяння — цього в хлопчаків більше. Бо дівчаток гальмує побоювання поганої оцінки, синдром відмінниці. А хлопчики більш відчайдушні, вони експериментують. Але взагалі, що у хлопчиків, що у дівчаток — у дітей дуже ніжна душа. Як би він не обзивав вахтера, що б не думав про себе, він хороший. І дуже багато може. Тільки за ним доглядати треба, вирощувати, вчити, виховувати. А якщо ще в країні буде нормальне управління, за якого потрібні розумні люди, тоді тут усе буде.
№188 02.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
