Хочу продовжити розмову, яку почала Любов Ковалевська у статті «Всередині системи, поза суспільством» («День», №176 за 29 вересня 2000 р.).
Однією з причин, що зумовили падіння «планки якості» журналістики, авторка вважає етноцентризм. Я не лише цілком погоджуюся з її твердженням, але й переконаний: негативна роль етноцентризму цим, на жаль, не обмежується. Саме на цьому й хочеться зупинитися докладніше.
Етноцентризм українців — це зовсім не те, що етноцентризм японців, німців чи, скажімо, французів. Оскільки наш етноцентризм — це перш за все неминуча «концентрація» наших же недоліків. Саме тих, завдяки яким ми і не мали своєї державності впродовж століть.
Філософ і політик В’ячеслав Липинський (1882 — 1931) ставив досить точний діагноз, кажучи про нашу «хворобу недержавності». Порятунок він бачив в «органічному об’єднанні людей» на засадах територіалізму, або іншими словами, — ландспатріотизму. Націю Липинський трактував як категорію надетнічну, головним критерієм якої є усвідомлення усіма народами, що живуть в Україні, своєї єдності в Українській державі. Від такої єдності виграли б, перш за все, етнічні українці, а найбільше програють (при її теперішній відсутності) знову ж таки вони.
Щоб переконати скептиків, наведу деякі цифри. Усім відомо, наскільки важливим для існування держави є освіченість населення, його інтелектуальний потенціал. В Україні цей показник є досить високим. Про це говорив нещодавно колишній посол США в Україні Стівен Пайфер. А посол Латвії Петеріс Вайварс (зауважте, посол держави, якій ми трішки заздримо!) на запитання, у яких галузях Латвія може повчитися в України, відповів: «У науці, потенціал якої в Україні дуже високий. У Латвії є хороші вчені, є певні досягнення. Але у нас ніколи не було такого базису, таких можливостей». Приємно це чути. Але внесок українців тут не є вирішальним. До речі, лише 8% українців, що проживали в УРСР (за даними останнього перепису), мали вищу освіту. Росіян же з вищою освітою у нас 16%, а євреїв — 36%. Кримські татари також серед лідерів. (У вигнанні вони намагалися будь- що отримати спеціальність будівельника, лікаря, вчителя, юриста. Особливо освіченою є молодь.) Українці, на жаль, тут в «аутсайдерах». При теперішній бідності існує тенденція до подальшого зростання цього розриву. База для етноцентризму не найкраща, скажемо прямо... До того ж тільки половина з названих 8% дипломованих українців є україномовними. І представляють вони село, або ж провінцію (нічого не поробиш — такі реалії!).
І коли говорити про «планку якості» (не лише у журналістиці), то зрозуміло, що інтелігентам у першому, а в кращому випадку — у другому поколінні, втримати її на належному рівні дуже непросто. Ця українська «провінційність» не змогла не проникнути до великих міст, навіть до столиці.
Розумію, наскільки неприємно все це читати патріотам. Але пам’ятаймо, що навіть у відомій своїй роботі «Гуманітарна аура нації» Ліна Костенко закликала насамперед «об’єктивно оцінити ситуацію».
Освічені українці (причому кращі з кращих!) проживають зараз у Москві, Петербурзі, державах Балтії. І щоб повернути бодай якусь їх частину, Україна повинна стати такою ж багатою, як Італія чи Франція. А для цього, як мінімум, треба задіяти весь інтелектуальний потенціал України, тобто тих же росіян, євреїв, кримських татар...
Усе це аргументи на користь територіального патріотизму (ландспатріотизму). Схоже, що ідеї В’ячеслава Липинського не втратили своєї актуальності.
Любов Ковалевська справедливо зазначає, що етноцентризм «штучно культивується, підтримується відомими силами, видається за патріотизм...» Я лише хочу уточнити, які це сили, і хто саме стоїть за розтиражованими і звичними вже висловами: «зайди-чужинці», «п’ята колона», «москалі», «окупанти», «приблуди» тощо. З метою економії газетної площі я зацитую лише одного з лідерів російських націоналістів Ніколая Лисенка: «Люди смешанного происхождения (русско- украинско-белорусского) на Украине и в Белоруссии составляют костяк научно-технической интеллигенции». Далі, говорячи про необхідність підготовки громадської думки «к скорейшему присоединению и на сей раз полному органическому слиянию России, Украины и Белоруссии в единую Российскую империю», Ніколай Лисенко звертає увагу своїх соратників: «Необходимо учитывать, что в отличие от дореволюционного времени общерусское сознание имеет и в России, и на Украине, и в Белоруссии основу в виде огромного количества смешанного населения русско-украинско-белорусского происхождения».
Це — красномовний приклад того, чим саме державна нація відрізняється від недержавної. Російським націоналістам чомусь не страшні «нечистокровні». Тоді як їхні українські колеги постійно відштовхують від себе російськомовне населення, тим самим «вибиваючи» його iз процесу творення єдиної української політичної нації. А цим відразу вбивають двох зайців: і суспільство розколюється за етнічною та мовною ознакою, і «планка якості» падає. На жаль, не лише в журналістиці...
Виходить, що саме найпалкіші пропагандисти українського етноцентризму і є, по суті, «п’ятою колоною» Росії, сліпим знаряддям у руках лисенків, жириновських та іже з ними. І від того, що більшість наших «етноцентристів» своєї ганебної ролі не усвідомлюють, «етнічно-чистим» українським рабам-остарбайтерам у Москві, Празі, Польщі, Італії та Португалії аж ніяк не легше...
Тож вивчаймо спадщину В’ячеслава Липинського. Це наш шанс! А поки не одужає народ — «хворітиме» і журналістика.
