Чому люди починають збирати певні предмети, і навіть ті, які, на, перший погляд, не особливо примітні? Не шкодуючи на це часу, грошей, зусиль. Мабуть, у кожного колекціонера буде своя відповідь, але суть її зводитиметься, найперше, до порухів власної душі, й менше — до меркантильних розрахунків. Фундатор незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся Анатолій Шевчук зізнається, що на збирання глиняних свистунців, яким він займається, його спонукали спогади про дитинство...
РОДОМ ІЗ ТРИПІЛЛЯ
Років 40—50 назад поліськими селами на конях їздили такі собі «підприємці» радянських часів, які вимінювали у людей усіляке ганчір’я, металобрухт, макулатуру, а ще — яйця та інші продукти. В містах їх колег називали на російський манер «старьевщиками», а в глибинці — «тиндниками» або «гонучниками» (бо вони не гребували старими онучами). Однією з «валют», якою вони розраховувалися, були створені народними майстрами маленькі глиняні свисточки, часто розмальовані якимись візерунками синього, жовтого, червоного, зеленого кольорів — дітлахи просто шаленіли від шансу отримати такий розкішний подарунок. Зараз в колекції пана Анатолія — понад 600 цих витворів, гамма назв яких (крім згаданих) включає такі мелодійні слова, як свистун, свистунок, свисток, свистівка, свистулька, сюрчок, свищик. Розміри їхні дуже різні — від пташечок в півпальця за образом і подобою тих самих, від онучників, — до химерних персонажів з глечик середнього об’єму. Звуки вони здатні видавати від високих і ніжних тонів до низьких басових. Є й такі, в які заливають воду, і тоді з них можна видувати справжні солов’їні трелі. Співи, що можна добувати зі свистунців, укладач колекції інакше, ніж божественними, не визначає. І розповідає, що відома дослідниця народного мистецтва професор Раїса Гусак спеціально вивчала силу звучання різних типів таких витворів й описувала їх як музичні інструменти. До речі, це вона визнавала, що А.Шевчуком зібрано рідкісну колекцію свистунців. Родовід їх, розповідає сам колекціонер, ведеться з часів Трипілля, — в розкопках, фігурки з обпаленої глини, в які колись свистіли наші далекі пращури, знаходили разом з писанками. Найбільш розповсюдженими були фігурки пташок (мабуть, тому, що їхній свист був схожий на пташиний. — В.К.). Набагато пізніше з’явилися баранці, коники, олені, тур-олені, інші звірі.
Почавши із збирання витворів майстрів, імена яких були невідомі або не збереглися, пан Анатолій потім захопився колекціонуванням авторських робіт. Ось, наприклад, свистунці Ганни Діденко, мисткині з Опішні, що на Полтавщині, — їх більше сотні. На кожному свистунці є свій орнамент, а виліплені персонажі ніби прийшли на гостину з українських казок. Є мишка з баяном, а ще триголова пташка й кінь з трьома головами, лисичка, Івасик-Телесик... Зворушливі казкові або побутові сюжети притаманні також витворам хмельничанки, члену Національної спілки художників України, народній майстрині Лідії Никитюк — ось курочка зворушливо пригортає крильцями двох курчат і всім виглядом показує, яка вона дбайлива мати, ось добряк і лицар лев, який символізує силу шляхетності, киця з ложкою, гордовиті коники, а овечки чи баранці — як не музиканти з кобзами, лірами чи бандурами, то комедіанти. До них приєднуються колядники зі звіздами. Знамениті свистунці одеситки Ольги Шиян — курочки, півники, олені, вершники — теж оселились у цьому казковому царстві.
У Лесі Денисенко-Єременко (витвори відомої майстрині з роду гончарів з 400-річним корінням теж є в колекції) частіше зустрічаються багатофігурні сюжетні композиції свистунців, і, відповідно, — більші розміри. Козаки з дівчатами, жінки з чоловіками, чорти з півнями, парубки, глечики, горнятка, в які можна свистіти — це вже такий собі більш реальний людський світ. А майстер з Житомирщини, лауреат премії імені Івана Огієнка Олексій Макаренко винайшов для своїх творів (і деякі з них втілив у свистунцях) образ поліського сфінкса — в А.Шевчука можна побачити кілька таких фігурок. Одна з них — це якийсь хижий звір, схрещений з динозавром, про іншу сам автор говорив, що то автопортрет. І несподіваний поворот — на фігурках розпис у вигляді пелюстків квіток.
«ГЛИНА СТВОРЕНА З ФІЗИЧНОГО ТІЛА»
Поповнювалась колекція у різний спосіб: її укладач купував свистунці, іноді викладаючи за пару ледь не всю зарплату, інші йому дарували, і насамперед самі майстри, деякі привезені з-за кордону, з Польщі, наприклад. Продавати їх він не збирається і каже, що ніколи не згрішив, гендлюючи творами народних майстрів. Думає, що справу продовжать діти й онуки. Але вважає, що раніше чи пізніше колекція має тішити один з музеїв народного мистецтва в Житомирі або іншому місці, де шанують цей напрям творчості. Бо, на його переконання, народні майстри представляють чисту автентику українського мислення, і ніяк не тяжіють до колгоспно-клубного блуду. «Леся Денисенко-Єременко якось висловила думку, — говорить А.Шевчук, — що глина створена з фізичного тіла людей, які вмирали тисячі років назад, і це тіло трансформувалось у глину, тому там закодована етнопам’ять, яку народні майстри дістають із цих сховищ. І я гадаю, що свистунці в найскладніші часи руйнування генної пам’яті були етнодзвонами, звуки яких залітали в душі українських дітей. Проте у Житомирі поки не видно жодної потуги з боку керівників державних культурно-мистецьких установ, які б розуміли значення творчості народних майстрів».
Можна услід за дослідником пошкодувати, що в Україні немає моди на такі іграшки, як свистунці чи подібні автентичні українські забавки — їх заміняють зроблені в Китаї американські супермени, пластмасові автівки чи ляльки Барбі. У зв’язку з цим, мабуть, не варто закликати до повернення в архаїку. Але, вочевидь, слід не втрачати те гарне, оригінальне й напрочуд душевне, що створили наші пращури.
