Відгук пана Україномовного У. М. Українця з Харкова на моє інтерв’ю газеті «День» мене образив, здивував і засмутив: мені приписали заклики перейти на російську мову. Я уважно перечитав інтерв’ю: їй-Богу, ніде такого немає.
Засмутили мене, з одного боку, явне небажання (чи неспроможність?) опонента розрізнити мої власні погляди і результати проведених досліджень, які мені теж часто не подобаються, а з другого — явне бажання опонента знайти собі ворога і вихлюпнути на нього весь запас накопиченого роздратування.
Пана Україномовного У. М. Українця з Харкова, наприклад, обурила теза про поділ української і російської як мов спілкування між містом і селом. Даруйте, але ж це цілком очевидний факт, який підтверджується об’єктивними даними, наприклад, результатами перепису населення 2001 р. Аналізуючи їх, львівський дослідник М. Дністрянський констатував, що характерною рисою територіальної організації етнонаціональної сфери України залишилася дуалістична модель — велике російськомовне місто і україномовна сільська та містечкова місцевість.
То, може, стверджуватимемо, що в більшості українських міст усе гаразд з українською мовою? То де ж тоді наслідки русифікації, про яку з таким запалом пише мій опонент? Виходить, що її не було?
Навпаки, русифікація міст була одним із найпідступніших засобів денаціоналізації українців. Адже, за всієї моєї поваги до селян (до відома пана Україномовного У. М. Українця з Харкова, не лише мої предки, а й я сам народився і виріс у селі), сучасна масова культура твориться насамперед у містах. Візьмімо за приклад найпотужніший на сьогодні засіб масової комунікації — телебачення. Хіба це по селах стоять телестудії, де «мальчікі» і «дєвочкі» виробляють для нас культурний і «культурний» продукт?
Приписав мені пан Україномовний У. М. Українець із Харкова думку про більшу «інтелектуальність» російської мови. Я маю понад 250 наукових публікацій. Майже всіх їх, як і обидві мої дисертації — кандидатську і докторську, — написано українською. І ніколи я не потерпав через якусь там інтелектуальну недолугість української мови.
Ішлося ж не про мову, а про її поширення в різних сферах суспільного і громадського життя. Однією із цілей і, на жаль, великою мірою досягнутим результатом русифікації була деінтелектуалізація україномовних сфер та деукраїнізація сфер інтелектуальних.
Чи пан Україномовний У. М. Українець із Харкова не пам’ятає, як у радянські часи молодих спеціалістів із України часто-густо посилали на роботу в Росію, де вони не мали іншої перспективи, крім русифікуватися, а натомість із Росії в Україну слали своїх спеціалістів, які тут намагалися русифікувати нас? Як результат: за даними останнього радянського перепису населення 1989 р., у тодішній Україні частка осіб із вищою освітою серед працюючого населення російської національності десь у півтора разу перевищувала цей показник серед українців. Це про щось говорить чи ні? Чи, може, русифікації таки не було?
Наступна теза, яка не сподобалася моєму опонентові, стосується того, що російськомовне населення назагал багатше, ніж україномовне. Поміркуймо: згідно із статистичними даними, рівень зарплатні в місті (більш російськомовному) вищий, ніж у селі (більш україномовному), на сході країни (більш російськомовному) — ніж на заході (більш україномовному), серед більш освічених (відносно частіше російськомовних) — ніж серед менш освічених (відносно частіше україномовних). Тож висновок є очевидним. А якою мовою спілкуються наші олігархи та більшість «пересічних» мільйонерів у побуті й «на роботі»? Невже українською? А багатство, як відомо, забезпечує більші можливості, надто в нинішні деморалізовані часи.
Натуральній українізації нашого суспільства перешкоджає ще одна об’єктивна обставина. На 1991 р. старше покоління було здебільшого україномовним (за ознакою рідної мови, тобто мови дитинства, мови спілкування з батьками), а серед молоді переважали носії російської мови. Це теж прямий результат русифікації: україномовні батьки намагалися спілкуватися з дітьми по-російському, віддавали їх до російських шкіл тощо. Хіба не типова картина для 1970—1980 років? А для Харкова ще й сьогодні?
Минули два десятиріччя. Велика частина старшого (україномовного) покоління відійшла в кращі світи. Натомість переважно російськомовна молодь підросла, сьогодні вона вже репрезентує покоління середнього віку — найбільш продуктивне. І саме це покоління найвиразніше творить сучасну Україну. Яку ж Україну воно намагається творити? Вочевидь дуже різну і не завжди таку, яка подобається нам із паном Україномовним У. М. Українцем із Харкова.
То що із цим робити? Не зважати? Тоді українська національна справа безумовно програє. Адже йдеться про мільйони громадян нашої країни. Й емоційні заклики згадати про те, чий хліб вони їдять, не допоможуть. Адже більшість із них самостійно заробляє собі на хліб, працюючи не менше за україномовних, і такий докір на свою адресу жодною мірою не сприйме.
Не спрацьовує тут і порівняння зі становищем української мови в Росії. Пан Україномовний У. М. Українець із Харкова звинувачує мене в тому, що я про це нібито мовчу. По-перше, оскільки мене запитували про результати досліджень в Україні, то я про них і розповідав. По-друге, не можна сказати про все в одному інтерв’ю, чи не так? А проблема ця справді дуже важлива і вимагає окремої розмови.
Загалом же з мовної ситуації, що склалася в Україні, є два виходи. Перший — перейти на російську мову, до чого нас весь час підштовхували раніше і підштовхують тепер і до чого я жодною мірою не закликаю. Другий — нам, україномовним українцям, робити над собою інтелектуальні, емоційні, практичні зусилля і намагатися ставати освіченішими, багатшими, активнішими, а відтак утверджувати й розвивати україномовний простір як привабливий і конкурентоспроможний.
Хоча мого опонента чомусь роздратувала думка про поступове посилення проукраїнських настроїв, але я наполягаю на ній. Як на мене, позитивні зміни за останні 20 років є цілком очевидними. Хоча не менш очевидними є й численні негативні тенденції. Проте я певен, що українізація таки неминуча. Якщо, звичайно, ми будемо в цьому питанні наполегливіші, єдиніші та об’єктивніші.
