Мешканці військового містечка недалеко від села Трьохізбенка Слов’яносербського району Луганської області п’ють березовий сік навіть не тому, що вони його люблять чи розуміють, який він корисний для здоров’я. А тому, що води в них немає вже два місяці.
Танковий полк легендарних «стотридцятьчетвірок» «оселився» у дев’яти кілометрах від Трьохізбенки з того часу, як Луганщина була визволена від фашистів. З часом гарнізон виріс: на момент розформування до його складу входили, крім танкового полку, ще й розвідбат, артдивізіон, ракетний дивізіон, саперний батальйон. Загалом гарнізон налічував півтори тисячі солдатів та офіцерів, 400 офіцерських сімей. Функціонувала розвинена соціальна сфера: чотири готелі для військовослужбовців, три п’ятиповерховi та один двоповерховий будинки, дві їдальні, три крамниці, комбінат побутового обслуговування. У жовтні 2000 року гарнізон було остаточно розформовано. Ті, хто міг продовжувати службу, виїхали. Лишилося 20 сімей, яким їхати було нікуди. Половина їх оселилася на першому поверсі двоповерхівки, половина живе у сарайчиках, перетворивши їх на приватні «фазенди». Адже працювати ніде.
До речі, зник гарнізон і з карт. Назви у нього також немає. На пошті умовно він називається «Кряківка-1» — поряд розташоване село Кряківка, і саме на його поштове відділення надходять листи для «районних фантомів». А в паспортах у них стоїть прописка: «селище 40 лет Октября Слов’яносербського району».
У 2002 році на зміну ДКП «Луганськобленерго» прийшло «Луганське енергетичне об’єднання». Нове підприємство одразу почало запеклу боротьбу з боржниками. До їхнього числа потрапило і військове містечко. Протягом року щомісяця відрізали світло. А для мешканців містечка це було катастрофою: не буде електрики — не буде води, опалення, не буде на чому готувати їжу. Газу в гарнізоні не було, все готували на електроплитках. Тож конфлікти з енергетиками узгоджували самі. Аж потім схаменулося Міноборони і спішно погасило борги. Здавалося б, все налагодилося. Але тут прийшли «металісти». І почався новий кошмар. «Лінію життя» містечка обривали кілька разів на місяць, знімали цілі прольоти. Довелося встановити порядок чергування «на лампочці». Зникло світло — черговий бив тривогу. Всім миром кидалися шукати грабіжників. А потім за свої кошти закуповували проводи, самі ж і ремонтували. Відстояли. У квартирах світло є. А ось про вуличне освітлення давно забули. Після десятої не наважуються виходити на вулицю. Темно, навкруги ліс... Хоч він не є перешкодою для тих же «металістів», які знайшли для себе більш вигідне зайняття — вирізують метал із гарнізонних споруд та замурованих п’ятиповерхівок.
До речі, води немає саме тому, що на одній лінії з будинком — водокачка, яку «ЛЕО» відключило за несплату боргів. За цей час ні сільрада, ні районне керівництво жодного разу не згадали про «аборигенів» і не привезли до містечка жодної цистерни води. Свого колодязя теж немає. Військові вирішують проблему як можуть: одним воду знайомі завозять з Трьохізбенки, інші самі їздять до села, щоб помитися і набрати кілька білонів, треті домовляються з водіями маршруток...
Немає в містечку і телефону. Коли два роки тому помирала мати командира розвідбатальйону підполковника Яковенка, не могли викликати навіть «швидку». З хлібом також проблеми. Своєї пекарні в Трьохізбенці немає, а постачальники сказали, що десять буханок тричі на тиждень за дев’ять кілометрів не возитимуть. Медик Єва Левченко, вдова військового лікаря, домовилася з приватними виробниками з Зимогір’я. Вони возять хліб аж за півсотні кілометрів...
12 грудня 2002 року Кабмін України видав розпорядження про передачу колишніх військових містечок у власність місцевої влади. За півроку рішенням Луганської обласної ради містечко перейшло до комунальної власності Трьохізбенської сільради. Мешканці сподівалися, що їх почнуть відселяти. Але даремно...
— Спочатку нам запропонували житло в м. Шахтарську Донецької області, за рахунок благодійного фонду. Ми погодилися, — каже приватний підприємець, Галина Титова, хазяйка єдиного в селищі магазинчика. — Поїхали дивитися на те житло і зрозуміли, що попадемо з вогню та в полум’я: нас збиралися вселити в квартири, які покинули шахтарі в пошуках роботи. Потім у Кіровоград хотіли переселити, але тільки великі сім’ї. Зверталися до народних депутатів, але нам відповіли, що, згідно з законом, ми зможемо приватизувати наше житло і, продавши його, переїхати. Навіть наших «черговиків»-пенсіонерів на цій підставі викреслили зі списків тих, хто потребує поліпшення житлових умов.
Для підтримки містечка в нормальному стані органiзовано комунальне підприємство «Байкал». Було виділено значні кошти, створено 20 штатних одиниць. Військові зраділи: схоже, буде робота. Але ні! Тільки на чотири посади взяли місцевих жителів. А потім одну скоротили. «Ми стали заручниками держави. І як знайти вихід з зачарованого кола — поки що невідомо», — зітхає Галина Титова
