Останнім часом чомусь так повелося, що ознакою розвиненості міста є не його історичні пам’ятки чи будівлі, а той факт, чи багато в місті супермаркетів і закладів фаст-фуду. От у нас в Кременчуці немає «МакДональдсу», і друзі, які приїздять, наприклад з Харкова, дуже дивуються цьому. І дивляться на місцевих жителів як на дикунів, що живуть в печерах і їдять мамонтів, а не сандвічі чи гамбургери. А якщо серйозно, то от у нас в місті затверджено будівництво цього визначного закладу. У міському парку культури. Довелося прочитати захопливу статтю у місцевій газеті, що власники обіцяють відремонтувати фонтан у парку, осучаснити його. Ну гаразд, хоча я ніколи не чула, щоб власники подібних проектів обіцяли, наприклад, вирубати довкола будівництва всі дерева. І все б то воно добре, якби не той факт, що стоятиме «МакДональдс» напроти пам’ятника, чи то пак меморіалу під назвою «Вічно живим», що присвячений жертвам концтабору. Метрів п’ятдесят, може, трохи більше.
...Величезна споруда. Сім бронзових фігур. Останні хвилини перед стратою. Злилися воєдино скорбота, ненависть до ворога, непохитна мужність, віра в Перемогу. У центрі скульптурної композиції — червоноармієць, що гордо і прямо стоїть. Тісно притиснувшись до нього плечем, молода жінка прикриває собою маленьку дівчинку. Червоноармієць підтримує свого товариша, який намагається з останніх сил піднятися, щоб зустріти смерть стоячи...
Коли у другій половині вересня 1941 року в Кременчуці настали чорні дні окупації, в колишніх військових казармах фашисти організували два табори смерті для радянських військовополонених. Поміщених там бранців вороги використовували для будівництва дерев’яного мосту через Дніпро. Свідчення колишніх в’язнів свідчать про те, що у всіх таборах гітлерівці свідомо винищували військовополонених. Фашисти тримали їх в холоді, морили голодом, піддавали тортурам, проводили масові розстріли. У таборах лютували тиф, дизентерія та інші інфекційні захворювання. Смертність доходила до 200—300 чоловік в день. За час окупації гітлерівці знищили 50 тисяч військовополонених...
Але це лише історія. Сухі факти, які нас ніхто не примушує пам’ятати. Чи ще чого, — поважати. Ми добре знаємо, що у нас в країні демократія, і право вибору є в кожного.
Я не проти цивілізованості, сучасності, модернізації. Не проти закладів швидкого харчування, піцерій чи суші-барів. Але ж потрібна якась міра. Своє місце і свій час. І повага.
Якось я читала статтю Пауло Коельо про його подорож до Лівану. Він побував там одразу після спустошливої війни. І от прогулюючись зруйнованими вулицями Бейруту зі своєю знайомою, яка розповідала, що місто вже руйнували сім разів, письменник ніби жартома, але цілком серйозно запитав, чому місто не перенесуть в інше місце, замість того, щоб відновлювати його знову і знову. Жінка відповіла: «Тому, що це наше місто. Тому, що той, хто не відчуває поваги до рідної землі, землі, де поховані його пращури, буде навічно проклятим...» Звісно, я б не була такою категоричною, але за місто, яке не поважає свою історію (і це мова йде про події, що відбувалися не за часів трипільців, а 60 років тому) стає дуже страшно. Як людина, що не має поваги до рідної землі, може поважати себе? Джеймс Мейс часто завершував свої статті чимось на кшталт «залишається лише молитися». Мудра людина. Залишається лише прислухатися.
