Усе ж найважливіше в житті — розраховувати на... на що власне? Захотілося, перманентно аналізуючи, щось перераховувати, та зупинила себе вчасно. Крути не крути, середній чек завжди реально існує і для тих, хто вміє майже все робити сам — готувати, тримати дім і дітей у чистоті та в позитивній динаміці, худнути, якщо треба, без допомоги надто дорогих послуг, не користуватися салонами і санаторіями і навіть лікуватися в грипозну епідемію за допомогою ялівцевого димку. До речі, сільські жінки вміють у сто разів більше. Знаю таких завзятих, але вони цікаві тоді, коли є пустощі та кураж у їхньому життєвому міксі, якщо здоров’я дозволяє в складних ситуаціях швидко «взяти свою ноту», якщо, і це найголовніше, гармонія в сім’ї стократно підсилює бажання все це здійснювати. Без напруження, свою ношу варто нести легко, інакше накриває домашніх такий тягар, що нічого не захочеш. Відмітила, що такі жінки і виглядають відмінно, при цьому родинний гаманець не розкривається на косметичні вишуканості, власна винахідливість відточується до непристойності — така може працювати птицею Фенікс на півставки. Правда, де такі курси, ніхто не знає. Є й недоліки — в їх мозковий комп’ютер чомусь не закладений страх зради. Сьогодні це, мабуть, серйозне каліцтво, якщо не інвалідність.
Одна така самовпевнена пані дуже часто виголошувала фразу: «All in» (ставлю на все). Насправді вона ні на що в житті особливо не ставила, окрім як на чесні стосунки. Нічого — за неї інші поставили, погравшись із її грошима. В одній особливо дбайливій київській кредитівці працювали завжди під мудрим, досить широко впровадженим у нашу свідомість гаслом «Свій до свого по своє». І довгі роки, справедливості заради уточню, все було добре, поки не копнули глибше. Нині тут — уповільнена кримінальна справа за фактами. ЇЇ заведено, але розраховано, схоже, на десятки років. Ніхто навіть для форми не сказав що-небудь обнадійливе тим, хто втратив всі гроші, не вибачився, не продав своє майно, аби розплатитися з боргами, не взяв кредит з тією ж метою. Навіщо, якщо всі мовчать і чогось чекають. Як же це спритно вийшло — поставити на все не свої, а чужі гроші. Нині в офіс кредитного союзу, який вже давним-давно не оплачується, приходять і доктори наук, і напівсліпі старенькі бабусі (просять дати хоч дві тисячі зі своїх же заощаджень на операцію), журналісти, вдови письменників, до речі, деякі автори «Дня». Зауважу, не вимагають, а просять. Оскільки флер інтелігентності з цього закладу давно зійшов, вирішили жертви боротися за свої заощадження, що зникли. Ось тут і виник середній чек послуг — він не по зубах збіднілим не за своїм бажанням людям. Тут, мабуть, Феніксом не повальсуєш, тут треба підучитися у аматорів пускати під укіс чужий бюджет. Вчителі ще значаться в цьому офісі, прийдемо до них на безкоштовні курси. Хай відпрацьовують. До речі, ті, хто гроші загарбав, лише сміються, читаючи цю наївнятину.
Блукаючи київськими вулицями, можна навіть не розмовляючи, так поспілкуватись, що аж втомитися. На вітрині кіоску читаю щось подібне до — зберегти гроші інколи важче, ніж заробити. Ми навчимо...
Далі не читаю, мене вже навчили в тій самій кредитівці, де, як виявилось, вже давно діяв зовсім протилежний принцип «Свій до свого по моє». Йдучи далі, відмітила на чудовому двоповерховому червоному автобусі, що давно став касою з продажу театральних квитків, напис «Прохання на автобус не дертися». Це ж треба, нас уже можна безвізово спокійно відправляти до Європи. У Данії, наприклад, на одному з магазинів своїми очима бачило оголошення «Прохання на велосипедах в магазин не заїжджати». Думала, що це жарт, виявилось, ні. В країні, де всі зрослися зі своїми великами, деякі, задумавшись, під’їжджають прямо до прилавків. Отже, не треба думати, що ми Європа — п’яте колесо до воза. Ні, такі самі, лише бідніші. Правда, до наших багачів їм, європейцям, далеко. Багато з нинішніх публічних людей ще в 90-і грали в All in з чужими долями.
Прогулюючись далі, опинилася в кінотеатрі, де нещодавно проходив фестиваль «Молодість». Всі читали репертуар, я теж збиралася це зробити, але побачивши на стенді категоричне оголошення «Журналісти допускаються в зал за наявності вільних місць. Через 10 хвилин після початку сеансу», зовсім передумала йти. Промайнула безглузда асоціація — з тваринами не заходити. Запал остудився.
Найсмішніше, що збиралася в цій колонці розповісти про цибульний суп, та так захопилася натяками та недомовками, що забула — останнє доречно більше в японському саду. Ось і збилася з курсу. Це, мабуть, можна вибачити — що в кого болить, той про те й говорить. Та все ж, одна малобюджетна пані-фенікс, теж обдурена, почала відроджуватися завдяки цибульному супу. Її цибульний бізнес — це майданчик, ні, маленький лук-рум на три столики, які працюють лише в літній період, але вже встиг сподобатись багатьом. Своїм затишком він мабуть нагадує кращу Європу, яку знаю. Європу затишних куточків.
Як утішний приз, знайомлю з рецептом милого супу. Він простий: три стакани нарізаної тоненькими кільцями цибулі, три столові ложки вершкового масла, три столові ложки борошна, шість стаканів м’ясного бульйону, один лавровий листочок, чверть чайної ложки чорного перцю, шість скибочок білого хліба, півтора стакани тертого сиру. Цибуля поміщається в розігрітий сотейник або в гусятницю, обсмажуємо її до золотистого кольору. Потім додаємо борошно, а далі вже м’ясний бульйон. По черзі кидаємо туди лавровий лист, перець, ставимо на слабкий вогонь і варимо 30 хвилин. Підсушуємо хліб, розливаємо на шість чашок для супу, кладемо на кожну по скибочці хліба, посипає тертим сиром. Накриваємо чашки і ставимо на декілька хвилин у духовку. Ось вам і суп по-паризьки.
В місцях, де бувають кращі (з їхньої точки зору) тіла світу, знаєте, скільки коштує антураж довкола цього супу. Смішно. Адже, дрібниці.
Нарешті, на завершення матеріалу вивела свою формулу важливого — нікого не героїзувати, інакше втрачаєш власні орієнтири. Якщо ж у житті герой зустрівся — справжній, відданий і чесний, то вже одного цього не достатньо, аби відроджуватися знову і знову.
От і весь Фенікс.