Про народ, зрозуміло, відповідають можновладці. Про себе, звичайно, відповідає народ. Не думайте, читачу, що йтиметься виключно про нашу рідну владу. Такого роду суперечливі думки висловлювалися в усі часи і в усіх державах. Причому влада своїми діями постійно зміцнювала народ у його думці. І сьогодні в найдемократичніших країнах час від часу спалахують скандали, парламентаріїв і міністрів викривають у зловживаннях високим статусом з метою власного збагачення. Останній, що ще не закінчився, трапився з міністром культури на батьківщині демократії.
Ну не всі, звичайно ж, не всі, як один, зловживають. Де більше, де менше, в різних розмірах і формах. Недаремно існує метода оцінки цього зла, світову громадськість час від часу знайомлять з рейтингами країн, уражених корупцією. І не випадково, і навіть не в нас народився анекдот, який я розбирав зі студентами, коли викладав логіку. «Одна авторитетна газета опублікувала думку: половина членів парламенту — шахраї та злодії. Суд розглянув пред’явлений до газети позов і ухвалив, щоб газета опублікувала спростування. Це й було зроблено в точній відповідності з правилами подібних публікацій. Спростування вийшло таким: половина членів парламенту — порядні люди».
Я не знаю іншого класичного тексту, де питання, що обговорюється, було розглянуте так ретельно, як у першій книжці платонівської «Держави». Там у спорі з Сократом думку народу про можновладців відстоював Фрасімах із Халкедона. Платон вважав його софістом і засуджував за завзятість у відстоюванні аморальних переконань.
Власне, те, з чого почав свою промову Фрасімах проти Сократа, і вважається, з погляду влади, аморальним. А сказав він ось що: «Справедливим я називаю не що інше, як корисне найсильнішому… В кожній державі силу має той, хто біля влади… Всяка влада дає закони, узгоджені з її користю… Давши ж закони, корисні для себе, вона оголошує їх справедливими для підданих, і порушника цих законів карає як беззаконника і противника правди» . Цікаво прослідкувати ставлення до Фрасімаха філософствуючої братії. У російському виданні «Держави» (1863) перекладач В.Н. Карпов характеризує Фрасімаха так: «Належав до числа людей, нічого не знаючих, і таких, що вважають себе всезнаючими; це був найбільш легковажний і порожній софіст». За радянських часів у жодному довідковому виданні не було не лише статті, присвяченої Фрасімаху, жодного разу не згадувалося його ім’я. І в нині популярному, фантастичного обсягу, претензійно названому «Новейшем философском словаре» він також не згадується. Не інакше як підступи влади або обережність тих, хто філософствує. Бо в інших країнах феномен Фрасімаха активно обговорюється. За браком місця наведу лише один приклад. Найвидатнiший соціолог сучасності Ральф Дарендорф свою статтю «Похвала Фрасімаху. До нової орієнтації політичних теорій і політичного аналізу» починає такими словами: «Традиція виявилася не зовсім справедливою до людини, чиє ім’я — навіть будучи єдиним його славним титулом — заслуговує згадки вже тому, що майстер діалектики Сократ не зумів його перемогти». І далі: «В цій дискусії — вперше в історії соціальної та політичної думки були сформульовані дві несумісні позиції, які відтоді виявили себе як найбільш застаріле джерело конфлікту між дослідниками людського суспільства». Йдеться про дві теорії суспільства. Причому Р.Дарендорф показує, що теорія Сократа, сумісна з проектом модерну, сьогодні здає позиції, а теорія Фрасімаха набирає СИЛИ. Не лише як концептуальний продукт, але й як практика, що часом шокує законослухняну публіку. Коротше, теоретикам час би вдивитися в «силу» більш пильно (непередбачена, повірте, гра слів), досі вони більше вдивлялися в «розум». У цьому сенс «нової орієнтації» за Р. Дарендорфом.
Проте залишімо сучасну теорію і вслухаймося в суперечку Сократа і Фрасімаха. Сократ намагається переконати співрозмовників у тому, що влада діє на благо підвладних. Тим же зайнята і будь-яка нинішня влада. Бо вона хоче одного — продовжити своє володарювання. Діє вона, хоч і примітивно, але простаків переконує. Демонструються окремі приклади, і чим нижче рівень влади, тим вони банальніші — дахи лагодяться, пенсії підвищуються і подібне. Опозиція критикує владу: і те не зроблене з обіцяного, і це. А ось ми зробимо набагато більше. Така реальна політика.
Сократ міркує взагалі, можна сказати, теоретизує. Він оперує категорією діяльності, або мистецтва (уміння). Сенс існування мистецтва в тому, щоб відшукувати і винаходити, що кому корисне. Наприклад, лікування корисне тілу. Тіло недосконале, тому й виникла медицина. І будь-яке інше мистецтво, уміння, справа або enterprise обслуговує відповідний предмет. А оскільки всяке мистецтво — це «влада і сила в тій галузі, де воно застосовується», то людина, що володіє мистецтвом, є управителям. Лікар — управитель тілами, керманич — управитель веслярів тощо. Дійсно, вони діють не заради самих себе, а заради стражденних, веслярів і под., вони забезпечують успішне функціонування підопічних ним об’єктів. Будь-яке мистецтво відповідає не чому-небудь іншому, а своєму прямому призначенню. І, отже, «всякий, хто чим-небудь управляє, ніколи, оскільки він управитель, не має на увазі й не вказує того, що придатне для нього самого, але тільки те, що придатне для його підлеглого, для якого він і творить».
Ми підійшли до головного, до самої суті відмінності між двома позиціями, двома несумісними поглядами на владу. У теорії Сократа влада еволюційно з’являється як чинник, що забезпечує функціонування складних соціальних систем. Початковий стан — відсутність самодостатності, потреба в іншому. Природним чином з’являється відповідне мистецтво. Далі усвідомлюється, що мистецтво — це і є влада. Така історична (й логічна) послідовність вказує на вторинність влади, підпорядкованість її цілям існування об’єкта. Вона виконує службову функцію. Звідси ідея служіння, звідси, до речі, вирслів «слуги народу», сповнений лукавства й цинізму. У теорії Фрасімаха все інакше. Влада є з самого початку, вона не з’являється, вона є завжди. Цим підкреслюється не стільки її позачасовість, скільки верховенство як універсального засобу. «Володіння владою, — наполягає Фрасімах, — дає великі переваги». І взагалі, в реальній державі закон — не продукт розуму, що відкрив істину та загальну користь, це продукт волі, що реабілітує приватний інтерес. Сила тут — не «останній аргумент», як люблять висловлюватися прихильники правової держави, а перший. Закон же є м’яким способом примушення або непрямим застосуванням сили. Закон, iнакше кажучи, — не що інше, як вираження волі можновладців або оголошення, чого вони, власне, хочуть. До речі, в Х1Х столітті Карл Маркс — філософ сили, наполягатиме на тому, що будь-яка реальна держава, й пролетарська теж, — це держава Фрасімаха. Вона є знаряддям ПРИДУШЕННЯ (пригноблених або колишніх гнобителів), і справжня рівність людей, поки існує держава, неможлива. А тому в історичному прогресі держава приречена на відмирання. Ці дві теорії — Сократа та Фрасімаха — задають дві непорiвнянні мови. Ось їхні ключові слова: у Сократа — розум, знання, істина, рівність, ціле, спільне, абсолютне; у Фрасімаха — сила, воля, інтерес, нерівність, приватне, індивідуальне, відносне.
Можна тепер подивитися, як виглядають моделі владних відносин, до яких вдається Сократ, у світлі цих двох теорій. Сократ стверджує: «Лікар — оскільки він лікар — аж ніяк не має на увазі й не приписує того, що потрібне лікарю, а тільки те, що потрібне хворому. Адже лікар не користолюбець, а управитель тілами». Якщо справжній лікар протиставляється тут користолюбцю, отже, й за часів Сократа відома проблема вже стояла. Цікавий збіг: я саме обдумував аналогію з лікарем, розгорнув свіжу газету, й на першій шпальті прочитав: «Прокуратура вважає, що N поставив двом пацієнткам діагноз «рак» і взяв з них декілька тисяч доларів за лікування дорогим препаратом, хоча насправді жінки були здорові, а лікар «лікував» їх розчином глюкози». Далі модель з керманичем і веслярами. Сократ вважає, що керманич наказує не те, що корисне йому самому, а те, що корисне весляреві. Дивно, наче він стоїть на суші, як кажуть, у центрі управління плаванням, а не в одному човні з веслярем. І давайте врахуємо ось що: чому встановлено правило, що капітан судна, яке потопає, покидає борт останнім.
Загалом, в жодному діалозі Платона Сократ не виглядає так безпорадно. Фрасімах з тонкою іронією пропонує ще одну модель — з пастухом і стадом. Про благо овець піклуються пастухи чи про любителів баранячих котлет? Так, каже Сократ, пастухи роблять свою справу, маючи на увазі вище благо для овець. Чудово, вище благо для овець є благом для гурманів. Вівцям — соковита трава, гурманам — вівці. А владі, значить, народ. Пізніше це підтвердить Кант: за допомогою охорони здоров’я уряд «може забезпечити для себе існування сильного й численного народу». Вважатимемо, що це — обмовка великого гуманіста.
Аргументи Сократа слабшають з кожним сюжетом. Наступний просто сміхотворний. Наш мудрець береться довести свою тезу «правління вигідне не самим правителям, а їхнім підлеглим», посилаючись на те, що правителі за свою роботу вимагають винагороди. Отже, доходить він висновку, правлять вони не з доброї волі. Ну кому це потрібно — просто так «займатися виправленням чужих вад». Боюся, що наш виборець, будучи при здоровому глузді, навіть не зрозуміє, про що йдеться. Уявіть собі, що кандидат у депутати на зустрічі з виборцями замість звичайних велеречивих промов говорить приблизно так: йти в парламент я не хочу, але якщо вже ви наполягаєте, давайте домовимося про зарплату. Це взагалі мислимо? Коли невблаганно діє закон Гроші – Влада – Гроші.
У цій суперечці про владу проглядається загальна філософська установка Сократа — розводити ідеальне (справжнє) й реальне (несправжнє), небесне й земне. Нав’язливо підкреслюється, що лікує не просто людина, звана лікарем, а лікар у точному значенні слова, справжній лікар. Те саме про керманичів і пастухів. І, звісно, про владу — справжній правитель дійсно піклується про підданих. Мислення ж Фрасімаха, так би мовити, суто земне. Він говорить тільки про реальних правителів, а якими вони повинні бути — цього питання для нього просто не існує. Відчувається, що Сократу хотілося б позбутися людини й говорити тільки про мистецтво (вміння), воно начебто діє саме по собі. Це мистецтво ідеальне й, звісно, безкорисливе. У Фрасімаха мистецтво при людині. У руках людини — слабкої, лукавої, яка прагне земних благ. Сьогодні ця суперечка триває. Усі знають його методу: на випадковий плюс протилежна сторона завжди знаходить випадковий мінус, і так до безкінечності. Скрізь це є, відмінність тільки в масштабах, у мірі. Скрізь це є, й завжди буде.
Ось, здавалося б, і все, розібралися… Ні, головне ще не сказано. Головне завжди приходить після всього. Написавши все це, я раптом зрозумів, що земна влада представлена тут у своєму гіршому вигляді — це влада очима бідняків. Тих, які її утримують і які їй заздрять. Саме вони й вбачають у владі засіб наживи. Бідні й слабкі, які не досягли успіху в жодній конкретній справі. Але є інші. Вони згодні з Фрасімахом — «володіння владою дає великі переваги». Для досягнення інших, біднякам абсолютно не відомих. Про них нам ще зарано.
